— Перепрошую, гере лагеркомендант, — тихенько сказала вона.

Відповіді не було. Крістін встала й потяглася до склянки в його руці. Та раптом він вирівнявся й ухопив її за зап'ясток.

— Я кажу тобі все це не просто так, — промовив він. На скронях пульсували жили. — Сядь і вислухай мене.

Крістін слухняно опустилася на краєчок стільця. Комендант відпустив її руку. Потім глибоко зітхнув і розгладив кітель на грудях.

— Послухай урешті-решт!

— Так, гере лагеркомендант.

— Якщо ти виживеш, то теж станеш свідком і зможеш розказати, що не всі схвалювали нацистські методи. Ти знатимеш, що і в СС були люди, змушені служити на стороні зла, та їхні отруєні загальною підлотою душі залишилися готовими до каяття. З іншого боку, деякі охоронці просили мене про перехід на східний фронт, де їм навряд чи вдасться вижити, проте чесна смерть для цих німців виявилася більш привабливою, ніж ганебна, хоч і безпечна, праця в цьому таборі.— Він притис долоні до скронь, мов сама лише подібна думка свідчила про божевілля. — На що тільки здатна людина заради виживання! Чимало в'язнів-євреїв із радістю переносять тіла таких самих полонених із газової камери до крематорію тільки для того, щоб не опинитися на їхньому місці.

Вона воліла б утекти до кухні. Комендант дивився на неї благальним поглядом людини, засудженої до пекельних мук. Ще до вечері Крістін відкоркувала й поставила на стіл пляшку червоного вина, не знаючи, що він питиме коньяк. І тепер розчервонілий чоловік навпроти дотягся до неї та наповнив свій келих.

— Для тих, хто коїть ці злочини, та для тих із нас, хто мовчки спостерігає, війна є гарним виправданням, — він поставив пляшку на стіл і відпив вина, — але пізніше, коли війна закінчиться, коли ми повернемось додому, повечеряємо в родинному затишку, поцілуємо своїх дружин на ніч, ми всі будемо мучитися жахливими снами. Кожен сам знає, від чого буде прокидатися щоночі в холодному поту. Почуття власної провини мучитиме нас до останнього дня, та й по смерті всі ми опинимося в пеклі разом із Гітлером. От побачиш, уся Німеччина десятиліттями розплачуватиметься за наші гріхи. Але все це називатиметься воєнними злочинами, тільки якщо ми програємо війну.

Крістін німо дивилася на нього. Комендант долив собі вина і глибоко зітхнув.

— Ну от, я це сказав, — промовив він і показав на тарілку з їжею, що стояла перед нею. — Поїж.

— Я… Я не хочу.

— Як хочеш. Можеш з'їсти пізніше, на кухні.

Крістін підвелася.

Комендант також підвівся, хилитаючись у різні боки, ніби старий дідусь. Крістін підхопила його попідруки й усадовила назад на стілець. Потім забрала з тремтячих пальців келих із недопитим вином.

— Я вже не здатен пити як раніше, — сумно сказав він.

— Ви випили цілу пляшку коньяку, гере лагеркомендант.

Він непевним поглядом окинув стіл.

— Так, мені це вдалося. Подай сигару, будь ласка.

Крістін підійшла до антикварного буфета, відчинила шухляду й дістала звідти сигару. Потім вклала її коменданту між розчепірених пальців, знайшла коробку сірників і припалила замість нього. Кімнату наповнив сигарний дим. П'яний чоловік сидів і з-під прикритих повік слідкував, як дівчина прибирає зі столу. Коли вона втретє прийшла з кухні по склянки та прибори, він уже майже спав на стільці. Крістін забрала з його руки сигару та поклала її до попільнички. Несподівані слова коменданта злякали її:

— Можеш для мене дещо зробити?

— Що саме, гере лагеркомендант?

— Якщо зі мною щось станеться, чи пам'ятатимеш моє ім'я? Пообіцяй розказати всім, що я був проти і намагався це все зупинити.

Крістін замислилася на мить, а потім вирішила ризикнути.

— Я зроблю вам цю послугу, якщо ви допоможете мені.

— Як саме?

— Разом зі мною сюди привезли чоловіка, котрого я кохаю. Знайдіть Ісаака Бауермана і, якщо він живий, не дайте йому померти.

Комендант зітхнув.

— Це не так просто, як тобі здається. Я не можу цікавитись якимось в'язнем, це викличе підозру. Інші офіцери тільки й чекають, коли я дам слабину, щоб мене позбутися. Попередній комендант улаштовував у своєму домі вечірки, поїв офіцерів і привозив для них проституток. Він дозволяв їм веселитися з твоєю попередницею. А ту, котра була до неї, офіцери застрелили.

