— Зняли, — мовив Гольм. — Незабаром дізнаємось відповідь.

— Закладаюся, це ліва рука, — сказав Хаген.

— А більше у конверті нічого не було?

— Ні. Тепер ти знаєш стільки ж, скільки й ми.

— Можливо, — мовив Харрі, крутячи у руках пачку цигарок. — Але я знаю про цей палець іще дещо.

— Нам теж це спало на думку, — мовив Хаген й перезирнувся з Бйорном Гольмом. Квапливі кроки наближалися. — Середній палець на лівій руці. Той самий, що ти втратив через Сніговика.

— Я маю дещо, — перервала їхню розмову жінка-криміналіст.

Всі озирнулися на неї.

Вона сиділа навшпиньки, тримаючи щось між пальцями. Щось чорно-сіре.

— Хіба не подібні до тих дрібних камінчиків, які ми знайшли на місці убивства Боргні?

Харрі підійшов ближче:

— Так і є. Лава.

Нарешті до них підбіг молодик з посвідченням поліцейського, яке стирчало з кишені на грудях. Він зупинився перед Бйорном Гольмом, уперся долонями у коліна й намагався перевести подих.

— Ну ж бо, Кіме Еріку? — поквапив його Гольм.

— Збіглося, — майже пошепки одказав молодик.

— Дай угадаю, — мовив Харрі, встромивши цигарку до рота.

Усі глянули на нього.

— Тоні Лейке.

Кім Ерік мав щиро розчарований вигляд.

— А я-як?..

— Я бачив його праву руку, вона стирчала з-під снігоходу, й там пальців не бракувало. Отже, це ліва рука. — Харрі кивнув на пакунок з речовим доказом. — Палець не зламаний, лише дуже покривлений. Старим добрим ревматоїдним артритом. Хворобою спадковою, але не заразною.

Жінка, яка розчинила двері одного з одноквартирних будиночків, що здіймалися рядочком стіна до стіни уздовж вулиці у Ховсетері, була широкоплеча, як борець, і зростом не нижча за Харрі. Вона терпляче дивилася на Харрі, ніби вже звикла давати людям кілька секунд, щоб вони опанували себе.

— Слухаю.

Харрі впізнав голос Фріди Ларсен, з якою досі спілкувався лише телефоном. За голосом він уявляв її витонченою тендітною жіночкою.

— Харрі Холе, — назвався він. — Я знайшов вашу адресу за номером телефону. Чи Фелікс удома?

— Його немає, він пішов грати у шахи, — мовила вона прісно, ніби то була завчена відповідь. — Відправте йому мейл.

— Я волів би з ним поговорити.

— Про що? — Вона заступала увесь одвірок, не даючи змоги навіть зазирнути всередину. І справа була не лише в її огрядній постаті.

— Ми у Поліцейському управлінні знайшли камінчик з лави. Я хотів би знати, чи він, бува, не з того самого вулкана, що й той, котрий ми йому посилали раніше. — Харрі простягнув їй камінчик, стоячи на дві сходинки нижче. Але вона так і не відступилася від одвірка.

— Так просто не скажеш, — відрубала вона. — Напишіть Феліксу мейл. — Вона, без сумніву, намірилася зачинити двері.

— Адже лава — вона й є лава, — мовив Харрі.

Вона завагалася. Харрі чекав. Він із власного досвіду знав, що фахівець ніколи не втратить нагоди виправити нефахівця.

— Усі вулкани мають притаманний лише їм склад лави, — уточнила жінка. — Але від виверження до виверження цей склад теж змінюється. Треба дослідити камінь. Наприклад, вміст заліза свідчить багато про що. — Обличчя досі було невиразне, погляд позбавлений цікавості.

— Насправді, — сказав Харрі, — я хотів би більше дізнатись про людей, які їздять світами й вивчають вулкани. Їх, безперечно, небагато, от мені й цікаво, чи знає когось Фелікс у Норвегії.

— Нас більше, ніж ви гадаєте, — мовила вона.

— Отже, ви теж одна з них?

Вона знизала плечима.

— А на якому вулкані ви були останнього разу?

— Оль Дойньо Ленгаї у Танзанії. І ми були не на вулкані, а коло нього. Бо відбувалося виверження. Магматичні натрокарбонати. Лава, яка вивергається, — зовсім чорна, але, взаємодіючи з повітрям, за кілька годин стає геть-чисто білою. Як сніг.

Раптом її голос та обличчя ніби ожили.

— А чому він не бажає розмовляти? — спитав Харрі. — Ваш брат що — німий?

Її обличчя знову застигло. Голос лунав монотонно й безживно:

— Напишіть мейл.

