— Шикуйсь! Дивитись уперед! Тримати стрій!

Старенькій попереду Крістін було важко стояти рівно, її тоненькі, мов палички, руки хиталися з боку в бік разом із усім майже прозорим тілом. Охоронець витяг її з шеренги, штовхнув так, що бабця впала на коліна, приставив їй до голови рушницю й натиснув на гачок. Стара жінка впала долілиць, поділ її тюремної роби задерся, оголивши худющі білі сідниці. Крістін аж підстрибнула на місці, та закрила рота долонею, решта жінок навіть не здригнулись. «О Боже, — думала дівчина, — вони до цього вже звикли!»

— Опусти руку, — прошепотіли ззаду. — Не привертай до себе уваги!

Поруч стояла молода жінка з великими карими очима, розтрісканими губами, нерівними пучками чорного волосся на голові та кривавим синцем біля скроні. Сіре обличчя з гострими вилицями додавало років, але Крістін здалося, що вони приблизно однакового віку. Дівчина відвела очі.

— Я — Ханна, — прошепотіла сусідка.

Крістін кивнула, не відриваючи очей від есесівця та охоронців.

— Я зможу взнати, що сталося з твоїми друзями. Ніна Бауерман і Габріелла, так?

Крістін знову кивнула. Потім, коли охоронці не дивилися в їхній бік, прошепотіла:

— І Ісаак. Ісаак Бауерман.

— Ні, тільки жінки.

Після переклички жінок розвели по місцях роботи. Ханна злегка махнула їй рукою, приєднуючись до великого гурту. Крістін залишилася сама. Вона стояла перед бараком і тремтіла від холоду, не знаючи, чи мусить самостійно шукати обійстя коменданта табору. Вчора вона поверталася вже у темряві й не мала певності в тому, що зможе знову туди потрапити. Та от підійшов вартовий.

— До праці! — крикнув він і вдарив Крістін по лицю.

Дівчина захиталась, а коли прийшла до тями, побігла на пошуки дому коменданта, тримаючись правою рукою за щоку. Вона рухалася вздовж високого паркану з колючого дроту, за яким перед рядами однакових бараків так само, як і на цій половині, проводили ранкову перекличку. Есесівці так само походжали перед шерегами в'язнів, рахуючи голови та вибраковуючи хворих і немічних. Крістін бачила тисячі блідих чоловічих облич, серед них просто неможливо було б упізнати Ісаака. Наблизившись до дому коменданта, вона побачила, що звідкись із глибини табору піднімаються стовпи чорного диму. Комендант табору стояв на ґанку, посмоктуючи сигару.

— Guten Morgen, Fräulein, — привітався він.

— Guten Morgen, Herr Lagerkommandant.[69] Ви хочете, щоб я сьогодні зробила щось особливе, гере лагеркомендант?

— Зараз тільки сніданок, а потім роби все по господарству, що потребує рук.

Вона вже взялася за ручку на вхідних дверях, але зупинилась. Вирішила скористатися нагодою.

— Перепрошую, гере лагеркомендант, — сказала Крістін тремтливим голосом.

— Так? — Комендант повернув голову до дівчини, спираючись на поруччя. З кутика рота звисала сигара.

— Я сюди приїхала не сама.

Він насупив брови, витяг з рота сигару та викинув її через плече.

— І ти хочеш, аби я знайшов його? — запитав комендант нейтральним тоном.

— Вибачте, гере лагеркомендант, я знаю, що не можна вас просити, та…

Він підскочив майже впритул і міцно стиснув її пальці своїми.

— Так, мене не можна ні про що просити, — прокричав він у лице Крістін. — Ти дурна чи глуха? Хіба не чула, що я тобі вчора сказав?

— Вибачте, гере лагеркомендант. Цього більше не буде, гере лагеркомендант.

Жестом він дозволив їй іти, хоча на скроні випнулася пульсуюча жилка. Перш ніж зайти, Крістін дочекалася, коли комендант повернеться до неї спиною та відійде на інший бік ґанку, звідки оглядатиме табір, як божевільний король — своє конаюче королівство.

На кухні дівчина заварила каву, нарізала хліб і зварила яйце йому на сніданок. У самої живіт аж підводило з голоду. Комендант випив каву та з'їв хліб, але яйця не торкнувся. Коли він вийшов, Крістін, слідкуючи за подвір'ям у вікно, проковтнула варене яйце. Намагаючись якомога швидше жувати й ковтати, вона зовсім не відчувала смаку. Страх бути впійманою змішався зі соромом за те, що вона їсть, коли тисячі людей помирають із голоду зовсім поруч. Крістін дедалі більше боялася, що Ісаак не мав і крихти з часу їхнього прибуття до Дахау.

