— То й що?

— Коли торкаєшся таких світлин, відбитки пальців залишаються просто досконалі. Й ваші — геть-чисто тотожні з тими, які ми знайшли на письмовому столі у помешканні Тоні Лейке.

Вираз обличчя Сигурда Олтмана змінювався в міру того, як він усвідомлював сенс сказаного.

— Тобто ви показали їх мені лише для того, щоб я по­тримав їх у руках? — Олтман, остовпілий, кілька секунд дивився на Харрі. Потім сховав обличчя у долоні. І всі почули раптом — регіт.

— Ви обміркували майже все, — сказав Харрі. — Але чому ж ви не подбали хоч про якесь алібі для себе?

— Мені й на гадку не спало, що я його потребую, — реготав Олтман. — Та й ви, Харрі, все одно б викрили обман, хіба ні?

Очі за скельцями окулярів зволожилися, але це не був відчай, це було смирення. Харрі бачив таке й раніше. Полегшення від того, що тебе викрили. І нарешті є змога розпові­сти все, як є.

— Імовірно, — мовив Харрі. — Хоча офіційно вас викрив не я. А людина, яка сидить у тому авто, під ліхтарем. Бо саме вона вас заарештовуватиме.

Сигурд зняв окуляри й витер сльози, що виступили від сміху.

— Отже, ви обманювали, коли казали, що я потрібен вам, аби проконсультуватися щодо кетаноміну?

— Так, але я не обманював, коли казав, що ви станете частиною кримінальної історії Норвегії.

Харрі кивнув Бйорну, той блимнув фарами.

Із джипа вийшов чоловік.

— Ваш давній знайомий, — сказав Харрі. — Принаймні ви зналися з його дочкою.

Чоловік наближався до них, він був трохи кривоногий і машинально підсмикував штани. Звичка старого поліцейського.

— Й насамкінець лише одне питання, — мовив Харрі, — Сніговик сказав мені, що вбивця прокрався у моє життя непомітно, можливо, коли я був кволим чи хворим. Як вам це вдалося?

Сигурд надів окуляри:

— Усі пацієнти, яких привозять у лікарню, мають зазначити когось зі своїх близьких родичів. Мабуть, ваш батько зазначив вас, бо якось у їдальні медсестра розповідала мені, що у її відділенні лежить батько того, хто заарештував Сніговика, — того самого Харрі Холе. Я вважав, що людина з вашою репутацією, безперечно, приєднається до розслідування такої справи. Щоправда, я тоді працював в інших відділеннях, але я попросив завідуючого відділенням дозволити мені використати вашого батька у проекті з анестезіології, бо він за всіма показниками годиться у цільову групу клінічних ви­пробувань. Я сподівався завдяки йому познайомитися з вами й таким чином бути у курсі подій.

— Тобто стати до мене ближче. Тримати руку на пульсі справи й знов утверджувати свою перевагу.

— Коли ви нарешті прийшли, я насилу стримався, щоб не спитати про хід розслідування. — Сигурд Олтман глибоко зітхнув. — Але мені не можна було викликати підозру. Треба було терпіти, вичікувати, поки здобуду вашу довіру.

— І ви її здобули.

Сигурд Олтман спроквола кивнув:

— Дякую, мене тішить, що я викликаю довіру. До речі, я називав мою комірчину на фабриці «монтажною». І коли ви туди вдерлися, я оскаженів. Це ж моя оселя! Я був такий лютий, що мало не вимкнув вашому батькові апарат штучного дихання, Харрі. Але стримався. Я просто хочу, аби ви знали про це.

Харрі змовчав.

— Я маю лише одне питання, — мовив Сигурд. — Як ви дізналися про покинуту хатинку?

Харрі знизав плечима:

— Цілковита випадковість. Нам із колегою довелося туди увійти. Складалося враження, що там недавно були люди. Крім того, до пічки прилипли, як мені здалося, шматочки м’яса. Я не відразу знайшов зв’язок з рукою, що стирчала з-під снігохода. Вона скидалася на сосиску, спалену на грилі. Один з помічників тамтешнього ленсмана зішкріб залишки м’яса й відніс на аналіз ДНК. Ми матимемо результати за кілька днів. Тоні зберігав там особисті речі. Приміром, у шухляді я знайшов старе сімейне фото. Тоні там ще хлоп’я. Ви поганенько позбулися слідів, Сигурде.

Поліцейський став біля віконця, яке опустив Бйорн, нахилився, але поглядом уп’явся не у Бйорна, а у Сигурда Олтмана.

