Коли 1938-й перейшов у 1939-й, Крістін почала проклинати погоду. Снігу намітало стільки, що вони з Ісааком часто не могли потрапити до свого сховку. Стоячи біля овочевого погреба, обоє трусились від холоду, й Ісаак вмовляв її швидше повернутися додому. На додачу до всіх нещасть, він вирішив скоротити побачення до разу на місяць, бо, попри те, що вони ретельно замітали свої сліди, ставало дедалі небезпечніше ходити до цієї місцини, хтось підозріливий дуже швидко зміг би їх викрити.

І коли сніг уже почав танути, Ісаак наполіг на дотриманні того самого графіку, оскільки таємна поліція регулярно влаштовувала нічні рейди з перевірки документів. Люди боялися стуку в двері й могли запанікувати, побачивши когось на вулиці після настання темряви. А що коли хтось їх упізнав?

За два дні до початку календарної весни по радіо оголосили, що Гітлер відправив військо до Богемії та Моравії, а через вісім годин після цього і сам прибув до Праги. Зацвітали тюльпани та крокуси, коли всі затримані раніше комуністи, соціалісти, лейбористські лідери та решта ворогів рейху потрапили до новоствореного виправного табору в Південній Німеччині, поблизу містечка Дахау. У травні було оголошено, що всі діти до трьох років, які мають спадкові захворювання, підлягають примусовій державній реєстрації.

Крістін ніби в напівсні проживала тижні, рахуючи години до наступного побачення з Ісааком. До млина чи крамниці вона ходила, опустивши очі, впевнена, що хтось допитливий легко прочитає у них її секрет. Якось, коли вона купувала на відкритому фермерському ринку сир, військова вантажівка промчала вулицею, дівчина заледве зуміла стримати тремтіння рук, коли відраховувала гроші.

Мамці хтось сказав, що Каті офіційно зустрічається зі Стефаном. На загальний подив, мати Каті зраділа такому ходу речей і через мамцю передала Крістін, що її дочка занадто зайнята для дружніх відвідин. Чесно кажучи, Крістін відчула полегшення. Вона б не змогла без сліз вислуховувати запаморочливі, повні хихотіння оповіді Каті. Коли на вулиці вона бачила Стефана під руку з Каті, дівчина розверталась і йшла в інший бік або ховалась у найближчій підворітні.

З усіма цими переживаннями Крістін була рада мати Марію за сестру, котра завжди була поруч і все розуміла без слів. Коли вони разом скопували та скородили грядки, вибивали пухові перини чи виставляли сушитись ковбаси в розчахнутих навстіж вікнах, Крістін могла почуватися в безпеці, бо Марія не дивувалась і нічого не питала, якщо раптом сестра сумнішала чи очі її наповнювалися слізьми. Крістін навмисно уникала розмов про Ісаака, оскільки боялася випадково не втримати своєї таємниці. Дякувати Богу, Марія ніколи не порушувала цієї теми.

Але сестра, як ніхто, знала натуру Крістін. Не раз вона стискала під столом її руку, спостерігши, що недалеко й до сліз, коли інші родичі розмовляли та сміялися за вечерею. Дівчині було достатньо усвідомлювати, що хтось розуміє її сум і всеохоплююче кохання до Ісаака. Щоб не почуватися винною перед Марією за те, що не розказала їй усієї правди, Крістін пообіцяла собі, що коли-небудь обов'язково зізнається, і сподівалась, що це станеться зовсім скоро.

У перший тиждень жаркого літа фюрер почав нахвалятися повернути Німеччині Данциг, попри готовність Франції та Британії захищати Польщу. Тоді ж Польща й Радянський Союз почали збирати військо поблизу німецького кордону, і Крістін чула, як у м'ясній та хлібній лавках люди пошепки говорили, що не оминути війни. Усі, кого вона знала, попри невтішні новини, сподівались на те, що вдасться зберегти мир. Із загостренням конфлікту почали курсувати плітки про введення харчових пайків. Крістін намагалася не згадувати дідусеві оповіді про жінок і дітей, померлих від голоду в Першу світову війну.

Першого вересня Гітлер оголосив, що польські військові обстріляли німецьку територію, і, захищаючись, Німеччина відкрила вогонь у відповідь. Почалися перші бомбардування. Того ж дня для євреїв оголосили початок комендантської години після восьмої вечора.

Крістін відчула, як навколо її шиї затягають невидимий зашморг.

