Люба сестричка поламаною лялькою лежала на дощаній підлозі, червоний светр зібгався під пахвами, руки та ноги неприродно вивернулись. На світлих віях іще не висохли сльозинки, під ніздрею червоніла крапелька крові. Крістін міцно заплющила очі, сподіваючись, що ця страшна картинка зникне, коли вона їх знову розплющить. Раптом згадався мандрівний цирк, що заїхав до містечка. На ранок після відвідин вистави Крістін застала на кухні п'ятирічну Марію з палаючою тріскою в руці. Мала намагалася проковтнути вогонь, як цирковий актор. Крістін тоді було тільки сім, і вона застигла, тримаючись за ручку дверей, не знаючи, що робити. На щастя, мамця нагодилась якраз вчасно, щоб вирвати небезпечну іграшку з доччиних рук.

Навіть тоді, не розуміючи до пуття фатальності смерті, Крістін не знала, як житиме, коли, не дай Боже, із Марією щось станеться. Кілька тижнів після того сумного випадку старша сестра хвостиком ходила за молодшою, уважно стежачи, щоб та крадькома не втнула ще якоїсь дурниці типу ходіння канатом або жонглювання ножами.

І от не впильнувала. Крістін розплющила очі й потяглася рукою до лиця Марії. Затамувавши подих, торкнулася холодної, мов сніг, щоки. Вона застогнала й упала сестрі на груди. Тіло дрібно затремтіло, ноги та руки судомно засмикалися, дихання зробилось уривчастим і неглибоким. Розпачливі стогони виривалися з горла, забираючи останні сили. Забракло повітря, й важкий холодний камінь провини ліг на серце, що вже розривалося від туги.

— Вибач, — ридала Крістін, — вибач, будь ласка! Не можна було залишати тебе саму. Чому ти мене не послухалась?

Мамця подивилася на Крістін. Очі двома проваллями темніли на блідому обличчі.

— Що це значить? Про що ти?

Крістін підвела голову і спромоглася на важкі слова, хоча серце й розліталося на мільйон дрібних часточок.

— Вона вагітна! Була вагітна, а я не зуміла впевнити її, що все буде гаразд!

Мамця притисла тіло Марії до себе.

— О ні! — заридала вона. — О ні!

Здушено ридаючи, батько сів біля мамці, й удвох вони гладили порцелянове обличчя своєї мертвої дитини. Це було більше, ніж Крістін могла витримати. Вона вибігла за поріг, і там її знудило на сходи. Трохи постоявши, спершись на відчинені вхідні двері, дівчина з останніх сил, наосліп спустилася з ґанку та впала на садову доріжку. Майже непритомна, розчавлена горем, Крістін воліла б умерти. Проте цього не сталося. Голосіння батьків відлунювало від високих стін передпокою і виривалося назовні, порушуючи прозору ранкову тишу. Від церкви долинали приглушені звуки гімну, що нагадував більше потойбічний плач.

Довгі дні після похорону Марії були задушливими та жаркими. Низьке небо знебарвлював напівпрозорий туман. Кожної другої ночі громовиці будили Крістін. Серце шалено калатало, піт заливав чоло. Вона відкидала покривало, зіскакувала з ліжка, готова бігти до сховища, і тільки потім розуміла, що за вікном виє вітер, а не сирена, й ніяких бомб боятися не треба. З полегкістю дівчина падала назад у ліжко, де розслаблено лежала, доки втишиться серцебиття та відновиться дихання. І вже коли вона повністю прокидалася, знову приходило спустошливе відчуття жахливої втрати.

Марія мертва.

Образи-згадки блискавками прошивають мозок. Марія — в труні. Батьки плачуть над іще не засипаною могилою. Нова хвиля паніки накриває Крістін, і вона вже не здатна склепити повік аж до світанку.

Дівчина годинами доглядала сад під пекучим сонцем: копала, саджала, полола. І весь цей час одна-єдина думка просвердлювала мозок: «Що я зробила не так? Чим можна було зарадити?» Втираючи з обличчя піт, вона працювала до знемоги, караючи себе фізичним болем за те, що не залишилася того недільного ранку вдома. На тремтячих ногах ідучи з городу, Крістін розмазувала по щоках сльози та бруд і вже нічого не відчувала, крім фатальної порожнечі. Марія та Ісаак померли.