— Привіт, Уле, — мовив ленсман Скай. — Я заарештовую тебе за звинуваченням в убивстві цілої купи люду, мені зараз слід би було зачитати їхні імена, але ми зробимо це пізніше. Перш ніж я, обійшовши машину, відчиню дверцята, поклади, будь ласка, обидві руки на приладову дошку, щоб я їх бачив. Я надіну на тебе наручники, й ти підеш зі мною до чудової, щойно прибраної камери. Моя дружина приготувала січеники з тушкованою капустою, якщо я не забув, колись вони тобі дуже смакували. Зрозумів, Уле?

— Якого біса? Що це значить?!

Була сьома година ранку, будівля Крипосу поволі прокидалася, а на порозі кабінету Харрі стояв розлючений Мікаель Бельман з кейсом в одній руці й примірником «Афтенпостен» у другій.

— Якщо ти про газету...

— Так, я маю на увазі оце! — І Бельман пожбурив газету на стіл Харрі просто йому під ніс.

Заголовок займав півсторінки: «ЗАЛИЦЯЛЬНИКА ЗААРЕШТОВАНО СЬОГОДНІ ВНОЧІ». Преса пронюхала про прізвисько Залицяльник-Кавалер того ж таки дня, як вони охрестили його так у залі засідань «Одін». «ЗААРЕШТОВАНО СЬОГОДНІ вНОЧІ» — це, звісно, не зовсім відповідає дійсності, адже насправді затримання провели напередодні увечері, а ленсман Скай знайшов час, щоб відправити повідомлення для преси лише після півночі й останніх теленовин, перед самісіньким підписанням ранкових номерів до друку. Повідомлення було коротким, ані точного часу, ані особливих обставин арешту, — йшлося лише про те, що у результаті активних слідчих дій місцевого відділка поліції Залицяльника затримано біля старої будівлі клубу в Утре-Енебаці.

— Що це означає? — перепитав Бельман.

— Це означає, що поліція нарешті запроторила за ґрати найжорстокішого убивцю в історії Норвегії, — відповів Харрі, намагаючись опустити спинку крісла.

— Поліція? — прохрипів Бельман. — Дільниця ленсмана в... — йому довелося звіритися з газетою, — в Утре-Енебаці?

— Не надто суттєво, хто розкриє справу, лише б її було розкрито, — мовив Харрі й став мацати руків’я під сидінням. — Як же діє ця клята штукенція?

Бельман відступив на кілька кроків, причинив двері.

— Послухай-но, Холе.

— Ти більше не називаєш мене Харрі?

— Стули пельку й уважненько послухай. Я знаю, що трапилось. Ти побалакав з Хагеном і збагнув, що не зможеш доручити арешт йому та відділу убивств, бо ризику для нього забагато. І, не спромігшись перемогти на своєму полі, вхопився за нічию. Ти віддав усі лаври цьому селюкові-ленсману, котрий ні греця не тямить у розслідуванні убивств!

— Чому, шефе? — перепитав Харрі й глянув на Бельмана простацьки-щиро. — Один з трупів знайшли на його дільниці, тож він, цілком природно, стежив за розвитком розслідування на своєму місцевому рівні. І вочевидь винюхав ту давню історію про Тоні Лейке. Як на мене, то це ж добросовісно виконана поліцейська робота.

Плями на чолі Бельмана заграли всіма кольорами веселки.

— А знаєш, як на це подивляться у Міністерстві юстиції? Вони надали мені право вести розслідування, я працюю тижнями, а результатів — пшик! І раптом вигулькує цей селюк і обскакує нас усього за кілька днів!

— Гм... — Харрі смикнув ручку на себе... й крісло різко відхилилося назад. — Дійсно, шефе, у цьому й справді немає анічогісінько доброго.

Бельман, упершись руками в стіл, нахилився уперед, аж слина бризнула в обличчя Харрі.

— І для тебе теж — нічогісінько доброго, Холе! По обіді я віддам грудку, яку знайшли у твоєму помешканні, в лабораторію, і там підтвердять, що це опіум. Тобі гаплик, Холе.

— І що далі, шефе? — Харрі гойдався у кріслі, смикаючи й крутячи руків’я.

Бельман зморщив чоло:

— Це ти до чого?

— А що ти казатимеш пресі та міністерству? Коли вони глянуть на дату ордера на обшук, який, до речі, виписано за твоїм запитом? І спитають, як це сталося, що через день по тому, як у поліцейського знайшли опіум, ти ставиш цю ж таки людину на надважливу ділянку у твоїй же таки слідчій групі? Хтось обов’язково зазначить, що за такого керівництва Крипосом нічого дивуватися, що місцевий відділок поліції, з однією-єдиною камерою стеження у «мавпятнику» й жінкою ленсмана за кухаря, знаходить убивць набагато оперативніше.