Вона вже зовсім зібралась розплакатись, але до кімнати вбіг Генріх із великою сріблястою бляшанкою в руці, за ним збуджено підстрибував Карл.

— Що це? — запитав Генріх.

Крістін поклала книжку на коліна.

— Не знаю, — відповіла вона. — Піди й поклади, де взяв.

— Мамця сказала, це залишив американець. Нам цікаво, що там усередині,— втрутився Карл.

— Викиньте, — сказала бабуся, — воно може бути отруйним.

Крістін відкинула ковдру і встала з канапи.

— Напевно, там щось їстівне.

До кімнати увійшла мамця, тримаючи паруючу каструлю за обгорнуті рушником металеві ручки.

— Що відбувається? — поцікавилася вона. — Час накривати на стіл до обіду.

Вона поставила свою ношу в центрі стола і підняла кришку. Довгі коричнюваті смужки яєчної локшини плавали в прозорому бульйоні. Яєчний суп — улюблена страва Марії. Локшину для нього готували самі з борошна та яєць.

Генріх поставив бляшанку на стіл, і брати сіли, не зводячи з неї очей.

— Можна ми відкриємо? — запитав Генріх.

Бабуся встала з канапи та перевальцем підійшла до них. Коли до вітальні ввійшла Марія з розпухлими від сліз повіками, мамця з розумінням поглянула на Крістін. Вони обидві вже не вперше чули серед ночі, як плаче молодша з сестер.

Коли Крістін уперше почула ридання Марії, то поспішила до неї. Старша сестра прослизнула під ковдру до молодшої, намагаючись обійняти її, розвернути до себе, покласти її голову собі на плече. Та Марія не піддалася лагідному торсанню й залишилася лежати на боці, обличчям до стіни.

— Що сталося? — прошепотіла Крістін. — Чому ти плачеш?

Марія смикнула плечем і голосно шморгнула.

— Розкажи мені,— продовжила Крістін. — Не бійся, я — твоя рідна сестра, пам'ятаєш?

— Нічого розказувати, — тихо відповіла Марія.

Крістін погладила її по плечі, підшукуючи якісь мудрі слова старшої сестри, котрі б відігнали біль, але так і не змогла їх знайти.

— Я розумію це відчуття жаху, що раптом охоплює серед ночі,— сказала вона. — Ці страшні згадки важко витримати вдень, але вночі, невідь чому, вони набувають якоїсь особливої влади над нами. Таке враження, що темрява сприяє силам зла. Чорні думки лізуть у голову, зводячи з розуму. Я заледве можу їх витримати. Щоб не збожеволіти, я кажу собі, що зі сходом сонця стане легше, ранок віджене страшні згадки, прийде новий день і, можливо, принесе з собою щось нове.

Зачувши таке, Марія скоцюрбилася ще більше та затремтіла. Крістін пожалкувала, що не сказала чогось іншого. Та інших слів вона сама не знала. За хвилину молодша сестра розвернулась і лягла на спину. Витерла мокрі щоки. У бляклому місячному світлі, що лилося через віконне скло, лице Марії було набряклим і червоним, як свіжий синець. Але за мить Крістін зрозуміла, що це їй тільки здається.

— Може, для тебе й настане новий початок, — сказала вона, — але не для мене.

— Але чому? — запитала вона. — Ти ж не… — і прикусила язик, аби не сказати знову чогось такого, від чого сестра замкнеться і відмовиться говорити.

— Кому я тепер потрібна? — вигукнула Марія. — Брудна і зіпсована! Краще б я тоді померла з іншими!

— Не кажи так! — не погодилася Крістін. — У тому, що сталося, твоєї провини немає. Як і раніше ти лишаєшся тією самою маленькою красунею з великим серцем і доброю душею! Одного дня ти закохаєшся в гарного хлопця, якому страшенно пощастить із тобою одружитися!

Марія похитала головою — сльози знову покотилися її щоками, лице скривилося, мов від кислиць.

— Знаєш, чому росіяни повбивали багатьох інших дівчат і жінок? — спитала вона.

Крістін знала сотню жахливих варіантів відповідей, але жодної такої, що можна було б озвучити.

— Ні,— сказала вона, сідаючи в ліжку. — Чому?

— Бо вони боронилися, — відповіла Марія.

Крістін знайшла в пітьмі руку сестри й переплела її пальці зі своїми.

— Бажання вижити не робить тебе поганою, — сказала вона.

— Звідкіль ти знаєш?

— Знаю, — запевнила її Крістін. — Кожна людина народжується з прагненням до життя. Просто в когось воно сильніше, а в інших — слабше. Послухай, я знаю, що це непросто, і зосередься на тому, що ти — щаслива, бо жива, бо повернулася до родини. В тебе є дах над головою та їжа на столі. Я чудово розумію твої почуття, та, будь ласка, спробуй просто бути вдячною за маленькі радощі, що в тебе залишились. Мені це допомагає.

