Вартовий відсмикнув руку і дозволив їй пройти. Крістін зігнула руки в ліктях і побігла так, що тільки вітер засвистів у вухах. Але через кілька хвилин цього шаленого кросу дівчині здалося, що от-от серце та легені луснуть, проваляться в живіт і далі кривавою купою впадуть їй між ніг.

До цього часу Дахау не бомбили. Віддалений гуркіт і розриви було чутно щоночі, але табір залишався недоторканим. Крістін побоювалася, що це триватиме недовго, бо союзники будь-коли могли вирішити скинути кілька десятків бомб на військові заводи неподалік, а табір був би наступною мішенню.

Дівчина провела в таборі вже п'ять тижнів, коли побачила, як комендант напивається. Вона зайшла до їдальні з гусятницею, в якій була гуска з кислою капустою, яблуками та виноградом, а він уже сидів за столом із пляшкою коньяку в одній руці та келихом в іншій. Гуску, виноград і кислу капусту він привіз з Берліна, як здалося Крістін, аби перевірити її кухарські здібності. Але тепер був уже занадто п'яний, аби належно поцінувати результат її багатогодинної праці. Помітивши дівчину, комендант підняв келих і проголосив:

— За Гітлера! Щоб він пережив нас усіх!

Із-під важких повік дивилися налиті кров'ю очі, пухкі губи волого блищали. Він відхилився назад і вилив у горлянку вміст келиха. Потім із грюкотом поставив його на стіл, аби тут-таки наповнити. Крістін обережно встановила гусятницю й потяглася до його тарілки.

— Дозвольте наповнити вашу тарілку, гере лагеркомендант, — сказала вона. — Вам треба поїсти.

Срібними щипцями дівчина відділила ідеально обсмажену грудинку й поклала на емблему СС посеред порцелянової тарілки, потім ложкою додала суміш із тушкованих яблук і винограду. Коли вона зібралася набрати кислої капусти, комендант торкнувся її плеча. Крістін ледь не підстрибнула з несподіванки.

— Випий зі мною, Крістін, — сказав він, ледве ворушачи язиком.

Дівчина зітхнула з полегкістю, коли він прибрав від неї руку, щоб узяти свій знову порожній келих. Але комендант не розрахував власних сил, і келих перевернувся.

— Чорт забирай! — вигукнув він.

Крістін поставила келих і підсунула до коменданта повну тарілку, а серце гупало в скронях. Вона на крок відступила від столу, в очікуванні нових розпоряджень. Комендант відпихнув тарілку з їжею й узявся за склянку з водою. Повільно випив, дозволяючи краплям стікати по підборіддю. Потім налив коньяку.

— Ось, маєш, — він підсунув склянку Крістін. — Сідай.

— Nein danke, Herr Lagerkommandant,[72]— відмовилася Крістін. — Якщо вам більше нічого не потрібно, я повернуся на кухню, там є що робити.

— Будь ласка, — попросив він, — посидь зі мною, хоч трохи.

— Не думаю, що це — гарна ідея, гере лагеркомендант.

— Ти мусиш виконувати накази, Крістін. Твоє життя у моїх руках, пам'ятаєш?

Дівчина відсунула стілець і сіла, поклавши руки на коліна.

— Дякую, — сказав він. — Не так і погано, чи не так?

Він кілька разів моргнув, ніби збирався заснути, а потім відпив коньяку.

— Вибач. Я просто хочу поговорити.

— Так, гере лагеркомендант, — відповіла Крістін, дивлячись на соковите м'ясо та пурпурові блискітки половинок виноградин і ковтаючи мимовільну слину.

— Ja, essen,[73]— показав він на тарілку. — Пригощайся.

Потім сам підсунув до неї страву та ніж із виделкою. Але Крістін не відривала рук від колін, не бажаючи їсти за одним столом зі своїм тюремником. Комендант, здавалося, не помітив цього. Він відхилився на спинку стільця, погойдуючи коньяк у келиху так, що рідина виливалася йому на пальці.

— Їм не вдалося, — сказав він.

— Вибачте, гере лагеркомендант, — відповіла Крістін, — я не розумію, про що йдеться.

— Штауффенбург, Гефтен, Ольбрихт і Мертц! — викрикував він прізвища, дедалі більш буряковіючи. — Усі вони — офіцери найвищого рангу, але виявилися неспроможними до пуття спланувати операцію. Треба було підкласти бомбу, що підірвала б увесь будинок. Тоді б уже точно покидьок загинув!

— Хто загинув би, гере лагеркомендант?

— Гітлер. І це вже не перша спроба!

