— Тоні, а ви коли-небудь бували поблизу Люсерена? Це озеро в Ест...

— Бував, звісно, чи ви з глузду з’їхали? — розреготався Тоні. — Адже ферма Лейке розташована у Рюстаді. Я там у діда щоліта гостював. І мешкав пару років. Чудова місцина, правда? Як там, до речі? — Зненацька усмішка здиміла з його обличчя. — О, трясця! Це ж ви там знайшли оту дівчину! Оце так збіг, еге ж?

— Та, — мовив Харрі, — нічого надзвичайного в цьому немає, адже Люсерен — велике озеро.

— Звісно. Утім, ще раз дякую, Харрі. — Лейке простягнув руку. — А якщо дізнаєтесь якісь імена з Ховасхютти, чи хто об’явиться, зателефонуйте, не соромтесь, я, може, щось згадаю. Завжди радо співпрацюватиму, Харрі.

Харрі глянув на себе збоку: він тисне руку людині, котра, як йому щойно видавалось, убила п’ятьох людей протягом останніх трьох місяців.

За п’ятнадцять хвилин після того, як Лейке пішов, зателефонувала Катрина Братт.

— То що?

— У чотирьох з п’яти відповідь заперечна, — сказала вона.

— А п’ятий?

— Раз поцілили. У найвіддаленіших віртуальних нетрях.

— Поетично.

— Тобі сподобається. Шістнадцятого лютого Еліасу Скугу зателефонували з номера, який ні на кого не зареєстрований. З таємного, так би мовити. І, можливо, саме тому ви...

— Ставангерська поліція.

— ...не виявили цього зв’язку раніше. Але у найвіддаленіших нетрях.

— Ти мала на увазі у списках абонентів «Теленора», які суворо охороняються?

— Щось на кшталт цього. Там вигулькнуло ім’я Тоні Лейке, Хольменвейєн, сто сімдесят два, — саме він платить за розмови з цього таємного номера.

— Yes!! — вихопилось у Харрі. — Ти — янгол.

— Як на мене, негодяща метафора. З твого голосу чути, що я щойно послала чолов’ягу у в’язницю на пожиттєвий строк.

— Зателефоную згодом.

— Зажди! А про Юссі Колкку нічого знати не хочеш?

— Я вже майже забув про нього. Ну ж бо, розповідай.

Вона й розповіла.

Харрі знайшов Каю в зеленій зоні на шостому поверсі, у відділі розслідування убивств. Побачивши його в одвірку, вона засяяла.

— У тебе увесь час двері навстіж? — спитав він.

— Завжди. А твої?

— Замкнені. Завжди. Але, схоже, ти, як і я, викинула звідси стілець для відвідувачів. Слушно. Бо дехто дуже полюбляє теревені правити.

Вона розсміялася:

— Маєш якесь захопливе заняття?

— Можна й так сказати. — Він увійшов і прихилився до стіни.

Вона обіруч відштовхнулася від столу, так що крісло покотилося до шафки з документами. Вийняла з шухляди листа й поклала перед Харрі:

— Гадала, тебе зацікавить.

— Що це таке?

— Сніговик. Адвокат подав клопотання, щоб ми перевели його з Уллерсму в звичайну лікарню через погіршення стану здоров’я.

Харрі сів на край столу й почав читати:

— М-м-м... Склеродермія. Вона розвивається швидко. Утім, сподіваюсь, не надто швидко. Він на це не заслу­говує.

Холе глянув на неї і завважив, як вона здригнулась.

— Моя двоюрідна бабця померла від склеродермії, — мовила Кая. — Страшна хвороба.

— Але й людина страшна, — додав Харрі. — До слова, я цілком згоден, що здатність прощати свідчить про сутність людини. Тож я, безперечно, — найнижчий рівень.

— Я не мала наміру тебе критикувати.

— Обіцяю виправитися у наступному житті, — підморгнув Харрі, зиркнув униз і почухав потилицю. — Якщо індуси мають рацію, я, ймовірно, обернуся на жука-короїда. Але я буду добрим короїдом.

Харрі глянув на неї краєм ока й помітив, що його «триклята хлоп’яча чарівність», як казала Ракель, більш-менш подіяла.

— Послухай, Кає, я прийшов, бо маю до тебе пропо­зицію.

— Справді?

— Справді. — Харрі чув свій власний урочистий голос. Голос людини, позбавленої вміння прощати, безвідповідальної, яка не зважає ні на що, окрім власної мети. І продовжив умовляти, відмовляючи: тактика, що надто часто приносила успіх: — Хоча я радив би тобі не погоджуватись. Оскільки я маю таку особливість — руйнувати життя людей, з якими маю взаємини.

