— Але?

Беата Льонн постукала по столу кульковою ручкою.

— Але ж є інші розслідування, не лише це подвійне убив­ство.

— Потрійне, — виправив Гольм, а згодом, коли Беата пильно глянула на нього, додав: — Повір мені.

— Я гадки не маю, що насправді розслідує старший інспектор Холе, але жодною з цих справ він не займається, ми про це домовились, — відповіла Беата. — Але для розслідування решти справ, яких саме, я гадки не маю, я відпускаю тебе. На чотирнадцять днів. Примірник першого рапорту по справі, над якою працюватимете, має лежати на моєму столі не пізніше, ніж за п’ять днів від сьогодні. Зрозуміло?

Кая Сульнес аж засвітилася, всередині відчуваючи майже непоборне бажання зробити кілька обертів у своєму офісному кріслі.

— Якщо Хаген згодиться, я, звісно, не заперечуватиму, — силкувалася вона видатися стриманою, але радість аж співала в її голосі.

— Хаген не заперечує, — відповів чоловік, що стояв навскіс в одвірку, прихилившись до нього головою й заклавши за неї руку. — Отже, нас лише троє — ти, Гольм та я. Й те, над чим ми працюємо, — цілком таємне. Розпочнемо завтра, збираємось о сьомій у моєму кабінеті.

— Е-е-е... о сьомій?

— О сьомій. Нуль-сім-нуль-нуль.

— Добре. Який кабінет?

Чоловік, посміхнувшись, пояснив, який саме.

Вона глянула на нього з недовірою.

— Наша штаб-квартира... у в’язниці?

Діагональ випросталась в одвірку.

— Підготуйся. Питання є?

Питань Кая мала без ліку, але Харрі Холе вже щез.

Тепер цей сон приходить до мене й удень. Десь удалині я досі можу розчути, як оркестр грає «Love hurts»[37]. Я бачу, як кілька хлопців, підійшовши, оточили нас, але вони не втручаються. Добре. Бо я саме дивлюся на неї. Поглянь, що ти накоїла, намагаюся промовити я. Поглянь на нього, невже ти досі потребуєш його? Боже, як же я ненавиджу її, так і кортить вийняти ножа з рота й встромити його в неї, розпороти шкіру, побачити, як з неї юшить кров, виповзають кишки, брехня, глупство, її ідіотська пиха. Хтось же має показати їй, яка вона бридка усередині.

Дивився прес-конференцію по телевізору. Телепні й нездари! Жодних слідів, жодних підозрюваних! Перші сорок вісім годин — золотий час, вони вже спливають, покваптеся, ну ж бо! Чого хочете від мене? Щоб я написав це на стіні кров’ю?

Це ви, а не я, робите все, щоб убивства тривали.

Листа дописано.

Покваптесь.

Стіне дивилася на хлопця, який щойно до неї забалакав. Борода, біляве волосся, плетена шапочка. У приміщенні. До того ж на ньому тепла шапочка, що закриває вуха. Навіжений сноубордист? Придивившись пильніше, Стіне зауважила, що то не парубок, а чоловік. Десь за тридцять. Принаймні на засмаглій шкірі були білі зморшки.

— То й що? — відповіла вона, намагаючись перекричати музику, що гриміла у приміщенні в Краббе. Нещодавно відкритий клуб голосно заявив, що відтепер — це нове місце для молодих і найсучасніших музикантів, кіномитців та письменників зі Ставангера, котрих насправді чимало у цьому поведеному на бізнесі місті, що рахує нафтові долари. Збіговисько ще не вирішило, чи заслуговує Краббе їхньої прихильності. Й Стіне не вирішила, чи вартий її прихильності цей парубок, чи то пак чоловік.

— Я лише гадаю, що тобі треба вислухати те, що я розповім, — мовив він, упевнено посміхнувся їй своїми блакитними, як на неї, надто яскравими очима. Чи, може, це тут таке освітлення. Стробоскопічне світло? Супер? Видно буде. Він крутив у руці келих з-під пива, обіпершись на барну стійку так, що їй довелося б нахилятися, щоб розчути, що він розповідатиме, — але дзузьки! Одягнений у товсту дуту куртку, але під недолугою шапочкою не видно й краплини поту. Може, це якась модна шапочка? — Бо мало з тих, що, об’їхавши на мотоциклі всі райони дельти Іраваді в Бірмі, повернулись звідти такими живими, щоб про це теревені правити, — промовив він далі.