У Крістін перехопило подих. Найближче оточення Гітлера намагалося його вбити? Вона відчула ніяковість і захват водночас. Невже це жахіття скоро скінчиться?

— Вони знову спробують? — запитала вона.

— Ні,— заперечно похитав він головою, — Гітлер усіх їх знищив, вишикував і розстріляв.

Плечі Крістін здригнулись. Комендант зробив іще один ковток.

— Бачиш, я ж казав тобі, ніхто не може почуватись у безпеці. Постраждали й родини заколотників: вагітні дружини, маленькі діти. Гестапо заарештувало всіх.

Знеможений, він сперся на спинку стільця. По кількох хвилинах мовчазних роздумів запитав:

— Я коли-небудь розказував тобі, як потрапив сюди?

— Ні, гере лагеркомендант.

Подивившись на Крістін очима, що сльозились, комендант почав:

— Я вступив до нацистської партії 1933 року, та за критику їхніх методів мене швидко вигнали. Через п'ять років я був заарештований гестапо та відправлений до робітничого табору.

Очі Крістін розширилися з несподіванки. Комендант тільки кивнув, підтверджуючи її здивування.

— Так, я був арештантом, уявляєш? — майже кричав він. — А тепер я знову при владі!

У роті пересохло й Крістін потяглася до склянки з водою.

— Можна? — спитала вона.

— Так, так. Але якщо ти не питимеш… — Він осушив свій келих і підсунув до себе налитий для неї коньяк. — У 1940-му я знову подав документи на вступ до нацистської партії, аби влитися в ряди Третього рейху та зібрати потрібну мені інформацію. Здогадуєшся, навіщо?

— Ні, гере лагеркомендант.

— Я так вчинив тому, що єпископ Штуттгарта повідомив, що в Хадамарі та Графенеку вбивають душевно хворих пацієнтів. У 1941-му моя сестра померла за нез'ясованих обставин у Хадамарі. Після цього я мусив дошукатися правди. — Він поклав долоню на стіл. — Ніхто не запитував про моє минуле! В 1940-му я здобув призначення до Ваффен-СС, а після того отримав завдання налагодити процес використання Циклону-Б у таборах смерті у Польщі.

Дівчина поставила свою склянку на стіл і підвела до нього лице.

— Існують й інші табори? — недовірливо поцікавилася вона. — Такі, як цей?

— Так, так, — охоче закивав комендант, — Аушвіц, Треблінка, Бухенвальд! Равенсбрук, Маутхаузен! І можна продовжувати. Найгірший — Аушвіц. Але не всі вони є таборами смерті. Не скрізь використовують газ. Нацисти називали це Sonderbehandlung[74] євреїв, але, по суті, це — масове вбивство. Мені було прикро та важко, але я змусив себе на це все дивитися, щоб перед усім світом потім засвідчити злочини нацистів.

Крістін рівніше сіла на стільці. Замість голоду нею оволоділо почуття огиди.

— Чого ж ви чекаєте?

— Я говорив із людьми. Ризикував власним життям, розповідаючи, що насправді роблять нацисти. Я розказав прес-атташе швейцарської місії в Берліні, секретарю католицького єпископа Берліна, кільком лікарям і активістам голландського підпілля. Це нічого не дало. Буквально сьогодні зранку в потязі, повертаючись із Берліна, я мав розмову зі секретарем шведського посольства. Я благав його повідомити владу Швеції про злочини нацистів.

Крістін сиділа мовчки, намагаючись зрозуміти, бреше він чи говорить правду. Але так і не змогла вирішити, що означає вираз обличчя коменданта: горе чи провину.

— Не думаю, що він повірив, — продовжував її співрозмовник. — Я сидів перед ним, як школяр перед учителем, благаючи передати мою інформацію союзникам. Але він тільки просив мене замовкнути. Мабуть, подумав, що я божевільний. — Він заплющився та погойдав порожню склянку в руці.— Я не знаю, що ще міг би зробити.

Крістін розглядала келих, що стояв на лляній скатертині, яскраве світло люстри, що висіла над столом, сотнями маленьких блискіток іскрилося в кришталі. Вона уявила, якою дивною видалася б ця сцена сторонньому спостерігачеві. У кімнаті з дорогими картинами, перськими килимами, меблями вишневого дерева навпроти офіцера СС сидить полонена, у заяложеній тюремній робі, лиса, брудна, худюща, а перед нею на тарілці стікає соком апетитний шматок смаженої гуски з кислою капустою, яблуками та виноградом. Вона відчула, що божеволіє.