За квартал від будинку Каті дівчина глянула вниз на свої черевики, чи не забруднилися вони під час прогулянки на пагорбі. Батьки збирали на них гроші понад рік, й Крістін носила їх тільки два місяці. Матуся не зрадіє, якщо вони швидко стопчуться чи візьмуться плямами. Попередню пару дівчина носила з тринадцяти років, аж доки її пальці не почали вилазити з протертих наскрізь носів. Нові черевики були так само практичними, з високою шнурівкою, такі носили всі, та Крістін подобалось, як сяяла їх чорна шкіра. Вона однаково раділа своїй обнові й журилася тим, що віддала свої старі туфлі в такому жахливому стані п'ятнадцятирічній Марії, котрій доведеться носити їх, як є, аж доки знайдеться швець-чарівник із маленьким молоточком і просякнутими лаком руками та відремонтує їх.
Усвідомлюючи ще й цю нагальну необхідність — начистити й відполірувати взуття — Крістін побігла до будинку Каті, нагадуючи собі не забути розказати про Ісаака й Марії, яка вдома допомагала бабусі доглядати шестирічного Генріха і чотирирічного Карла. Виходило, що в неї просто не вистачало часу розповісти подрузі про поцілунок і запросини на свято, бо треба ж було ще позичити в Каті сукню, а потім забігти додому й перевдягтись, відмитись і зачесатись.
Триповерховий будинок Каті стояв біля самого тротуару, затиснутий між двох таких самих кам'яниць, і рожево-червоні пелюстки петуній, що сипалися з усіх шести зелених привіконних ящиків, рясно вкривали хідник. Крістін задерла голову, сподіваючись покликати подругу через відчинене вікно, та червоні штори були щільно запнуті. Вона постукала в двері й відступила на крок, а тонкі пальці знов і знов перебирали довгу косу, ніби сукали якусь невидиму нитку.
Здавалося, ціла година минула, коли Каті, нарешті, відчинила. Вона стояла в дверях усміхнена, в рясній сорочці та широкій синій спідниці, вишитих на грудях і подолі білими едельвейсами та пурпуровими серцями. Крістін здивувало, що Каті вбралася в костюм, який зазвичай одягають тільки на весілля чи велике свято. Цікаво, куди це вона зібралась. А потім Крістін помітила, що на блідих зазвичай щоках подруги цвітуть густі рум'янці, притаманні всім рудоволосим людям, а очі мають геть відсутній вираз. Здавалося, їй забракло повітря. Одну руку вона завела за спину, ніби ховала в ній щось від погляду Крістін.
— Що ти тут робиш? — запитала Каті, здмухуючи зі спітнілого лоба неслухняні пасемця.
Вона глянула кудись у бік, а потім захихотіла неприродно високим, писклявим сміхом.
— Що сталося? — поцікавилася Крістін. — Хто там у тебе?
— Мені зараз ніколи з тобою говорити, — відповіла Каті.
Із глибини будинку почулося чоловіче мурмотіння, й дівчина знову захихотіла. І раптом передумавши, сказала Крістін:
— Обіцяй, що мовчатимеш. Сама знаєш, як розійдеться мамця, коли взнає.
Каті була єдиною дитиною в батьків, і її мати, що частенько страждала на тривалі мігрені, рятунком від яких було тільки цілоденне лежання в затемненій спальні, постійно тремтіла над своєю пестункою. А батько, на п'ятнадцять років старший за тата Крістін, мав пекарню й лише лупав очима на свою схильну до драм і перебільшень дружину.
— Ти ж знаєш, що не скажу, — відповіла Крістін, жалкуючи, що не пішла прямо додому.
Усміхнена, наче виграла найбільший приз, блідою рукою тримаючись за розстебнений комірець білої сорочки, Каті витягла з-позад себе якогось хлопця. Він мав біляве розкуйовджене волосся й широкі, червоні розтріскані губи. Вдягнений у чорні брюки та синю камізельку, схожі на ті, в яких Ісаак зазвичай ходив до університету, він обома руками обіймав Каті за талію. Щокою притулившись до її плеча, хлопець вивчав Крістін колючим поглядом холодних блакитних очей.
— Це — Стефан Ейхман, — відрекомендувала Каті.— Він був у п'ятому класі, коли ми були в третьому, пам'ятаєш? Його родина переїхала до Берліна влітку перед шостим класом, але, на моє щастя, він щойно повернувся.
Крістін простягла руку для привітання й промовила:
— Guten Tag.[6] Вибачте, що не пам'ятаю вас.
— Я теж тебе не пам'ятаю, — відповів хлопець, ігноруючи її руку.
