Вона заплющила очі та підставила обличчя сонячним променям, слухаючи задоволене куряче квоктання, вдихаючи квіткові аромати, змішані з духом свіжоскопаної землі. Кожна травинка, листочок, пташка чи жучок здавалися дарунком творця. Та ні сонячні промені, ні теплий день не могли розтопити крижаного холоду всередині Крістін. Вона почувалася самотньою крижиною, що пливе невідомо куди скреслою весняною річкою.

— Nein! — скрикнула мама.

Крістін розплющила очі. Мамця покинула лопату й тепер стояла, погрожуючи кулаками комусь за будинком. У сусідньому дворі стояв французький солдат, поверх низенького паркану наводячи рушницю на курча. Мати розтиснула кулаки, вхопилася за край фартуха і почала вимахувати ним, як білим прапором, відганяючи француза.

— Облиште моїх курей! — кричала вона.

Крістін підвелась і підійшла до неї.

— Він, мабуть, не розуміє,— сказала вона, поклавши долоню на материне плече. — Май на увазі, що ми й досі вороги. Будь обережною.

Дівчина зробила над собою зусилля, усміхнулась і привітно помахала солдатові. Мамця дала спокій фартуху й опустила руки, розпачливо хитаючи головою. Ноги її тремтіли. Француз опустив рушницю і запалив цигарку. Він дивився на них, вирішуючи, що робити далі. Та за хвилину, очевидно, знудився й пішов геть. Крістін полегшено зітхнула та повернулася на свій стілець на терасі, а мама знов узялася за лопату, сердито перекидаючи скиби землі та з голосним гупанням розбиваючи грудки.

По кількох хвилинах Крістін приєдналася до матері, щоб допомогти їй швидше підготувати грядку під огірки та зелений горошок. Завдяки мудрому мамчиному хазяйнуванню вони з осені запаслися насінням. Уже якийсь час точилися суперечки стосовно того, чи в змозі Крістін повернутися до хатніх обов'язків. Мама була категорично проти, та дочка наполягала, що звична робота допоможе їй швидше оговтатись. Дівчина розуміла, що довша бездіяльність призведе до загального ослаблення й без того виснаженого організму. Їй хотілося, знову відчути радісне напруження м'язів, щоб тіло боліло від фізичної втоми, а не від страху та болісних спогадів.

Уже за годину грядка була готова. Мати з дочкою, стоячи навколішки, опускали насіння в теплий пухкий ґрунт, ретельно вивіряючи глибину та відстань між насінинами. Волога земля забивалася під нігті, темними смужками прилипала до борозенок на пальцях і долонях, контрастуючи з неприродно блідою шкірою. Кожен знайдений камінчик нагадував Крістін про Ісаака: як вони колись бавилися в лісі на пагорбі.

Ополудні мамця витерла руки об фартух і рушила до задніх дверей.

— Ходімо, — сказала вона дочці,— час їсти.

— Так, — відповіла Крістін, сідаючи біля грядки, — я ще трохи подихаю.

Руки та ноги ломило від болю, але це була приємна втома, що зникне після гарячої ванни та гарного обіду.

— Я покличу, коли все буде готове, — погодилася мама, цілуючи дочку в лоба. Потім скинула замащені землею черевики, узулась у чисті та пішла на кухню. Проте за хвилину вона повернулась. Крізь прочинені двері Крістін бачила позад неї чиюсь високу постать із блідим обличчям і широкими плечима. Мамця ширше відчинила двері, стурбованість читалася на її лиці.

— Прийшов американець, — сказала вона.

— Чого він хоче? — спитала Крістін, продовжуючи сидіти.

— Хіба я знаю?

І тут солдат з-за мамчиної спини вийшов на терасу. За плечем — автомат, а під пахвою — якась велика срібляста бляшанка. Він рвучко кивнув Крістін:

— Guten Tag. Hello![84]

Мамця стовбичила на порозі, спітніле обличчя видавалося дуже блідим. Американець виявився високим мускулястим блондином із блакитними очима. Крістін одразу впізнала в ньому солдата, котрий підвіз її додому. Як його звати? Пригадалося, Джек. Вона підвелась, опустила рукава та схрестила руки на грудях, ховаючи витатуйований на правому зап'ястку номер.

