— Це й справді ти, — прошепотів він. Дивно було говорити без передніх зубів. — Це дійсно ти, адже так?

Чоловік обійшов його, звільнив зв’язані за спиною руки.

— Ч-чи ти можеш пробачити мені, хлопчику мій?

— Готовий подорожувати?

— Це ж ти всіх їх повбивав, адже так?

— Так, — відповів він. — Їдьмо.

Харрі копав правою рукою, рухаючись у бік лівої, що була притиснута до металевих ґрат. Він гадки не мав, що то за ґрати. Мозок переконував, що він у пастці, боротися з плином часу марно, й з кожним подихом він чимраз ближчий до смерті. Всі його зусилля лише подовжують страждання, відтягують неминуче. Інший голос запевняв, що краще померти переможеним, але не скореним.

Він спромігся докопати до другої руки й обмацати ґрати. Він уперся у них обіруч, але вони не зрушили. Харрі зауважив, що дихати чимраз важче, сніг став щільніший, і незабаром його домовина вкриється крижаною кіркою. То набігало, то відступало запаморочення. Лише на мить, але він усвідомлював: це перше застереження, бо він дихає отруєним повітрям. Невдовзі він геть знесилиться, мозок почне поволі відключатися, відділ за відділом закриватиметься, як закриваються кімнати у готелі, коли наближається закінчення сезону. І зненацька Харрі відчув те, чого не відчував навіть у найстрашніші ночі у «Чункінг-меншн»: нездоланну самоту. Раптом його позбавило волі не лише усвідомлення власної неминучої смерті, а й усвідомлення, що йому судилося померти саме тут, самотнім, далеко від тих, кого він любив: батька, Сестреняти, Олега, Ракелі...

Захотілося спати. Харрі припинив копати. Хоч і розумів, що це смерть. Дивовижна, спокуслива смерть, що забере його до своїх обіймів. Чи варто боротися, опиратися, обирати біль, якщо натомість можна здатися їй на милість? Чому зараз він має робити інший вибір, ніж зазвичай? Харрі заплющив очі.

Стривай-но.

Металеві ґрати.

Мабуть, це ґрати перед вогнищем. Вогнище. Димар. Він кам’яний. Коли щось і могло вистояти у лавині, то це димар.

Харрі знову штовхнув ґрати. Вони не зсунулись ані на дещицю. Знесилено й покірно його пальці шкрябали залізне пруття.

Отже, вирішено. Все скінчиться саме так. Мозок, отруєний вуглекислим газом, бачив у цьому якусь закономірність, тільки от яку — він не знав напевне. Але він змирився. Дозволив солодкому, теплому снові оповити його. Упокоєння. Свобода.

Він ковзнув пальцями по ґратах. Вони намацали щось тверде, цупке. Лижі. Батькові лижі. Він прийняв цю думку. Все-таки не так самотньо: він торкатиметься батькових лиж. І разом з ними ковзне у безвість. Подолає останнє круте узгір’я...

Мікаель Бельман дивився на те, що постало перед його очима. Чи, радше, на те, чого перед ним більше не було. Бо її більше не було. Хатинка зникла. З укриття, з їхнього снігового лігва, вона й перше скидалася на крихітний малюночок на білому аркуші. Це було до того, як ревіння та віддалений гуркіт розбудили його. Коли він врешті поглянув у бінокль, все вже затихло, лише від хребта Халлінгскарвет чулася запізніла луна. Він, не відводячи очей, дивився у бінокль, прочісуючи поглядом схил. Ніби хтось постирав усе з аркуша ластиком. Ніякого малюнка, лише мирна й невинна білизна. Незбагненно. Цілісінька хатина під снігом? Взувши лижі, вони дійшли до місця, де зійшла лавина, подолавши шлях усього за вісім хвилин. Чи то пак, вісім хвилин вісімнадцять секунд. Він завжди запам’ятовував час. Адже він поліцейський.

— Дідько, лавиною накрило площу завбільшки з квадратний кілометр! — почув він, як крикнув хтось за спиною, спо­стерігаючи, як світло від їхніх ліхтариків обмацує сніг.

Затріскотіла рація. «Рятувальна служба. Гвинтокрил прилетить за тридцять хвилин. Прийом».

Занадто довго, подумав Бельман. Що він читав про це? За півгодини шанси вижити під снігом дорівнюють один до трьох. Та й коли вони нарешті прилетять, чим зарадять? Нишпоритимуть сонарами, шукаючи рештки хатинки? «Дякую, кінець зв’язку».

До нього підійшов Ердал.

— Нам пощастило! Оле має двох псів, навчених шукати зниклих під лавиною. Зараз їх везуть в Устаусет. Ленсмана Кронглі немає вдома, принаймні він не бере слухавки, але чолов’яга з готелю має скутер і може їх привезти. — Він ляскав себе по плечах, щоб зігрітися.

