Усе мало точнісінько такий вигляд, як у день її від'їзду: велике зображення орла та свастика й досі прикрашали фасад. Крістін заканудило. Обабіч воріт вишикувалися танки та джипи, двоє солдатів походжали перед брамою, смалячи цигарки. Їхні перекинуті через плече автомати погойдувалися в такт крокам. Дівчина глибоко вдихнула і рушила вперед, обережно переступаючи через мокрі залізничні рейки, ніби один лише доторк до них міг знову зробити її полоненою.

Побачивши її, вартові виплюнули цигарки, зняли з плечей автомати та заступили дорогу. Високий темноволосий охоронець звів руку й наказав зупинитися, потім поганою німецькою наказав повертатися туди, звідки прийшла. Його вимова була дикою сумішшю з літературної німецької та просторічних зворотів якоїсь іншої мови, можливо, данської чи норвезької. «Але, принаймні, із ним можна порозумітися», — подумала Крістін.

— Будь ласка, — сказала Крістін, — допоможіть мені.

Солдати лишилися невблаганними: її слова не зачепили їх.

— Вам сюди не можна, — сказав високий. — Вертайтеся звідки прийшли.

— Але мені потрібна допомога. Я приїхала здалеку.

— Це — стратегічний об'єкт Сполучених Штатів, тільки американські військові можуть заходити всередину.

Другий вартовий похмуро дивився на неї, вираз його обличчя неможливо було прочитати.

Крістін звернула увагу на нього, гадаючи, що невміло виголене обличчя і темні кола під хлоп'ячими очима свідчать про м'якосердість. Вона спробувала усміхнутись. Цей вартовий мав сумний і втомлений вигляд людини, котра бачила набагато більше, ніж хотілося б. Дівчина мала надію, що він бодай вислухає її, хоч і не була впевненою в порозумінні. Вона тримала торбинку обома руками, не знаючи, на що наважитися: сказати їм усю правду чи вимагати зустрічі з кимось, хто має більше влади.

— Я розшукую чоловіка, котрого привезли сюди помилково, — нарешті сказала вона.

Високий зробив великі очі та гмикнув.

— Так, ви, німці, всі це кажете.

— Але це — правда, — заперечила Крістін. — Тут перебуває мій батько. Він був простим солдатом, як ви. Якби я змогла поговорити з кимось, хто приймає рішення. — Вона витягла з торбинки батькову військову книжку та показала її вартовим. — Ось бачите?

За мить автомат високого вже цілив у неї.

— Стоп! — вигукнув він, на лиці застигла маска гніву та страху. — Покладіть торбинку на землю та підведіть руки вгору!

Крістін зробила, як їй було наказано. Серце закалатало в грудях. Високий тримав її на мушці, а молодий підняв торбинку і дослідив її вміст. Він підозріливо роздивлявся німецькі марки, наче вперше бачив.

Крістін гарячково мізкувала, що сказати.

— Ці гроші дав мені мій хлопець — американець. Це здача з купівлі залізничного квитка. Він — теж солдат. Його ім'я Джек.

— Яка дивізія, — спитав високий, не зводячи з неї очей.

— Я… Я не знаю, — зніяковіла Крістін.

— Може, вас замкнути з іншими жінками? — поцікавився високий. — Раптом ви — одна з матерів-розмножувачок СС і прийшли сюди, щоб урятувати від покарання свого хлопця? Може, у вас удома п'ятеро маленьких нацистиків чекають на свого татка?

— Ні,— відповіла Крістін, хитаючи головою. — Це військова книжка мого батька. Я прийшла його врятувати.

Молодий роздивлявся документ, насупивши брови, а потім сказав щось англійською своєму товаришу.

— Він належав до нацистської партії? — суворо запитав високий.

— Ні,— відповіла Крістін, стоячи перед ними з піднятими догори руками, надто налякана, щоб опустити їх.

— Брехня! — вигукнув він.

— Будь ласка, — попросила Крістін, — я покажу вам щось, що доведе мою правдивість. — Вона повільно, не опускаючи рук, підкотила правий рукав і показала їм зап'ясток. — Я була в цьому таборі, бачите?

Молодий подивився вгору й одразу відвів очі, ніби розчулений побаченим, а потім знову щось сказав високому.

— Ми пропустимо вас, — сказав високий, — і нехай інші вирішують, що з вами робити.

Він відступив у бік, не відводячи дула від Крістін. Молодий відчинив ворота, за якими стояв інший солдат. Молодий сказав йому щось, а потім віддав дівчині її торбинку та швидко кивнув. Крістін на знак вдячності блідо усміхнулась. Солдат повів її огородженою територією, тримаючи в руках автомат і краєм ока стежачи за дівчиною.