По шкірі Крістін побігли мурахи. Якщо з комендантом щось станеться, що чекатиме на неї саму? На мить їй здалося, що доведеться робити вибір між власним виживанням і життям Ісаака.

— Але я мушу знати, що з ним усе гаразд, — сказала вона якомога більш твердо.

— Навіть якби мені й вдалося знайти його, не викликавши підозр, я б усе одно не зміг би нічим йому допомогти.

Невдовзі після цієї розмови Крістін загубила лік часу. Один довгий день одразу ж переходив у інший. На зміну короткому бабиному літу прийшли холод і вогкість. Вона прибирала огудиння з городу та доглядала за осіннім врожаєм латуку, гороху та салатних трав. Сад мав дуже охайний вигляд і комендант сказав якось Крістін, що офіцери з цього дуже задоволені.

Пораючись біля грядок, дівчина намагалася не дивитися в бік крематорію, але його не можна було не помітити на виході з дому коменданта. Щораз, оглядаючи страшні будівлі, Крістін не полишала дитячої надії не побачити вервечки полонених перед входом, але день-у-день черга приречених ставала довшою.

Своєрідним мірилом часу, проведеного в Дахау, для Крістін стало дзеркало, що висіло над раковиною у ванній кімнаті коменданта. Дівчина бачила, як її щоки поступово западають, а темні кола під очима глибшають. Почали випадати вії та брови. Шкіра зробилася блідою, майже сірою. Усе частіше вона відчувала слабкість у всьому тілі. Руки та ноги почали час від часу тремтіти, колись натреновані м'язи розм'якли, ноги швидко втомлювались і вкрилися виразками.

Прикрості додавала й відсутність новин про Ісаака. Ні Ханна, ні комендант нічого не знали.

Дуже скоро дні стали по-осінньому короткими та холодними. Крістін викопала останню картоплю та поскладала її на купи в підвалі. Майже на обрії, за широкими полями, що брунатною порожнечею оточили високий табірний паркан, у лісі з дерев поопадало листя. Сонце ще досить високо котилося безхмарним, кришталево-синім небом. Ночі ставали холодними й жінки тремтіли на нарах. Крістін боялася зими, що невблаганно наближалась.

Перший сильний мороз ударив уночі, перед ранком, і знищив рештки квітів у саду та рослин на городі. У холодній прозорості ранку Крістін ловила дрижаки, навпочіпки вибираючи з промерзлої землі вкрите памороззю помідориння. Приморожені листочки безпомічно чорніли на пожовклих стовбурцях, і дівчині шкода було виривати рослини з ґрунту, в якому вони провели все літо. Чимось це скидалося на вбивство й наводило на думку, що Ісаака вже нема. Ця жахлива здогадка прийшла, коли вона відкинула останній покручений корінь. Дівчина безсило опустила руки та подивилась у небо.

А потім щось тверде вдарило в спину. Крістін сіла й обернулася. Холодний вітер дмухнув у лице, але за спиною нікого не було. І знову вона відчула удар.

Дівчина здригнулась, а потім почула глухий звук, ніби від падіння чогось твердого на м'яку землю. Перед нею на грядці лежав округлий коричнюватий, як куряче яйце, камінь. Дівчина роззирнулася.

За сотню ярдів від неї, на чоловічому боці табору гурт полонених розпочав роботу. Вони носили дошки і тачками возили землю. Поодинока фігура бовваніла біля паркану. Як і всі інші, худий, брудний і лисий, він дивився на Крістін. Спочатку вона не знала, як на це реагувати, та потім він усміхнувся й обережно махнув їй. Ноги підломилися, то був Ісаак. Рука сама собою злетіла, затуляючи рота. Несвідомо дівчина викрикнула його ім'я і вже готова була підлетіти до паркану, перелізти на той бік, аби поцілувати кохане обличчя. Та дійсність швидко остудила її гарячковість. Вона лише махнула у відповідь, але швидко опустила руки, бо розуміла, що їх могли помітити вартові.

Ісаак повернувся до роботи на будівництві якоїсь споруди біля крайнього бараку. Але й зайнятий дошками, він щохвилини нишком дивився на неї. Крістін витерла руки об тюремну робу й підішла до найближчого до паркану краю грядки, стала на коліна, прикидаючись, ніби висмикує там бур'яни. З чоловіками було двоє охоронців, але вони палили цигарки і, щоб не мерзнути, стояли спинами до вітру, до Крістін і до в'язнів.