Бельман дивився на сніг під ногами. Десь під ним — Кая.

— Як часто тут сходять лавини, не казали?

— Раз на десять років, — відповів Ердал.

Бельман хитнувся на носках своїх черевиків. Дії решти, що тупцяли навколо, тикаючи палицями та лижами у сніг, скеровував Мілано.

— Пошукові собаки? — спитав Бельман.

— За сорок хвилин.

Бельман кивнув. Він знав, що й собаки-рятівники за цих обставин не зарадять. Бо коли їх привезуть, від часу сходження лавини мине вже більше години.

Шанси, що вони живі, не переважатимуть десяти відсот­ків, перш ніж собаки почнуть шукати. А за півтори години ці шанси майже дорівнюватимуть нулю.

Подорож розпочалася. Він кермував снігоходом. Здавалося, ніби й пітьма, і світло тішаться йому, ніби всипане діамантами небо відкривається йому, промовляючи: «Ласкаво просимо!». Він знав, що позад нього стоїть чоловік-привид, стежачи за його спаленою, обвугленою, всипаною пухирями спиною крізь приціл гвинтівки. Але тепер жодна куля його не наздожене. Тепер він нарешті вільний, він на тому шляху, на який прагнув, мчить туди, куди він завжди мріяв дістатись. Туди, куди вона поїхала, тим самим маршрутом. Він уже не був зв’язаний, і якби був спроможний ворушити руками й ногами, то просто підвівся б у сідлі, натиснув на газ і по­мчав уперед ще швидше. Здіймаючись у зоряне небо, він був сповнений бурхливої радості.

Харрі поринав у забуття крізь прошарки спогадів, снів та необміркованих думок. Все було добре. Окрім одного голосу, що лунав, безугавно повторюючи одне й те саме. Батькового голосу:

— ...врешті, у тебе так сильно пішла кров, що дорослі хлопчаки злякалися й повтікали.

Він намагався відігнати цей голос, слухати чийсь інший. Але й інший був голосом Улава Холе:

— Ти боявся темряви, але заходив у темні кімнати...

Трясця, трясця, трясця.

Харрі розплющив очі, дивлячись у темряву. Спробував перевернутися, попри крижані, залізні снігові обійми. Спробував дриґати ногами. Почав копати сніг біля ґрат. Місця побільшало. Пальці намацали край ґрат. Він не повинен померти, Улаву Холе доведеться піти раніше, адже він, хай йому біс, батько! Тепер руки мали місце, щоб рухатись, і гребли сніг, мов лопати. Він протиснув руки крізь ґрати й потягнув їх до себе. Отак! Зрушили. Він знов смикнув. І відчув повітря. Важке, з запахом попелу. Але це все одно повітря. Поки ще воно є.­ Харрі взявся розгортати сніг. Зануривши руки уперед, намацав щось сипке і зрозумів, що то перегорілі дрова. Ґрати вистояли під час лавини, у каміні немає снігу! Він копав далі.

За кілька хвилин, може, секунд, він уже лежав калачиком на дні величезного вогнища, хапаючи ротом повітря й відкашлюючи попіл.

І раптом збагнув, що протягом усього часу думав лише про одне: про самого себе.

Він простягнув руку до кута каміна, де стояли батьків­ські лижі. Попорпався у снігу, поки не натрапив на те, що шукав. Одну з палиць. Стиснув кільце й потягнув її до себе. Гладенька, легенька, негнучка металева палиця легко ковзала до нього крізь сніг. Сидячи у каміні, він тримав у руках лижну палицю, затиснув її ногами й відірвав кільце. Тепер він має спис завдовжки близько півтора метра.

Кая та Колкка мають бути десь поруч. Він намітив маршрут, так вони зазвичай чинили на місці злочину, щоб усе ретельно перевірити, нічого не проґавити. Й узявся тицяти палицею. Він орудував швидко, тицяючи чимраз дужче, але тут був і деякий ризик. У найгіршому разі він втрапив би імпровізованим списом в око чи в горлянку, але то мало б значення, лише коли вони й досі дихають. Він почав тицяти ліворуч, він ніби вже перевіряв у тому місці, але ось спис намацав щось пружне. Сіпнув палицю, тицьнув обережніше — те саме! Спробував висмикнути палицю, вона не совалась. Щось утримувало її й смикало у свій бік, даючи зрозуміти, що там є хтось живий! Харрі смикнув палицю до себе, але той, інший, щосили в неї вчепився. Якщо Харрі копатиме, палиця лише стане завадою, тому він, всунувши руку в ремінь, щосили смикнув, але все одно ледве вивільнив палицю.