Після того як із миттям посуду було покінчено, дівчина пішла з інспекцією до саду. Велику прямокутну ділянку непрополотої землі було відведено під овочеві грядки. Цей імпровізований город розтягся майже на всю довжину залізного паркану, що відгороджував обійстя коменданта від решти табору. Крістін пішла на інший край грядок, вирішуючи, звідки почати. Стоячи над рядком напівпожовклого пастернаку, вона побачила дещо нове.

У центрі табору стояли дві цегляні будівлі, одна вирізнялася товстими стінами без вікон, а інша — високою червоною трубою на даху. Саме звідти виривалися хмари чорного смердючого диму. Біля першої будівлі стояли армійські вантажівки з незаглушеними двигунами. Від їх вихлопних труб відходили саморобні рурки, що ховалися в цегляній стіні. Коридором із багатьох рядів колючого дроту есесівці шкіряними батогами заганяли до будівлі гурти людей: старих дідів, юних дівчат, дітей, батьків — цілі родини. Між першою та другою будівлею курсували в'язні, котрі на дерев'яних ношах тягали нерухомі тіла, заносячи їх до другої будівлі, з димаря якої виривалися чорні хмари.

Крістін упала навколішки прямо в нерозпушену землю. Тепер вона впізнала той самий запах горілої плоті, що не давав їй дихати одразу по приїзді. Але тоді вона не співвіднесла його з побаченим на приймальному пункті, не зрозуміла, що цей сморід є невід'ємною частиною життя Дахау, обов'язковою складовою цієї людської м'ясорубки. Їй здавалося, що то димить крематорій, де спалюють тіла померлих від хвороб, голоду, знесилення чи застрелених, як та старенька перед бараком. Але сотні людей, що заходили до першої будівлі, були вдягнені у власний одяг! Вони навіть не проходили відбору! Одразу з потягів їх заганяли до газових камер. Серце Крістін, здавалося, перестало битись, і вона безтямно дивилася повними сліз очима на бур'ян і кульбаби, що розрослись у міжрядді.

— Якісь проблеми? — поцікавився комендант у неї за спиною.

Крістін підвелась і витерла очі тильною стороною долоні.

— Ні, гере лагеркомендант, — відповіла вона якомога рівнішим голосом.

Він подивився через плече Крістін на чорний дим, що піднімався з червоної труби.

— О, розумію, — сказав він, — ти вперше побачила крематорій.

Крістін здивували нотки жалю в його голосі.

— Я сказав їм, що остання партія Циклону-Б[70] зіпсована, й наказав її закопати. Гадав цим якось уповільнити процес. Але вони не зупинилися ні на день. Саме тому ти бачила ті вантажівки. Менш продуктивно, але угарний газ теж діє.

Він почухав щоку великим пальцем, дивлячись на Крістін, мовби потребував її розуміння.

— Коли я вперше побачив крематорій, захотів із в'язнями піти до газової камери, та потім усвідомив, що я є свідком їхнього знищення і мушу вижити, щоб потім розказати про це світові.

Крістін не знала, що сказати, та й не була певна, що від неї цього чекають. «Напевно, він бреше, — думала вона, — інакше хіба міг би спокійно спостерігати за всім і навіть керувати, як він каже, процесом?» Дівчині закортіло повернутися до бараку, лягти на тверді, нічим не покриті нари й забутися сном. Вона не хотіла знати, що тут коїться, не хотіла навіть думати про це. Вийшовши до саду працювати на грядках, вона не могла змусити себе хоч щось зробити, їй треба було повернутися назад до будинку, заховатися в найдальшій кімнаті, щоб не бачити цього диму, не відчувати смороду паленої плоті. Дівчина пройшла повз коменданта, сподіваючись, що він її не зупинить. У роті відчувався кислотний присмак і стравоходом піднімалася жовч. З'їдене крадькома яйце просилося назад.

Увесь день Крістін мила, замітала, прибирала, готувала комендантові їжу. Вона розуміла, що рано чи пізно доведеться зайнятись і городом, але сьогодні не могла змусити себе до прополки. Натомість працювала в будинку, як заведена, щоб тільки не думати. Кожної вільної хвилини мозок атакував її картинами вишикуваних у довгу чергу людей, які заходили до будівлі. Далі їй ввижалися голі тіла на ношах, що їх виносили в'язні з інших дверей. Трупи лежали дерев'яними колодами, руки та ноги вивернуто під неприродним кутом. Дівчина намагалася не думати про біль і страждання тисяч невинних жертв, які задихалися в газових камерах, але страшні думки обсідали її, залізним ланцюгом обвиваючи серце.