Марія закрила лице долонями й знову заплакала.

— Це не так просто, — проридала вона.

— Прошу, — прошепотіла Крістін, — поговори зі мною. Я хочу допомогти.

Марія висякалась, а потім лежала нерухомо, тільки поодинокі схлипи порушували нічну тишу. Це тривало так довго, що Крістін уже почало здаватися, що сестра заснула, та, врешті, вона сказала:

— Я ж казала тобі, нема про що говорити. — Вона повернулася на бік, натягла ковдру на плечі.— Треба спати. І ти лягай. Твоя правда, вранці все зміниться на краще. Вибач, що розбудила.

Крістін похнюпилася. Замість допомоги вона тільки відштовхнула Марію.

— Може, є хтось… хтось, кого… маю на увазі, може, ти когось кохаєш? — запитала Крістін. — Повернувся з війни, і ти боїшся, що він про все дізнається? Я нікому не скажу.

Марія вистромила голову зі свого кубельця, ніби почула найбільшу у світі дурницю.

— Ні, я не страждаю від мук потаємного кохання, — трохи зарізко відповіла вона.

Крістін нічого не сказала. За хвильку Марія повернулася до сестри.

— Вибач, не треба було цього говорити. Я знаю, як ти тужиш без Ісаака.

— Нічого, — заспокоїла її Крістін. — Я знаю, що ти не мала на увазі нічого поганого. Просто мені шкода, що не змогла тобі допомогти. Боляче чути, як ти плачеш.

— Не хотіла тебе засмучувати, — сказала Марія. — Ти й так багато пережила.

— Хочеш, я побуду з тобою? — запропонувала Крістін. — Мушу знати, що з тобою все гаразд. У мене немає іншої сестри, ти ж знаєш.

— Я теж тебе люблю. — Марія обійняла Крістін однією рукою. — У мене все добре, правда.

— Точно?

— Так. Іди спати.

Знехотя Крістін наостанок обійняла Марію і повернулася до власної спальні в надії, що хоч якось допомогла сестрі. Та, почувши наступної ночі тихе ридання, не могла стримати підсвідомого страху, що стиснув серце. Чомусь їй видалося, що сльози Марії є ознакою того, що пережиті жахіття ніколи їх не відпустять. Але щоразу коли дівчина підходила до дверей сестриної спальні, там усе стихало.

А зараз у їдальні мамця знову накрила кришкою суп, і сестри сіли за стіл поруч.

— Як гадаєш, що в бляшанці? — спитала старша сестра молодшу.

Марія витерла ніс рукавом і знизала плечима.

— Карле, принеси консервний ключ, — сказала мамця.

— І шоколадки, — додала Крістін.

Хлопець приніс із кухні консервний ключ і віддав його Крістін, а та відкрила сріблясту бляшанку, повну якоїсь густої світло-коричневої пасти. Мамця дістала з бічної шухляди чайні ложки, занурила одну в цю дивну речовину, а потім подала найменшому синові. Карл покуштував дивну клейкувату субстанцію, зробив круглі очі й увесь аж засяяв від задоволення. Потім лизнув іще раз. Генріх ухопив ложку і теж поліз до бляшанки.

— Що воно таке? — запитала у них Крістін.

— Не знаю, — сказав Генріх, — але смачно!

Крістін обережно набрала на кінчик ложки дивної, трохи схожої на крем маси, а потім покуштувала. На смак дивна паста чимось нагадувала дикі горішки, що ростуть у лісі на пагорбах, тільки була вона набагато солодшою і м'якою, як масло. Нічого смачнішого вона не їла вже багато років.

— М-м-м… смакота! — Дівчина взяла чисту ложку, набрала з бляшанки та подала Марії. Потім відкрила дві шоколадки і роздала всім по шматочку.

Невдовзі вся родина охоче занурювала ложки та шматочки шоколаду в бляшанку з дивною пастою точнісінько, як колись варену картоплю — у глечик зі сметаною, аж доки не показалося дно. Навіть бабуся пригостилася. Мамця та хлопці облизували ложки, наче вони були зроблені з цукру. Усміх Марії виглядав дещо силуваним, але Крістін щиро раділа сміху та захопленню родичів. Роки страху та невпевненості наклали відбиток печалі й суворості на любі обличчя, та зараз усі були веселими та щасливими, як до війни. Вона була вдячна Джеку за цю бляшанку та шоколадки і почувалася трохи винною перед ним за те, що подумала про нього найгірше. «Навіть Різдво, — подумала Крістін, — не приносило братам такої радості».