Позад них за столом сиділи Карл і Генріх, спостерігаючи за цією сценою тривожними очима. Вдягнені в багато разів перешиті сорочки та штани, вони були так само блідими та схудлими, як бабуся з мамцею. Шість воєнних років залишили осад мовчазного смутку в хлоп'ячих поглядах. А з іншого кінця канапи на неї дивився хтось чужий. Дівчина мала трохи довше волосся, ніж сама Крістін. Спочатку подумалося, що то — Ханна, та подруга була темнішою. На дівчину дивилася білявка з голубими, а не карими, як у Ханни, очима. Крім того, чужинка хоч і була дуже худою, але не дотягала до напівпрозорості Ханни. Незнайомка встала, обійшла мамцю та бабусю й опустилася на коліна біля Крістін. Дівчина скрикнула, впізнавши Марію. Непевними пальцями доторкнулася до сестриного коротенького волосся. Марія взяла долоню Крістін у свою та притулила до своєї гарячої і мокрої від сліз щоки.

— Що з тобою сталося? — прошепотіла Крістін.

— Мене з іншими дівчатами було послано на схід, — сказала Марія. — Ми допомагали жінкам і немічним дідам копати протитанкові траншеї. Та потім росіяни прорвали фронт і…— Марія зупинилась, ковтаючи сльози. Підборіддя затремтіло, слова стали ледь чутними. — Небагато хто пережив ті кілька перших днів. Довелося перевдягатися хлопцями, щоб росіяни дали нам спокій.

— О боже! — вигукнула Крістін.

— Мені не треба було її відпускати, — винуватим голосом сказала мамця. — Треба було сховати на горищі разом із хлопцями. Треба було якось захистити мою маленьку Марію. Я мусила б захистити вас обох.

— Це — не твоя провина, мамо, — сказала Марія, косячись оком на Крістін. — Я повернулася додому живою, іншим дівчатам не так пощастило.

Крістін витягла руку з-під ковдри й обійняла сестру. Марія притиснулася до неї. Худенькі плечі здригалися в беззвучному риданні. Та по хвилині дівчина відсторонилась і, витираючи мокре обличчя рукавом, підвелась.

— Не можу повірити, що ми — знову разом, — сказала Крістін, намагаючись сісти на канапі.— Я вже й не сподівалася ще колись вас усіх побачити. А тато? — Вона поглянула на мамцю. — 3 ним усе гаразд?

— Твій батько живий, — відповіла мамця, ледь усміхаючись. — Буквально напередодні отримали від нього звістку. А тепер лягай. Що тобі принести? Хочеш їсти чи, може, пити?

Крістін, нарешті, вдалося сісти. Руки та ноги тремтіли, голова хилилася до подушки.

— Помираю з голоду, — сказала вона, відкидаючи ковдру, — але найперше хочу гарячу ванну.

Мама з Марією спробували її підняти, та Крістін відмовилася від допомоги й підвелася самотужки.

— Чи є вогонь у печі? — поцікавилася вона.

— Так, — відповіла мамця, — але в тебе жар, тому і тремтиш.

Крістін, похитуючись, стояла біля канапи й обіймала себе руками.

— Нічого, все буде добре, — сказала вона мамі, а потім звернулася до братів. — Карле, Генріху, я така рада вас знову бачити!

Хлопці підійшли та похапцем обійняли старшу сестру, а потім відступили, підозріливо поглядаючи на неї з-під насуплених брів. Крістін усміхнулась до них, показуючи, що з нею все гаразд, і попрямувала з кімнати. Марія і мамця ледь не наступали їй на п'яти, у будь-який момент готові підтримати, якщо вона впаде. Бабуся та хлопці замикали процесію.

Переступивши поріг кухні, Крістін відчула незабутні запахи цинамону та глазурованих імбирних пряників. Хіба можна було уявити, що ці аромати не вивітряться роками? Повними сліз очима вона роздивилась довкола. Плита, раковина, комоди, стіл — усе було таким знайомим і рідним. Але, водночас, дівчина мала відчуття нереальності того, що відбувається, наче все це тільки сниться чи пригадується з попереднього життя. Вона вже й не сподівалася сюди повернутись. Але тепер кухня видалася більшою та світлішою, ніж вона пам'ятала. Червоні коробки, жовті фіранки, сині кахлі підлоги, зелень картатої скатерті — все це мінилося кольорами й було якимось трохи розмитим, як на акварелі. В порівнянні з монохромністю Дахау навіть материн поношений фартух здавався сніжно-білим.