Із замріяними очима він притяг Каті ближче до себе й притулився носом до її вуха. Крістін засунула обидві руки до кишень і стисла правицею Ісааків оберіг.
— Ми зі Стефаном учора випадково наштовхнулись одне на одного у м'ясника, — сказала Каті, жартома відштовхуючи його губи від свого вуха. — Виявляється, у нас багато спільного. Він навчає мене англійської і пообіцяв повезти до Берліна в театр!
— Класно тобі,— відповіла Крістін. — Е-е, приємно було…
— Уяви, він може дістати контрамарки, — перервала її Каті, ледь не підстрибуючи на місці.— Стефанів батько був директором одного з тамтешніх театрів!
— Напевно, ваш батько — велика людина, — сказала Крістін, вигадуючи привід для втечі.
Каті раптом схаменулася, стисла губи й оглянулася на хлопця.
— Батько Стефана помер минулого року, — промовила вона рівним голосом. — Саме тому вони з матір'ю повернулися сюди.
Крістін зашарілась.
— Дуже шкода. Будь ласка, прийміть мої співчуття.
Стефан виструнчився та смикнув головою, ніби відпрацьовуючи королівську поставу.
— Він не лишив нам із матір'ю жодного пенні,— відповів хлопець, кривлячи губи, ніби в цих словах була отрута. — Нема за чим шкодувати.
Крістін не знала, що відповісти. Вона й помислити не могла сказати таке про когось із родичів, тим паче померлих.
— Добре, — промовила вона, повертаючись до дверей. — Мені дійсно вже треба йти. Вибачте, що прийшла без запрошення. Приємно було побачитись, Стефане.
— Чекай! — спинила її Каті.— Так чого ти хотіла?
— Та так, нічого. Поговоримо завтра. — Крістін поспішила спуститися з ґанку.
— Добре. Auf Weidersehen![7] — попрощалась Каті.
Дорогою додому Крістін бігцем здолала чотири квартали і звернула на широку гамірну вулицю, від якої відходив її провулок. Знаючи запальну вдачу Каті, Крістін не здивувалася, що подруга цілувалась із малознайомим хлопцем. Але щось іще непокоїло в її необачній поведінці. Спочатку важко було сказати, що саме, та потім миттєвий здогад обпік Крістін. Каті зі Стефаном поводилися так, ніби зустрічались уже багато місяців, тож подруга навряд чи зрозуміє почуття Крістін з приводу першого Ісаакового поцілунку.
«Мабуть, я краще помовчу про це», — подумала дівчина, звертаючи на Шеллергассе-штрассе.
Повний гною віз, запряжений кількома волами, перегородив вузенький крутий провулок, заважаючи пройти. Крістін зупинилась, міркуючи, скільки дорогоцінного часу ще втратить, обходячи кругом кварталу. Фермер у спецівці та замащених чоботах зліз зі свого місця візника й гіллякою «вмовляв» худобу зрушити. Воли хоркали й перебирали ногами, тягнучи заважкого воза крутим підйомом, але просувалися лише на кілька дюймів за раз. На щастя, селянин помітив дівчину і надав їй можливість пройти. Крістін вдячно йому кивнула і підтюпцем побігла додому, боячись, щоб волосся не просякло духом гною. Вона прослизнула між возом і вологою стіною хліва, задня стіна котрого впиралася в дровник її батьків, намагаючись триматися якомога далі від смердючого вантажу.
Аж ось дівчина помітила, що до сухої балки хліва було прикріплено оголошення, котрого вранці ще не було. Крістін прочитала виведений готичними літерами заголовок: «ПЕРША ПОСТАНОВА РЕЙХУ ГРОМАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВУ». Відійшовши подалі від воза, вона дочекалася, доки фермер відпровадить волів іще на кілька метрів уперед, і повернулась, аби прочитати чорно-білий плакат.
Під заголовком жирним шрифтом було написано: «Жоден єврей не є громадянином Німеччини». У центрі плакату були намальовані силуети чоловіків, жінок і дітей, під якими містилося запитання: «Хто — громадянин, а хто — єврей?». Фігурки євреїв мали чорну штриховку, громадяни — білу, а покручі[8] — сіру. Схематичними лініями було зображено родинні древа, на яких білими, чорними та сірими хрестиками показували, кого можна вважати німцем, кого — євреєм, а кого — покручем. Нижче містилися зображення банку, ресторану, пошти, з позначкою «Verboten!»[9] На них чорні й сірі чоловічки стояли перед зачиненими дверима. Іще нижче стояло попередження: «Кожного, хто не виконуватиме заборони 1, 2 чи 3 цієї постанови, буде піддано покаранню шляхом ув'язнення, примусової праці та/чи штрафу». І під цим уже йшли параграфи постанови, надруковані красивим шрифтом.
