— Я знаю, — у його голосі бриніла печаль, — вибач, будь ласка.

Крістін затулила обличчя долонями, намагаючись відновити дихання й усвідомити суть того, що сталося. Потім подивилася на нього знову.

— Де ти був увесь цей час? — гнівно запитала вона, здивована власною люттю. — Чим тут займаєшся?

— Я сховався в лісі. Нас було п'ятеро таких, хто вижив. Ми чекали, коли можна буде вийти і не потрапити до нацистських лабет. Коли на вежі Дахау піднявся американський прапор, ми повернулися до табору, щоб знайти своїх родичів і коханих.

— Чому ти не повернувся додому? Чому не прийшов до мене?

— Я намагався, та американці потребували допомоги в ідентифікації вартових і охоронців, їм потрібен був перекладач, і я вирішив залишитись. До того ж удома мене ніхто не чекав та й хотілося допомогти відновити справедливість. Мені пообіцяли видати одяг, забезпечити харчуванням і житлом, а після трибуналу оплатити мої послуги та відвезти, куди скажу. Але я погодився ще й тому, що хотів знайти охоронця, котрий убив мого батька.

Потроху серцебиття втишувалось і свідомість почала призвичаюватися до дійсності.

— У це неможливо повірити, — повільно промовила Крістін, простягаючи руку і торкаючись пучками його лиця. — Я гадала, що назавжди втратила тебе.

Він накрив долонею її пальці й почав їх цілувати, торкаючись губами кожного сантиметра шкіри від пучок до середини долоні. Ісаак вдихав її запах і дивився повними любові очима. Нарешті не витримав і пригорнув її до себе.

— Я так за тобою скучив! — прошепотів він голосом, повним сліз.

Хлопець притиснув її до грудей, заховавши обличчя на її плечі. Крістін відчула його тепле дихання на своїй шиї, торкнулася губами його підборіддя. Вона заплющила очі, цілуючи його гарячу шкіру і боячись їх відкривати, щоб не збудитися від цього чудового сну. Дівчина притислася ближче, бажаючи відчути, як б'ється серце коханого. Ісаак міцніше обійняв її. За мить усі попередні тижні горя та сліз відлетіли в небуття. Важила тільки його присутність, тільки ці сильні руки навколо неї, тільки його жагучі поцілунки. Та по якомусь часі Ісаак відірвався від неї й подивився повними сліз очима.

— О боже, — сказав він, ніжно торкаючись щоки Крістін, — я ледь не збожеволів від страху за тебе. Довго не міг зважитися відшукати твоє прізвище в табірній картотеці. Я б не зміг винести відчуття провини за твою смерть, але й не знав, як жити без тебе. Коли побачив, що під твоїм номером немає помітки «Мертва», впав навколішки й заплакав.

— Увесь цей час ти залишався живим, — сказала вона. — Я мусила здогадатися про це, якось відчути.

— Ми — знову разом, і тільки це важить. — Він іще раз поцілував її в губи, тепер ніжніше. Але за мить Ісаакові очі знову наповнилися сльозами. — Моя мати й сестра загинули.

— Знаю, — відповіла Крістін, поклавши голову йому на груди. — Мені дуже шкода. Марії теж немає.

— О ні! — вигукнув Ісаак, міцніше обіймаючи дівчину.

Крістін витерла очі та подивилася на нього.

— Знаєш, охоронець, який убив твого батька, міг загинути. Я бачила, як в'язні забили до смерті, а американці застрелили багатьох есесівців.

— Знаю, — сказав Ісаак, — але я мушу спробувати його знайти. Це — мій борг перед батьком. В ім'я загиблих рідних я маю зробити все можливе, щоб цих катів було покарано. Але ти й досі не розказала, що тут робиш.

Вона відсторонилась і тремтячими руками подала Ісаакові два батькові листи.

— Те саме, що й ти, — сказала Крістін. — Мого батька було викрадено й запроторено сюди. Стефан одяг на нього свою есесівську форму і віддав на поталу американцям замість себе. Я мушу визволити батька і знайти когось, хто вислухає мене щодо Стефана!

Ісаак переглянув списані сторінки й насупив брови.

— Не розумію, хто такий Стефан.

— Наречений Каті. Був тутешнім охоронцем. Я бачила його, коли нас із тобою тільки сюди привезли. Вдома він заперечує свою приналежність до СС і співпрацює з американцями.

— Чи маєш докази того, що він бреше?

— Hi, — відповіла вона, — але Каті обмовилася, що він має чорну форму з черепом і перехрещеними кістками. Стефан перестрів мене в темному провулку і наказав мовчати, інакше постраждають мої брати та батьки. Він сказав, що таких перевертнів є чимало й вони знають, як затикати пельки.

