Крістін намагалася нічим не виявляти свого збентеження, коли під проводом двох жінок у формі унтершарфюрер СС її з товаришками у нещасті було загнано до великого приміщення з рядами дерев'яних лав. Уздовж рядів мовчазно та непорушно стояли виснажені бранки з великими ножицями в руках. Вони були вбрані в однакові, погано підігнані смугасті плаття. Всі мали різні за довжиною та однакові за формою зачіски, точніше їжачки коротенького волосся, що тільки почало відростати. На прибулих вони дивилися порожніми й відсутніми очима, шкіра на їхніх обличчях, здавалося, прикриває самі лише кістки.

— Сісти! — прокричала жінка у формі унтершарфюрера СС.

Не встигла Крістін опуститися на лаву, як бранка у неї за спиною вже згребла коси та клацнула ножицями. Дівчина потилицею відчула холод металу. Руки бранки тремтіли, але вона швидко відрізала спочатку довгі коси, а потім і решту волосся. Коли ножицями вже вдіяти нічого не можна було, в діло пішла бритва, що ретельно виголила череп Крістін, яка впродовж усієї процедури сиділа, міцно стуливши повіки.

Унтершарфюрери ходили між рядів і викрикували накази:

— Ті, кому волосся вже зрізано, встають і йдуть у кінець зали. Там ви мусите роздягтися. Туфлі кладете на купу ліворуч, одяг — на купу праворуч, годинники й окуляри — по центру.

Крістін підвелась і провела пучками по гладенькій, лише де-не-де вкритій колючками погано виголеного волосся, шкірі. На тремтячих ногах вона пішла в бік куп жіночого одягу та взуття. Дорогою вона побачила ще якісь насипи чогось незрозумілого, тільки озирнувшись по залі, вона усвідомила, що в усіх кутках ледь не до стелі височіють гори зрізаного жіночого волосся. Крістін забракло повітря, побачене скидалося на якісь фантастичні завали сплутаної пряжі чи ниток.

Дівчина зняла свої закриті чорні туфлі й поклала їх поверх сотень пар ботинок, босоніжок, балеток та іншого жіночого взуття. Потім зняла з себе одяг і кинула його до купи суконь, спідниць, блузок, фартухів, шуб і пальт. Уся тремтячи від холоду та сорому, вона спробувала прикритися руками.

— Гей ви, свині, давайте швидше роздягайтесь! — Покрикувала інша унтершарфюрер. — На вас чекає перший у вашому брудному житті душ. Ворушіться! Бігом, бігом!

Голі та безволосі, сотні жінок стояли наляканим гуртом, гладенькі черепи, розширені від жаху очі та відстовбурчені вуха нагадували жахливий сон. Старі й молоді, тендітні й у тілі, матері, дівчатка, зовсім маленькі хлоп'ята — всі разом стояли, трусячись і чекаючи, що буде далі. «Цього просто не може бути, — думала Крістін. — Як я сюди потрапила? Напевно, це — сон. У справжньому житті такого не буває».

— Шикуйсь! — закричали вартові.— Зараз підете митись!

Вони відчинили широкі дерев'яні двері й почали заганяти жіноцтво до великої кімнати без вікон, але з бетонними стінами, стелею та підлогою.

Усередині Крістін побачила численні сопла, що звисали зі стелі, та накриті решітками дірки в цементній підлозі. Есесівки кийками підганяли неохочих, без вагань б'ючи по чому попало всіх, хто рухався недостатньо швидко. Якісь жінки намагалися вчепитися за сусідок і хлипали носом, їхні ридання гучним відлунням відбивалися від бетонних стін. Інші заходили мовчки, хтось молився, ще хтось беззвучно плакав. Матері тримали дітей на руках, заспокійливо шепотіли щось на вухо, не відводячи очей від сопел під стелею. Очевидно, дівчина була не єдиною, хто чув про газові камери. Їй страшенно закортіло втекти подалі з цього жахливого місця, та озброєні вартові добре пильнували.

Після того як останню голу бранку було загнано до холодного бетонного приміщення, двері зачинили та замкнули з того боку. Тихі й перестрашені, жінки, тремтячи та переглядаючись, чекали на власну долю. Аж ось почувся металевий скрегіт і якесь бемкання. Потім із гучним шумом потужні струмені вдарили зі стелі. Хтось закричав, і кілька жінок кинулося до замкнених дверей.