На свій подив, він зауважив, що Кая розчервонілася, як півонія.

— Але, на мою думку, зробити це без тебе було б помилкою, — вів він далі. — Не зараз, коли ми вже такі близькі...

— Близькі до чого? — Рум’янець на її щоках згас.

— Близькі до того, щоб затримати винного. Я йду до прокурора за ордером на арешт.

— О-о-о, звісно...

— Звісно?

— Я хотіла спитати, кого збираєшся заарештовувати? — Вона знову під’їхала у кріслі до столу. — Й за що?

— Убивцю, Кає.

— Справді?

Він зауважив, як поволі розширюються її зіниці. І знав, що коїться у неї в душі. Мисливський азарт, розуміння того, що здобич от-от упіймають. Арешт. Перший у її службовому формулярі. Вона ні за що не відмовиться!

Харрі кивнув:

— Його звуть Тоні Лейке.

Вона знову зашарілася.

— Знайоме ім’я.

— Він одружується з дочкою...

— ...авжеж, з дочкою Галтунга. — Вона зморщила лоба. — Гадаєш, у тебе є докази?

— Непрямі. І збіги.

Він помітив, що зіниці її знову звузилися.

— Я певен, що це він.

— Спробуй і мене переконати, — мовила вона, і він відчув жагу в її голосі. Бажання заковтнути приманку, скористатися нагодою, прийняти найбожевільніше рішення у своєму житті. Він не прагнув захистити її від неї самої. Бо він потребував її. Вона наче створена для ЗМІ: молода, розумна, честолюбна. З принадною зовнішністю й чудовою репутацією. Загалом, вона має все те, чого бракує йому. Жанна д’Арк, яку Міні­стерство юстиції не наважиться спалити на вогнищі.

Харрі глибоко вдихнув. І переповів їй розмову з Тоні Лейке. Він особисто вже не дивувався, що переказує їй розмову до останнього слова. Хоч колеги завжди дивувалися такому його вмінню.

— Ховасхютта, Конго, Люсерен, — мовила Кая, коли він замовк. — Він був усюди.

— Так. І раніше був засуджений за насильство. Й визнає, що мав бажання вбити.

— Вагоме, але...

— А ось — найвагоміше. Він телефонував Еліасу Скугу. За два дні перед тим, як Скуга знайшли мертвим.

Її зіниці обернулись на два чорних сонця.

— Тепер ми його схопимо, — упевнено мовила вона.

— Чи я правильно зрозумів твоє «ми»?

— Правильно.

Харрі зітхнув.

— Чи ти свідома того, як ризиковано в усе це встрявати? Навіть якщо я маю рацію щодо Лейке, я не певен, що його арешту і засудження достатньо, щоб терези схилилися на бік Хагена. І тоді ти не оберешся лиха.

— А ти? — Вона потягнулася до нього через стіл. Блиснули дрібні зубки, як у піраньї. — А ти чому вважаєш, що гра варта свічок?

— Я — колишній поліцейський, якому немає чого втрачати, Кає. Мені або все, або нічого. Я не буду опікуватися наркоторговцями й шльондрами, й мені цілком напевно не дадуть посади в Крипосі. Але для тебе, можливо, це згубний вибір.

— Я завжди роблю хибний вибір, — мовила вона суворо.

— Добре, — кивнув він і підвівся. — Піду шукати прокурора. Будь напоготові.

— Я чекатиму тут, Харрі.

Харрі підвівся й, розвернувшись, зіткнувся лицем в лице з чоловіком, який, вочевидь, уже певний час стояв у дверях.

— Перепрошую, — мовив той, широко всміхаючись. — Я лише хотів ненадовго вкрасти оцю панну. — Він кивнув у бік Каї, в очах у нього танцювали смішинки.

— Прошу, — мовив Харрі, ледь усміхнувшись, і пішов коридором.

— Аслак Кронглі? — сказала Кая. — Що ж привело у велике й жаске місто простого сільського хлопчину?

— Гадаю, те ж саме, що й решту, — відповів ленсман з Устаусета.

— Кипучі емоції, неонові вогні й галас натовпу?

Аслак посміхнувся:

— Робота. І ще жінка. Чи дозволиш запросити тебе на каву?

— Не зараз, — відмахнулася Кая. — Наразі тут усе так закрутилося, і я маю лишатись на передовій. Але радо почастую тебе кавою в їдальні. Вона на горішньому поверсі, якщо ти підеш уперед, я ще встигну декому зателефонувати.

Піднявши великого пальця, він пішов.