Потім Крістін слідом за вартовою увійшла до будинку крізь бічні двері та проминула кілька дорого вмебльованих кімнат, зі старовинними картинами на стінах і перськими килимами на підлозі. Посеред сніжно-білої кухні, за хірургічно чистим столом середніх років жінка-в'язень чистила картоплю. Її лице нічого не виражало, а погляд був прикутий до картоплини, котру вона тримала в руці. Помітивши прибулих, вона підвела голову — очі розширились а куточки губ опустилися.

— Ти тут скінчила, — ревнула на неї блокфюрер.

Недочищена картоплина та кухонний ніж випали з рук бранки, жах перекривив обличчя.

— Ні! — вигукнула вона. — Не треба!

— Гарно годуй коменданта, бо й тебе чекатиме те саме, — попередила вона Крістін.

Потім ухопила бідолашну жінку за руку й потягла з кімнати.

Крістін стояла серед кухні, намагаючись прийти до тями. Треба бути дуже обережною та поводитися розумно, якщо вона хоче тут вижити. Дівчина підійшла до плити та збільшила вогонь під киплячою каструлею. Під кришкою виявився водянистий бульйон, у якому плавав шматок коричнюватого м'яса. Крістін розпізнала в ньому свинину. На її думку, супу бракувало спецій і зелені, тож вона пошукала по шафах. Знайшовся розмарин, перець і сіль. У нижній шухляді лежала цибуля. Дівчина швиденько обчистила та нарізала цибулину й додала до бульйону. Потім вона відрізала дві смужки знайденого бекону й також вкинула їх до каструлі.

Намагаючись не звертати уваги на бурчання в животі, вона дочистила картоплю та поставила варитись. На столі лежала морква, тож Крістін її теж почистила та дрібненько нарізала до салатниці. Одну невеличку морквину дівчина заховала серед лушпиння і, не відводячи очей від дверей, раз у раз від неї відкушувала. Ніхто не помітив, як вона, жуючи, зробила приправу з олії, оцту та повної ложки цукру. Закінчивши з морквяним салатом, дівчина зупинилася, не впевнена, що задовольнить цим коменданта. Якби ж то знати, що за людина повернеться ввечері й сидітиме на самоті за великим столом у їдальні.

Крістін усілася на табурет біля плити, намагаючись зібрати думки. Обхопивши голову руками, вона роздивлялася жорсткі черевики, що вже натерли п'яти. Дівчина старалася глибоко вдихати носом і повільно видихати ротом. За кілька хвилин вона сіла рівно та роззулась. Оглянула червоні набряки водянок і подумала, що, можливо, варто ходити босоніж, коли ніхто не бачитиме. Не встигла Крістін зрадіти своїй здатності раціонально мислити, як почулися кроки на доріжці, що вела до головного входу. Брязнули ключі — відчинились і зачинилися парадні двері.

Дівчина взулась і, зіскочивши з табурета, долонями потерла лице. Кроки наближалися до кухні. Почулося чоловіче зітхання та мурмотіння, що супроводжувалося м'яким порипуванням шкіряних чобіт. Вона поспішила до столу, де зібрала докупи картопляне та морквяне лушпиння. Двері широко прочинилися. Крістін опустила голову та втупила очі в дошку перед собою. Шкіряні чоботи підійшли до неї. Важка, вкрита пігментними плямами долоня лягла на стіл. Оглушливий запах Kölnisches Wasser 4711[65] заповнив усю кухню.

— Guten Tag, Fräulein, — привітався низький і скрипучий чоловічий голос.

Крістін не ворухнулася. Він узяв її за підборіддя і повернув до себе. З-під важких повік на неї дивилися блакитні очі. Брови, під вагою занадто широкого лоба, роз'їхалися в різні боки від м'ясистого носа. По-жіночому повні, красивої форми губи дивно виглядали на чоловічому обличчі. Він не був старим, але носив на собі відбиток багаторічного життя, повного надмірностей.

— Мене звати Джорджем Ґрунштайном, — сказав він, — але ти мусиш завжди до мене звертатися «гере лагеркомендант». Якщо будеш сумлінно виконувати всі накази, ця робота врятує тобі життя. Мене не треба боятись, але слід бути дуже слухняною й обережною.

Він зняв капелюха, розстебнув кітель, а потім зовсім його скинув і перекинув через руку. У тихій кімнаті брязкіт його медалей видався церковним передзвоном. Мокре від поту сивіюче волосся місцями прилипло до лоба, й на шкірі виднілися червоні смуги, залишені тугим кашкетом. Комендант носив чорну форму СС зі сріблястою емблемою у вигляді черепа та перехрещених кісток, але, попри все, Крістін він не видався небезпечним, як чийсь дідусь. У його погляді читалася стурбованість.