Двері хряснули так сильно, що Харрі в обличчя полетіла пилюка.

Кая поставила авто на Марідалсвейєн, перескочила через дорожню загороду й обережно почала спускатися крутим схилом до лісу, де розташовувалась фабрика «Кадок». Увімкнувши ліхтарик, вона йшла крізь чагарники, відхиляючи голі гілки, які повсякчас загрожували хльоснути її в обличчя. Чагарники були щільні, тіні безшумно кружляли навколо, ніби вовки, і навіть коли вона зупинилась, щоб прислухатись і роззирнутися, тіні від дерев падали на хащі й на їхні тіні, все змішувалося й плуталося, і важко було збагнути, де тінь, а де стовбур справжнього дерева, ніби йдеш дзеркальним лабіринтом. Але їй було не страшно. Насправді це навіть дивно: адже вона завжди боялася зачинених дверей, але геть не жахалася темряви. Кая прислухалася до вітру, що долинав од річки. Що це? Цього звуку тут не повинно бути... Вона йшла далі. Нахилилась над зламаним вітром стовбуром і знову зупинилась. Але, як і перше, всі сторонні звуки стихали, щойно вона зачаювалася. Кая глибоко вдихнула й видихнула, потім обдумала до кінця: ніби хтось крокує слідом, але не хоче, щоб його помітили.

Розвернувшись, вона посвітила ліхтариком назад. Кая вже не була так упевнена, що не боїться темряви. Якісь гілки ворушилися у промені світла, але, мабуть, це вона сама їх щойно зачепила.

Вона знову рушила вперед.

І зойкнула, коли кишеньковий ліхтарик осяяв мертвотно-бліде обличчя з виряченими очима. Кая впустила ліхтарик, відсахнулась, але привид пішов за нею слідом. Його рохкання скидалося на сміх. У темряві вона роздивилася, що той зупинився, нахилився, потім випростався, і вже за мить світло від її ж ліхтарика било їй в очі.

Вона затамувала подих.

Рохкання стихло.

— Тримайте, — мовив скрипливий чоловічий голос, і промені світла ледь здригнулися.

— Що?

— Ваш ліхтарик, — пояснив голос.

Кая взяла ліхтарик і посвітила трохи вбік. Щоб мати змогу роздивитися незнайомця, але не осліпляти його. Він мав біляве волосся й щелепи, що виступали наперед.

— Хто ви? — спитала вона.

— Трульс Бернтсен. Я працюю з Мікаелем.

Звісно, вона чула про Трульса Бернтсена. Тінь. Здається, Мікаель називає його Бівісом...

— А я...

— Кая Сульнес.

— Так, а як ви... — Ковтнувши слину, вона переформулювала питання: — Що ви тут робите?

— Те ж саме, що й ви, — мовив він монотонним скрипливим голосом.

— Невже? І що ж я, по-вашому, тут роблю?

Він знову зарохкав. Але не відповів. Просто стояв перед нею, ледь розчепіривши руки. Одне око у нього сіпалося, ніби під повіку втрапила комашка.

Кая зітхнула.

— Якщо ви робите тут те саме, що й я, то ви прийшли спо­стерігати за фабрикою, — сказала вона, — на той випадок, якщо він знову прийде.

— Так, якщо він знову прийде, — відлунив голос.

— А це не так уже й неймовірно, — мовила вона. — Я не певна, що він знає, що тут трапилася пожежа.

— Мій батько тут працював, — сказав Бівіс. — Він часто казав, що робить ПСГ, викашлює ПСГ й сам стає ПСГ.

— Чи із Крипосу є ще тут хтось? Це Мікаель вас послав сюди?

— Ви ж з ним більше не зустрічаєтесь, адже так? Тепер ви зустрічаєтесь із Харрі Холе.

У Каї похололо під грудьми. Звідки він знає? Чи Мікаель усім про них розбовкав?

— Ви не їздили з нами у Ховасхютту, — мовила вона, щоб змінити тему.

— Хіба? — Знову рохкання. — Мабуть, у мене був вихідний. Відгул. З вами їздив Юссі.

— Так, — погодилась вона тихо. — Юссі був з нами.

Налетів порив вітру, й Кая відвернулася, щоб їй гілкою не подряпало обличчя. Бернтсен йшов за нею слідом чи прийшов раніше за неї?

Кая хотіла спитати у нього, але його вже не було. Вона посвітила між деревами. Бернтсен зник.

Була вже друга по півночі, коли вона припаркувалася на вулиці, увійшла у ворота й зійшла східцями до жовтого будинку. Натиснула на кнопку над розмальованою керамічною плиткою, на якій чітким каліграфічним почерком було виведено «Родина Холе».