Потім, через двадцять років, відбулася ще одна значуща розмова, в якій близький друг — один із тих, хто дражнився в школі — розмірковував з приводу відповідальності середньостатистичного німця за прихід Гітлера до влади, прийшло розуміння необхідності написання такої книги, що зображувала б життя звичайних німців під час війни та заразом порушувала б тему гоніння євреїв нацистами. Та я розуміла, що мій роман купуватимуть, тільки якщо він буде захопливим. І тоді я згадала, що Джеймс Камерон успішно використав любовну історію, щоб розказати світові про трагедію «Титаніка». Так народилась ідея кохання дівчини-німкені та хлопця-єврея, котра чудово вписувалася в історії з життя материної родини. За три дні було складено перший «чорновий» план мого роману. Після цього я взялася до викладу історії звичайної німкені, котра врятувала свого хлопця-єврея, що, чесно кажучи, навряд чи могло статися. В дійсності Крістін, швидше за все, загинула б, але мені хотілося щасливого кінця.

Ви сказали, що книга базується на реальних подіях із життя вашої матері. Які з епізодів роману їй довелося пережити?

Легше сказати, що з описаного тут не було правдою. Моя мати не мала хлопця-єврея і, на щастя, не мала досвіду перебування в Дахау. Бідність, голод, переховування в бомбосховищі, брудна канава, що врятувала їй життя, харчі, залишені на вулиці для в'язнів-євреїв, відсутність листів від батька, його втеча з російського полону — все це дійсно було. Після війни в бабусиному будинку жили американці, й вона дійсно викинула банку залишеного ними арахісового масла, бо думала, що то — отрута.

Яким було ваше дитинство?

На щастя, я майже нічого не пам'ятаю про свого біологічного батька, бо всі спогади про нього не є приємними. Після повторного одруження матері моє дитинство було чудовим! Ми багато подорожували, плавали човном, купались у річці, читали та грали на дворі. Моя розвинена уява змушувала на кожному кроці бачити викрадачів маленьких дітей, вампірів, привидів, якихось потойбічних духів. Найбільше мені подобалося ходити до універсального магазину, де можна було купити льодяники у нікельованій коробці та книжку коміксів-страшилок. У підлітковому віці я обожнювала Стівена Кінга, Енн Райс і Діна Кунца. Мабуть, це захоплення певним чином відбилось і в романі. Я завжди знала, що перша написана мною книжка міститиме елементи паранормальності, та холокост і Друга світова жахають більше за будь-яких монстрів.

Ви десь навчалися красного письменства?

Я ходила до звичайної дванадцятирічки, де навчалося чотири сотні дітлахів, і, звичайно ж, там не було такого предмету. До коледжу я не вступала, обравши для себе роль дружини та материнство.

Чи був у вас наставник?

Роками я працювала над романом самотужки, та потім вирішила дізнатися, чи не марную часу. Я не знала, чи взагалі маю літературне обдарування, й, як ви уже чули, ніхто не вчив мене писати романи. Поблизу не було жодного літературного гуртка, і я навіть не маю вищої освіти. Тож залишалося тільки одне місце, де можна було шукати допомоги, і я звернулася до Інтернету. До кінця днів дякуватиму долі за те, що звела мене з Вільямом Ковальскі — письменником-лауреатом — автором книги «Eddie's Bastard». Він став моїм учителем, редактором, наставником і другом. Його віра в мої письменницькі здібності роками підтримувала мою впевненість у собі.

Скільки разів вам було відмовлено до того, як знайшовся літературний агент?

Сімдесят два рази за два роки.

Які перешкоди довелося здолати на шляху до публікації роману?

У листопаді 2008-го, буквально за декілька місяців до того, як я почала розсилати листи до видавництв, ми з чоловіком, за досить сумних обставин, втратили спільний бізнес. Це призвело нас до повного банкрутства і пошуків працевлаштування, вперше за двадцять шість років. То був дуже важкий час, але я не збиралася відмовлятися від своєї давньої мрії. Тож листування з видавництвами супроводжувалося перемовинами з адвокатами та хвилюванням щодо нашого майбутнього. Спочатку мені було відмовлено двічі з посиланням на завеликий обсяг роману (280 000 символів). Тож я впродовж десяти місяців скорочувала й переробляла текст, а тим часом тривали фінансові та юридичні баталії. Померла моя сестра, і я зовсім перестала писати. Та потім усвідомила, що зайшла надто далеко й не можу кинути все як є. Сама не знаю, як зуміла скоротити роман до прийнятного обсягу і продовжила пошуки агента. Приблизно в цей самий час ми зрозуміли, що доведеться продати будинок, у якому прожили двадцять років, і наступні сім місяців тривав косметичний ремонт, необхідний для того, щоб отримати якомога більшу суму. В січні 2011-го я вже отримала сімдесят дві відмови і вирішила зробити останню спробу. Саме вона виявилась успішною, і мій агент буквально за три тижні продав роман через два місяці після того, як було продано наш будинок. Тепер, оглядаючись назад, я розумію, що робота над романом і намагання його продати допомогли мені не збожеволіти в той важкий період.

Кого з акторів ви бачите у ролі Крістін і Ісаака, якщо «Сливове дерево» захочуть екранізувати?

Скарлет Йогансон і Джейка Джилленхола. І, гадаю, Леонардо Ді Капріо буде чудовий у ролі офіцера СС.