— Як тебе звати? — спитав чоловік.

— Крістін. Я — не єврейка. Мій батько воює за нашого любого фюрера. — Ненависть до самої себе зародилася десь у порожньому шлунку.

Він похитав головою, не бажаючи цього чути.

— Єдине, що я можу для тебе зробити, це — поділитися залишками страв. Але мусиш бути дуже обережною. Не дай Господи хтось помітить! І я не хочу про це знати. На моє місце бажає потрапити кожен. Тільки вчора було застрелено офіцера за те, що той ставив занадто багато запитань. А я застарий для боротьби. Можеш уважати мене боягузом, то не має значення, бо в мене є родина, котру я ще хочу побачити.

Крістін нічого не сказала, та оманливе відчуття убезпеченості зникло.

— Звичайно ж, мої проблеми тебе не стосуються, — продовжив він, — але маєш подбати про себе. Я не повторюватиму вдвічі, що краще ти виконуватимеш свої обов'язки, то довше проживеш. Ти мусиш підтримувати чистоту та порядок у домі, готувати та займатися садом позад будинку. Цей сад — не тільки для мене, вдень там бувають інші офіцери. Умієш доглядати за рослинами?

Крістін кивнула.

— Gut,[66] вечерю подаси до їдальні.

Він вийшов із кухні, тримаючи в руці кітель і кашкет. Крістін чомусь, здалося, що комендант страшенно змучився.

Відшкрібаючи стіл, дівчина глибоко дихала, щоб утишити серцебиття. Коли все було готово, вона злила картоплю, виклала її на широку тарілку, додала справжнього вершкового масла та присипала зверху подрібненою петрушкою. Потім налила паруючий суп до глибокої миски та, разом із салатником, поставила на тацю й усе це віднесла до їдальні. Комендант спостерігав за кожним її рухом. Крістін розставляла перед ним страви, думаючи тільки про те, що мусить зробити. Прибрати супницю, нарізати м'ясо, наповнити його склянку водою, не забувати обережно переставляти ноги, щоб не впасти на підлогу.

— Хочу вина за вечерею, — сказав він, показуючи на вхід до підвалу біля кухонних дверей. — Рислінг, будь ласка.

— Так, гере лагеркомендант.

Крістін спустилася до підвалу, де на дерев'яних полицях лежали сотні запилюжених пляшок. Дух плісняви, в якому змішалися запахи бетону, землі та картоплі, нагадав їй про овочевий погріб у Гессенталі — щасливі миті таємних побачень із Ісааком і тривожні години, проведені там із родиною під час повітряних нальотів. Закололо в грудях. Там, принаймні, вона не була сама. Дівчина взяла пляшку з найближчої полиці. На етикетці стояло: «LIEBFRAUMILCH».[67] Вона зовсім не зналась на винах. Рислінг має бути білим чи червоним? Зрештою, дівчина витягала й уважно роздивлялася кожну пляшку, доки не побачила етикетку зі словом: «RIESLING». Тоді, притиснувши знахідку до грудей, вона піднялася сходами, міцно тримаючись однією рукою за перило, бо вже ледь трималася на ногах. Найменше їй зараз хотілося розбити дорогоцінну пляшку. «Наразі я — у відносній безпеці,— думала Крістін, — але де Ісаак? Що з ним?»

— Даю слово вижити, — прошепотіла вона сама до себе. — Я мушу вистояти. Не дам їм себе знищити!

Після вечері комендант допив вино і запалив сигару. Дівчина прибрала брудний посуд зі столу, відчуваючи на собі його очі щоразу, коли входила та виходила з їдальні. Вона вже з'їла кілька невеличких шматочків соковитої свинини, що залишилися на тарілці, й тепер, ставлячи салатник до фарфорової раковини, Крістін вигребла пальцями рештки морквяного салату та закинула їх до рота. Вона намагалася жувати якомога швидше. Потім, наливаючи гарячу воду для миття посуду, помітила щось, чого не бачила раніше. Весь посуд мав синій кант, і синя подвійна блискавка емблеми СС дивилася на неї з денця кожної тарілки, миски, салатниці. В'язні Дахау помирали з голоду, а есесівці їли м'ясо та свіжі овочі зі спеціально виробленої для них порцеляни. Вкрадена їжа стала їй поперек горла.