Та зрозумівши, що на них ллється вода, а не газ, бранки почали сміятись і грайливо обливати одна одну. Виявилося, що до води було додано якийсь дезінфектор, бо швидко в багатьох почервоніли очі та почався кашель. Крістін схилила голову та заплющилась, але в ніздрях усе одно пекло. Через кілька хвилин душ закінчився й у протилежному від входу кінці кімнати прочинилися широкі двері. Дівчина майже не бачила, як їх переганяли до сусіднього приміщення. Очі сльозились, і не раз Крістін спотикалася та налітала на когось. Без жодного слова чиясь рука подала їй тюремний одяг і пару взуття. Лише згодом прозвучала команда:

— Вдягатися тільки після медичного огляду!

Отриманою одежею Крістін витерла очі та лице. Потім узулась у жорсткі черевики без шнурків. І тут вона усвідомила власну самотність і безпорадність.

На протилежному боці кімнати двоє группенфюрерів і чоловік зі стетоскопом чекали біля столу. Одна по одній до них підходили жінки. Солдати ставили їм якісь запитання та записували щось до журналів, а лікар заглядав жінкам в очі, вуха та роти.

А потім лікар показував направо чи наліво.

Ті, кого відправляли праворуч, на вигляд здорові дорослі жінки, натягали через голову тюремні роби, а ті, кого відправили ліворуч, немічні та хворі, знову мусили складати на купу щойно отримані одяг і взуття. Немовлят і зовсім маленьких дітей виривали з материнських рук і передавали жінкам у лівому гурті. Ридання чи благання нічого не важили, бо зліва вартові швидко заганяли всіх до іншого приміщення, виходу з якого не було видно.

Крістін підійшла до чоловіків біля столу, притискаючи одяг до грудей.

— Ім'я та прізвище? — запитав один із есесівців.

— Крістін Бельц, — відповіла вона, намагаючись, аби голос не виказав страху та невпевненості.— Я — не єврейка.

Группенфюрер розсміявся, та дівчина дивилася просто себе.

Лікар у товстих великих окулярах, що робили його очі занадто великими, зазирнув Крістін у рота, в очі та вуха. Вона почула важке серцебиття та дихання хворої людини. Крізь напіврозкриті губи його гарячий подих, разом із запахом справжньої кави та гнилих зубів, обпік шкіру обличчя.

— Адреса? — запитав группенфюрер.

— Гессенталь, Шеллергассе 5.

— Професія?

— Домогосподарка. Слідкую за садом, городом, куховарю, прибираю. Мене не повинно тут бути. Я — німкеня, помилково заарештована за допомогу єврею.

Слова оцтом обпікали язик, але Крістін знала, що Ісаак зрозуміє.

Другий группенфюрер підійшов ближче, щоб і собі подивитись.

— Умієте готувати справжні німецькі страви? — спитав він.

— Jawohl,[64]— відповіла дівчина, — я дуже гарно готую, гере группенфюрер.

— Підніміть руки, — наказав лікар, роблячи обертовий жест пальцем.

Крістін підняла руки та розвернулась.

— Нею ми замінимо кухарку табірного коменданта Ґрунштайна, — сказав другий группенфюрер тому, котрий записував прізвища та адреси.

Лікар показав іти праворуч.

«Дякую, коханий!» — подумала Крістін, тремтячи від полегшення. Вона через голову надягла тюремну форму та пройшла до сусіднього приміщення. Там інші бранки набивали номери на простягнутих лівицях новоприбулих. Коли до неї дійшла черга, Крістін уважно слідкувала за роботою молодої жінки. Вона не думала, що отримає номер на правий зап'ясток. Закінчивши, татуювальниця посміхнулась, і Крістін побачила, що в тої залишилося лише декілька жовтих зубів. Крістін поглянула на чорні, трохи скривавлені, цифри: «11091986».

— Тримай у чистоті, щоб не потрапила інфекція, — порадила татуювальниця.

До Крістін підійшла жінка-блокфюрер.

— За мною! — наказала вона.

Дівчина бігцем пішла за нею з кімнати. На дворі вони пройшли чи не через увесь величезний табір, проминаючи сотні дерев'яних бараків і зайнятих різною роботою в'язнів. По якомусь часі блокфюрер підвела її до напівдерев'яної будівлі, відділеної від табору залізним парканом. Тут не було чорної багнюки, що товстим шаром вкривала решту табору.

Тут було дуже чисто. На совість зведений будинок з усіх боків підсвічували мініатюрні прожектори, що робило його схожим на сяючий діамант у купі гною. Чекаючи, доки провідниця відімкне металеву хвіртку, Крістін розглядала подвір'я. У майже денному світлі прожекторів їй було видно акуратні зелені газони, обсаджену ехінацеєю пурпуровою доріжку та два глиняні горщики з червоною геранню обабіч вхідних дверей.