Мамця не відходила від дочки, доки ту не всадовили за стіл, а потім закотила рукава й підкинула кілька полін у піч. Марія, Карл, Генріх і бабуся зайшли до кухні, повсідалися на лавки обабіч Крістін і дивилися на неї так, ніби в сестри виросла друга голова. З їхніх поглядів вона зрозуміла, що має набагато гірший вигляд, ніж тато після російського полону. Намагаючись не звертати уваги на ці оглядини, Крістін спостерігала за точними, вивіреними до автоматизму мамчиними рухами.

Дівчина тримала обидві руки під столом, лівою долонею обхопивши правий зап'ясток. Великим пальцем прикривала татуювання, немов оберігала післяопераційний шов. Коли мамця поставила перед нею кухоль із теплим козячим молоком і медом, Крістін натягла рукава плетеного светра до самих долонь і взяла питво лівою рукою, праву затиснувши між колін, аби ніхто не помітив виколотого на шкірі номера.

Заплющившись вона вдихнула теплу пару і здивувалася, бо відчула запах свіжої трави та духмяних квітів. Вона набрала повний рот, але не ковтала, насолоджуючись ніжним, солодким і якимсь ніби шовковим смаком поживного напою. Але потім мед, хоч і пом'якшений молоком, запік, загірчив у хворому горлі.

— Тепер, коли війна скінчилась, ти вдома й тато повертається, — сказала мамця, — я можу відкрити останню банку консервованих слив і спекти сливовий пиріг, аби відсвяткувати возз'єднання родини.

Подумавши про те, як мало Ісаак не дожив до звільнення, Крістін відчула тупий давлючий біль у грудях. Вона зробила ще ковток і наказала собі думати головою, а не серцем. Треба жити сьогодні, а нині вона жива, сидить на маминій кухні в оточенні люблячої родини.

Мати встановила металеву ванну серед кухні та налила в неї окропу. Клуби пари заповнили кухню. Тим часом бабуся намазала сливовим варенням дві скибки хліба та подала їх онуці.

Відкусивши шматочок, Крістін не змогла спокійно жувати. Сльози самі підступили до очей. Вона язиком притиснула хліб до внутрішньої поверхні щоки, не в змозі ковтнути, таким рідним і святим він їй здавався тієї хвилини. Смак житнього борошна і домашнього варення, відчутий тисячі разів до того, тепер приголомшив своєю новизною та неповторністю. Дівчина не могла насмілитися просто жувати й насолоджуватися їжею, вона сиділа, приклавши палець до губ і відчувала смак, утишуючи серцебиття, дозволяючи сльозам вільно котитися щоками та підборіддям.

— Що не так, люба? — прошепотіла бабуся.

Крістін похитала головою.

— Усе гаразд. Просто я така щаслива знову бути вдома!

Потім вона все ж таки прожувала хліб із варенням, проковтнула і приготувалася відкусити знову.

Мамця принесла чисті рушники, шматок домашнього мила та нічну сорочку, а потім вигнала з кухні всіх, окрім Крістін. Вона замкнула двері та допомогла дочці зняти з себе синій светр і сукню кольору журавлини і ледь не розплакалась, побачивши бліде, схоже на скелет тіло. Крістін стягла з ніг коричневі панчохи й, цокотячи зубами, залізла до ванни. Мамця тим часом відчинила дверцята, збираючись кинути знятий одяг у вогонь.

— Не треба, — зупинила її Крістін.

— Чому? — спитала мати.

— Бо це — єдине, що залишилося від євреїв.

Не мовлячи більше ні слова, мама поклала одяг на підлогу. Губи її були міцно стиснуті в тонку риску.

Крістін поволі опускалась у гарячу воду. Все її тіло дрібно тремтіло. Мильна вода шовком огортала суху пошерхлу шкіру. Мамця мочалкою обережно стирала товстий шар задавненого бруду з шиї та плечей, а дочка вдихала приємний запах лаванди. Крістін заплющилась і віддалася забутій насолоді, кожною клітиночкою відчуваючи тепло та радість.

Потроху м'язи її розслаблялись і кістки прогрівалися, ніби земля під весняним сонцем.

Мама не ставила запитань, і дівчина була вдячна їй за це. З часом вони зможуть поговорити про всі поневіряння Крістін. Побачивши номер на зап'ястку дочки, мамця зупинилась, не в змозі відвести від нього очей. Крістін спробувала забрати руку, та мати не випустила її. Вона дивилася на витатуйований номер очима, повними сліз, а потім провела по ньому пальцем і поцілувала. Точнісінько так у дитинстві вона заціловувала подряпини та ранки усіх своїх дітей.