У кінці тижня тато вийшов на роботу. Родина потребувала грошей, а він уже нічим не міг допомогти мамці, котра проводила дні в ліжку. У перший його робочий день Крістін зробила батькові на обід бутерброди з салом, загорнула їх у коричневий папір і вийшла з дому. Дорогою вона постійно оглядалась і намагалася уникати провулків і вузьких алей.

На будівельному майданчику стукали молоти та дзижчали пилки. Четверо чоловіків балансували на товстих балках, забиваючи опори підданиця. Інші відновлювали цегляну кладку підвалу. Скрегіт металу по каменю різав вухо та дратував. Батька ніде не було видно. Видивляючись його, Крістін наставила дашком руку супроти сліпучого сонця.

— Кого шукаємо? — крикнув згори чоловік.

— Тата, — крикнула вона у відповідь. — Він сьогодні повернувся до роботи.

— Кількох робітників було послано розчищати погріб, — сказав чоловік. — Он там, де колись були кухня та комора.

— Дякую, — сказала вона, на прощання махнувши рукою.

Квадратної форми пустирище охоплювало мало не весь квартал. Темна утоптана земля де-не-де зеленіла острівцями молодої трави. Майже по центру, мов дірка від вирваного зуба, зяяла порожнечею западина напівзруйнованого цегляного погреба.

На краю ями двоє чоловіків приймали з рук того, хто був унизу, великі уламки дощок і цеглу, щоб передати їх іншим, котрі стояли позаду й передавали важку ношу тим, хто вантажив усе на віз.

Крістін наблизилася до нерівного краю погреба і зазирнула всередину, де в пилюці та попелі працювало двоє людей. Як із розритої могили, з воронки піднімався запах горілого дерева, пороху та гнилі. Розплавлені бляшанки, покручені стільці, уламки труб і ще чогось уже незрозумілого змішалися з рештками цегляних стін і безладними купами непотребу лежали на дні ями.

На хиткій купі всіляких уламків стояв гер Вайлер і хусткою витирав порох з лиця. Помітивши Крістін, він заховав уже брудну хустку до кишені штанів і підійшов до дівчини.

— Ну, як твій батько? — запитав він, тривожно дивлячись на Крістін.

— Що ви маєте на увазі?

— Я гадав, він вийде сьогодні,— пояснив гер Вайлер. — Він що, захворів?

— Hi, — відповіла Крістін, — уранці я бачила, як він пішов на роботу.

Гер Вайлер похитав головою.

— Тут його не було.

Крістін зблідла. Десятки страшних картин пронеслися перед внутрішнім зором. Стефан перестрів батька у темному провулку. Тато лежить мертвий і скривавлений.

Пакунок із бутербродами випав із рук, а дівчина навіть не помітила. Вона побігла брукованими вулицями, викрикуючи батькове ім'я. Всі навколо, здавалося, рухались, як у сповільненому кіно, а сама вона сполоханим птахом летіла вперед. Вона зупиняла всіх знайомих, хапаючи за рукава, запитувала, чи не бачили вони батька. Одні заперечно хитали головами, відступаючи від неї подалі, як від заразної, інші казали «ні» та мали нажахані очі, ніби війна ще тривала, а Крістін була членом гестапо й могла заарештувати за хибну відповідь. І тільки дружина чоботаря поцікавилась, у чому справа.

Побачивши американський джип, що повз у її напрямку, дівчина стала серед дороги та звела догори руки, щоб його зупинити. Американці були її останньою надією. Вони, напевно, раді будуть дізнатися про есесівця, котрий переховується в містечку. Але джип оминув її та поїхав далі. За кілька секунд, що в неї були, Крістін устигла роздивитися обличчя пасажирів. Джека серед них не було. Другий джип зі скреготом гальм і вищанням шин зупинився.

— Джек? — запитала вона в чотирьох американців, сподіваючись, що вони знають, про кого йдеться.

Водій заперечно похитав головою, а пасажир на передньому сидінні сказав щось, чого Крістін не зрозуміла, і зробив знак шоферові їхати. На задньому сидінні американці всміхалися й уважно розглядали дівчину. Один витяг із нагрудної кишені шоколадку, вистромив у віконце руку та засвистів, немов підкликаючи собаку. Крістін заперечно похитала головою. Американець голосно зареготав, а водій повернув ключ запалювання. Вона швиденько оббігла машину спереду й поклала обидві руки на капот, подумки добираючи правильні слова, сподіваючись, що хтось із них розуміє німецьку.