— Виходить, що американці не помиляються, — сказав Ісаак. — Вони кажуть, що багато есесівців спалило свої членські квитки нацистської партії та розжилися солдатськими посвідченнями регулярних військ. Дехто перевдягнувся у тюремну робу і спробував видати себе за в'язня Дахау. Цілий полк Ваффен-СС стоїть на тому, що їх було силоміць змушено служити. Близько сорока чоловіків стверджують, що потрапили до Дахау як політв'язні, вороги народу чи за відмову йти на фронт, і тут їх проти волі змусили стати охоронцями чи наглядачами.

Раптом якесь параноїдальне відчуття охопило Крістін. Шкірою побігли мурашки. Здалося, що якимось робом есесівці захопили табір і вони з Ісааком знову стали в'язнями. Тремтячи всім тілом, вона поклала долоню на плече коханого.

— Будь ласка, скажи, що американці вислухають мене, що ти допоможеш батькові!

— Єдине, що можна зробити, — сказав Ісаак, — це розказати все полковнику Хенслі й зачекати на результат. Ясна річ, для твого батька я зроблю все що зможу, однак маю бути щирим з тобою. Американці не виявляють приязні ні до кого, хто воював на боці Гітлера: солдатів вермахту, СС — байдуже. Лише нещодавно було звільнено підлітків і стариганів народного ополчення. Особливо ні в чому не розбираючись, вони посилають тисячі військовополонених до французького і радянського секторів, звідки, напевно, ті вже ніколи не повернуться додому. Гадаю, можна вберегти твого батька від відправлення до іншого робітничого табору, та йому все одно доведеться чекати тут на воєнний трибунал.

Клубок підступив до горла Крістін.

— Це все — моя провина! — вигукнула вона.

— Але ж на нього нічого немає, чи не так? Ні свідків, ні документів, що підтверджують його участь у військових злочинах? І коли двоє колишніх в'язнів засвідчать його невинність, твого батька виправдають. — Він знову згріб Крістін у свої обійми. — Не переживай, він — сильний. Я домовлюся з полковником Хенслі про те, щоб його відокремили від загалу.

Дівчина поглянула з надією.

— Гадаєш, він це зробить?

— Обіцяти не можу, але варто спробувати. Солдат, допит якого ти бачила, і ті, з якими йшла сюди повз поле, не є військовополоненими. За класифікацією Ейзенхауера, вони належать до роззброєних ворогів. Тому американці роблять із ними що забажають. У бараках є небагато військовополонених. Не знаю, хто вони й чому їх утримують у кращих умовах, але дружини, діти та подруги есесівців також перебувають у досить пристойних умовах, хоча й окремо, звичайно. А ще тут лишилися колишні в'язні, котрим немає більше куди йти, вони теж живуть у бараках. І є такі, як я, що мешкають у колишніх будівлях для охоронців. Усі отримують харчування та медичну допомогу. Спробую домовитись, аби твого батька перевели до бараку з військовополоненими.

— Дякую, — сказала Крістін, — не знаю, що б і робила, якби тебе тут не виявилось.

Ісаак знову її поцілував, і всі думки й турботи відлетіли кудись далеко. Коли їхні вуста роз'єднались, Крістін торкнулася його щоки.

— Ти так і не розказав, як зумів вижити, — поцікавилася вона.

Він похитав головою і глянув на дівчину повними суму очима.

— Краще тобі цього не знати.

— Я хочу це знати. Я мушу.

— Нас змусили викопати траншею, — почав Ісаак свою оповідь. — Потім вишикували на її краю. Далі був розстріл. Куля влучила мені в плече — і я впав у ту могилу разом із іншими. На щастя, я був у передостанній групі й опинився майже зверху на купі інших тіл. Я намагався не дихати, вдаючи мертвого в надії, що мене не доб'ють. Потім нас усіх прикидали землею. Мабуть, охоронці дуже поспішали, бо лише кілька дюймів ґрунту і тонкий шар торішнього листя та дрібних гілочок відділяло нас від повітря. Коли все затихло, я виліз із ями й почав витягати трупи, шукаючи інших живих. Знайшлося ще четверо скривавлених і напівпритомних чоловіків, але їхні рани не були смертельними. Ми зайшли якомога глибше в ліс і попадали під деревами. Першої ночі мало не померли від холоду, тож на другий день знайшли на спаленій фермі якісь дошки та зробили з них собі халабуду. Вночі ми виповзали на своєрідне полювання: крали яблука та яйця, відшукували в полі недовибрану торік картоплю та кукурудзу.