Крістін проковтнула клубок у горлі та приклала руку до спазматично стиснутого живота. Їй здалося, що вона знову відчуває запах димів крематорію, плач в'язнів і крики охоронців. Довелося напружити всю свою волю, щоб не розвернутися й не втекти з цього проклятого місця. Віддалік як і раніше вишикувалися сірі приземкуваті бараки, що скидалися на ряд виставлених трун для померлих гігантів. Обійнявши себе руками, Крістін повільно сунула, дивлячись виключно собі під ноги в надії, що не доведеться проходити повз газові камери та крематорій.

На щастя, як розуміла Крістін, вони рухалися в бік колишнього тренувального майданчика СС і бараків, у яких жили охоронці. Це була окрема частина табору, про яку вона знала тільки з чуток. За рогом великої цегляної споруди дівчина зупинилася.

Перед нею розкинулося вкрите багнюкою поле, з усіх боків оточене високим парканом із колючого дроту, через який було пропущено електричний струм. Цей обмежений простір усередині було розгороджено колючим дротом на невеликі загороди, мов для худоби. Там лежали, сиділи, стояли десятки сотень брудних обірваних людей. Просто неба вони мокли під дощем і смажилися під жарким літнім сонцем, не маючи ні ковдр, ні якогось іншого прихистку. На більшості були ще рештки військової форми різних підрозділів — чорні кітелі, зелені гімнастерки, сірі штани — усе, що залишилося від потужної гітлерівської армії. Крістін здалося, що прямо зараз деякі чоловіки помирають від виснаження. Всі вони змокли до нитки, змерзли та знесиліли від голоду. Якийсь чоловік обережно просував кістляві руки під електризований колючий дріт паркану, рвав траву та їв її. Кілька в'язнів голосно просили їсти та пити.

Світ перед очима Крістін загойдався, на мить здалося, що вона знепритомніє і впаде прямо тут. Виникло відчуття, ніби вона щойно прокинулася від жахливого сну, щоб знову потрапити до ще не забутого минулого, коли була тут бранкою. Крістін звела руку, щоб торкнутися ямки за вухом, упевнена, що замість м'якого відрослого волосся знайде лише голий череп. Із полегкістю відчувши пучками шовковисті пасма, вона висмикнула кілька волосин, аби відчути біль і відволіктися від побаченого. Але болісне відчуття швидко зникло, і поле, заповнене в'язнями, знову постало перед очима.

«Що це? — думала Крістін, вишукуючи серед в'язнів батькове лице. — Невже всі вони — есесівці?»

Солдат гаркнув на неї і показав автоматом рухатись далі.

Поряд із великою цегляною будівлею стояла менша, зроблена з плитняку та свіжо струганих дощок. Над входом висіла вивіска — велика літера «А» в червоному колі, а під нею напис: «ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНИ. АДВОКАТУРА ТА СУД АРМІЇ США». До дверей тяглася довга черга німецьких полонених. Крістін роздивлялася чоловіків, але не знайшла жодного знайомого обличчя. Всередині на кожній стіні, на рівні очей, висіли світлини доведених до голодної смерті євреїв і викладених штабелями трупів, готових до відправки у крематорій. Теперішнім полоненим доводилося дивитися на них увесь час очікування прийому.

Солдат провів її через довге темне приміщення, розгороджене на невеличкі камери, двері котрих було відчинено, щоб, як видалося Крістін, журналіст міг зробити фото й нотатки. Скрізь було повно американських солдатів, а полонені німці лежали в камерах, скоцюрблені, жалюгідні, брудні та скривавлені. Дівчина бодай на секунду затримувалася біля кожних дверей, намагаючись роздивитися в'язнів, а раптом один із них — її батько? Та обличчя чоловіків були до невпізнаваності спотворені болем, а чи стражданням.

У кінці коридора з камерами солдат підняв руку, наказуючи Крістін зупинитись і зачекати перед зачиненими дверима, що їх охороняв іще один солдат. Коли її провідник зник за дверима, з найближчої камери вилетів голий по пояс чоловік із масним чорним волоссям. Він упав на підлогу біля Крістін і спробував підвестись. Дівчина відступила на крок і вперлася спиною в зачинені двері кабінету, притискаючи торбинку до грудей. Чоловік підвівся, тримаючись за стіну, щоб не впасти. На ньому були чорні чоботи і такі ж чорні заношені штани. Крістін подивилася йому в лице, але не побачила там нічого знайомого. Вона відвернулась і поглядом потрапила якраз до іншої камери, де офіцер щойно скінчив допит.