Декілька наступних ночей вона без сну крутилась у ліжку аж до світання, боячись, що Ісаак може покласти край їхнім побаченням через уведення комендантської години, та намагаючись не думати про війну. Але уява постійно малювала їй картини обстрілів і бомбардування, хоча дівчина не хотіла вірити у те, що таке може статись у їхньому, нікому не потрібному містечку. Але найгіршою була невідомість. Вони з Ісааком бачилися за два дні до того, як Британія і Франція оголосили Німеччині війну, й тепер Крістін доведеться чекати цілих три тижні й чотири дні, перш ніж вона дізнається, що вирішив коханий з приводу комендантської години.

Протягом трьох тижнів, які передували наступному побаченню, по радіо оголосили, що Королівські повітряні сили бомбардували німецькі міста Куксгафен і Вільгельмсгафен, а також, що німецькі війська рушили до Варшави. В газетах писали про перші жертви війни: з'явилися списки загиблих за вітчизну, а поряд було надруковано новий декрет, яким вводилося смертне покарання для ворогів народу.

Коли вони з Ісааком, нарешті, зустрілись, Крістін спробувала переказати йому всі новини, бо радіоприймач у Бауерманів вилучили есесівці. Тепер їм не тільки заборонялося мати радіо, але й у газеті опублікували перелік товарів, заборонених до продажу євреям: банне мило, тютюн, рибу, торти і квіти.

— Їх було восьмеро, — розповідав Ісаак, — і заглядали вони скрізь. Батьку наказували, як офіціанту, мені надавали по вухах, а потім позабирали все, що самі схотіли: свічки, мило, м'ясо, вершкове масло, хліб, книжки, валізи, материні коштовності та хутра, сестриних ляльок. Наступного дня повернулися з вантажівкою й забрали наші картини, найкращі меблі, порцеляну, срібло, навіть наш восьмисвічник. Нам самим довелося все це виносити й вантажити, а потім батька змусили підписати папір, що він усе це добровільно пожертвував німецькому Червоному Хресту.

— Як таке може бути? — вигукнула Крістін. — Як вони можуть грабувати людей серед білого дня!

— А хто їх зупинить? — поцікавився хлопець.

— Я не знаю, — похитала головою та знизала плечима дівчина. Її очі наповнилися сльозами. — Якби ж я знала…

— Наостанок вони порадили нам просто відкрити газ або повіситись.

— О боже! У вас хоч що-небудь лишилося?

— Батько сховав трохи грошей під однією з дощок підлоги біля ванни на другому поверсі, на щастя, вони не знайшли цього сховку.

— Може, вам щось потрібно? Щось таке, що я могла б передати твоїй родині.

— Квитки за кордон.

Крістін скам'яніла. Так, Бауерманам буде безпечніше де завгодно, тільки не в Німеччині, але вона потребувала Ісаака тут, біля себе. Їй необхідно бачити його лице, чути його голос, відчувати його міцні обійми. Проте вже за хвилю дівчина засоромилась цієї егоїстичної думки.

— А що ваші родичі? Чи є від них звістки?

— Батькова сестра з Лодзя відправила нам листа ще три тижні тому, але дійшов він тільки вчора. Вона пише, що польських євреїв спочатку примусили носити нарукавні пов'язки із зіркою Давида, та потім усіх позганяли до гетто. Чоловіків, які намагалися чинити спротив, розстріляли, серед інших і тітчиного чоловіка. Вона з трьома дітьми живе в кімнаті на вісьмох. Тітка запитує, чи не могли б ми якось допомогти їм вибратися звідтіль. Вона пише, що це — її останній лист, адже їм більше не дозволяють відсилати й отримувати пошту. Тато плакав, прочитавши це, а мама навіть не глянула на нього. Вона й досі вірить у те, що життя налагодиться. Вона вважає, що Гітлеру з його війною буде не до нас, і якщо виконувати всі приписи, з нами буде все гаразд.

— А ти як уважаєш? — спитала Крістін.

Він опустив очі.

— Я вважаю, ми мусимо це припинити.

Ці слова обсипали її крижаним дощем.

— Що припинити?

— Ми мусимо припинити ці таємні побачення. Якщо нас викриють, це буде кінець, кінець для нас обох. Через цю комендантську годину стало надто небезпечно. За мною можуть стежити… Крістін, нам не можна бачитись. Я більше не прийду.