— Sind gut? Усе гаразд? — поцікавився він, а потім постукав себе в груди. — Джек, так?

Крістін укотре спробувала пригадати кілька вивчених колись англійських слів. Безрезультатно. Тоді вона просто кивнула.

— Добре, — всміхнувся він, а потім через плече поглянув на мамцю, котра нікуди не ділась. — Англійська? — спитав у неї американець.

— Nein, — відповіла Крістін.

— Alles gut? Усе добре?

Вона знову кивнула. Солдат усміхнувся і спустив очі долу. На станції Крістін була така знервована та надто погано себе почувала, щоб помітити, який він красень. Але зараз, коли він стояв перед нею, освітлений полудневим сонцем, золотим волоссям виблискуючи проти ясно-блакитного неба, його привабливість просто вражала. Солдат знову поглянув на дівчину — очі засріблились. Він мав надто юний вигляд, як на вояка. Американець мусив би бути зараз зі своєю родиною, а не брати участь у цій страшній війні. «Не старший за Ісаака», — подумала Крістін. На цю згадку серце відгукнулося тупим виснажливим болем.

Джек знову глянув на мамцю, а потім, червоніючи, поцікавився у Крістін:

— Friends?[85]

Це слово вона зрозуміла, та не знала, що відповісти. З одного боку, американець допоміг їй дістатися додому, і треба було б виявити ввічливість, але, з іншого, дівчині хотілося, щоб її не чіпали, окрім того, він — солдат, а вона страшенно втомилася від війни та військових.

Перш ніж Крістін устигла щось сказати, він із внутрішньої кишені дістав пригорщу загорнутих у коричнюватий сріблястий папір пластинок — металеві жетони дзвякнули під сорочкою. Дівчина впізнала назву «HERSHEY»,[86] такий самий напис був на солодощах, підібраних Карлом і Генріхом на вулиці. Джек простягнув їй цукерки разом із бляшанкою. Крістін відступила назад. Марія поділилася з нею чутками про те, що американці солодощами розплачуються з німецькими дівчатами за секс. Вона прикусила язик і подивилася в бік, та потім зусиллям волі змусила себе глянути на гостя.

— Ні,— твердо сказала Крістін.

Він підійшов ближче, тримаючи подарунки у витягнутих руках. Дівчина заперечливо похитала головою, і показала йому на двері, шукаючи очима мамцю, бажаючи впевнитися, що вона ще там.

— Good bye,[87]— попрощалася Крістін, язик чіплявся за зуби, дуже повільно вимовляючи щойно згадані слова.

Джек усе зрозумів, і його широка усмішка зів'яла. Дівчину здивувало, як щиро він засмутився. Крістін майже чекала, що він наполягатиме, та солдат спокійно поклав подарунки на цементну підлогу тераси. На мить вона злякалася, що зараз він зніме з плеча автомат. Але Джек покірно підняв руки, ніби здавався на милість переможців, іще раз усміхнувся, кивнув і розвернувся до дверей.

— Ma'am,[88] — відсалютував він мамці та зник у передпокої.

Мати нагородила Крістін стурбованим поглядом, а потім поспішила за американцем, аби відчинити йому парадні двері.

Наступний день виявився холодним і дощовим. За такої погоди Крістін ставало гірше, бо сіре низьке небо і вогкість нагадували події, про які вона воліла б швидше забути. Дівчина сиділа на канапі, загорнена в ковдру, і намагалася читати в тьмяній вітальні. Поруч бабуся штопала шкарпетки. Мамця з Марією на кухні готували обід. Батька не було вдома, він шукав роботу. Якби ж то вони мали хоч трохи вугілля, щоб вигнати прохолоду бодай із цієї однієї кімнати! Та це було тільки мрією. Ще залишалося трохи дров, але їх намагалися використовувати якомога ощадливіше і тільки для куховарства. Намагаючись зосередитися на читанні, Крістін великим пальцем лівої руки погладжувала татуювання на правому зап'ястку. Та слова стрибали по сторінці, не даючись до розуміння, тоді дівчина взялася розглядати зморшки на бабусиному обличчі. «Як їй удається продовжувати жити без дідуся? — подумки запитувала себе Крістін. — Чи я теж так зможу? Невже це відчуття переполовиненого серця ніколи не зникне?»