Такими живими. Базікало, та й годі. Такі їй осоружні. Він на когось скидався. На якогось героя класичних американ­ських бойо­виків чи серіалів вісімдесятих.

— Отож я заприсягнувся, що коли повернуся у Ставангер, піду десь посидіти, куплю пива, підійду до найгарнішої дівчини, яку побачу, й скажу саме оце, що зараз. — Розвівши руками, він посміхнувся білозубою широкою посмішкою. — Мені видається, що ти — дівчина біля синьої пагоди.

— Де?

— Це із Редьярда Кіплінга, панно. Ти — дівчина, яка чекає британського солдата біля пагоди Мульмейна. То як? Поїдеш зі мною? Ходити босоніж мармуром Шведагона? Або їсти м’ясо кобри Баго? Засинати під молитовні замовляння мусульман у Янгуні й просинатися під буддійські в Мандалаї? — Він передихнув.

Вона нахилилася вперед:

— Отже, я тут найгарніша дівчина?

Він роззирнувся.

— Ні, але у тебе найбільші цицьки. Ти гарна, але конкуренція шалена, питання в тім, чи ти найгарніша з усіх. Гайда звідси?

Засміявшись, вона похитала головою. Ніяк не могла ви­значити: чи то він смішний, чи просто ненормальний.

— Я тут із подружками. Спробуй цей фокус на комусь іще.

— Еліас.

— Що?

— Тобі ж цікаво, як мене звати? А раптом ми ще побачимося. Мене звати Еліас Скуг. Прізвище забудеш, але Еліаса запам’ятаєш. Тож ми ще побачимось. Раніше, ніж ти це усвідомиш.

Вона схилила голову набік:

— Он як?

Він теж схилив голову набік і перекривив її:

— Отак.

Потім допив пиво, поставив келих на стільницю, засміявся їй в обличчя й пішов.

— Хто це? — спитала Матильда.

— Хтозна, — відповіла Стіне. — Він наче нічого, але дивак. З говірки — ніби зі Східної Норвегії.

— Дивак?

— У нього дивні очі. І зуби. Чи, може, це лише стробо­скопічне світло...

— Стробоскопічне?

Стіне засміялася.

— Як у солярії. Колір зубної пасти. Через це пика ніби у зомбі.

Матильда хитнула головою.

— Мусиш випити. Ходімо.

Стіне пішла слідом, зиркнувши мимохідь на двері. Їй здалося, що вона помітила за склом обличчя, але там нікого не було.

Була дев’ята вечора. Харрі йшов центром Осло. Він згаяв цілий день, перетягуючи столи й стільці до нового кабінету. По обіді поїхав провідати батька в лікарню, але не застав його: батька забрали на якісь процедури чи аналізи. Отож мав повернутися назад. Він зробив кілька ксерокопій документів, кілька дзвінків, замовив квитка в Берген, заскочивши у Сіті, придбав USB-модем завбільшки з недопалок.

Харрі крокував широко. Йому це завжди страшенно подобалося: йти пішки зі сходу на захід цим компактним містом, мимохідь помічаючи, як поступово, але очевидно змінюються люди, мода, етнічна належність, архітектурні стилі, кав’ярні, бари. Він заскочив у «Макдональдс», проковтнув гамбургер, сховав у кишеню три соломинки для коктейлів і попростував далі.

Не минуло й півгодини, як він вийшов з пакистанського Грьонланна, що скидався на гетто, й опинився у гарній, дещо стерильно-білій як крейда західній частині міста. Кая Сульнес мешкала на вулиці Людер-Сагенс-гате. Будинок, у якому вона жила, належав до тих старовинних великих дерев’яних будівель, за якими мешканці Осло вишиковуються у чергу, коли їх часом виставляють на продаж. І навіть не для того, щоб придбати, — адже грошей на це майже ніхто не мав, — але щоб помилуватися, помріяти, переконатися, що Фагерборг досі такий самий, яким прагне видаватися, — район, де багатії заможні, але не занадто, де гроші не надто нові, й ніхто не має ані плавальних басейнів, ані автоматичних воріт у гаражі, ані решти сучасних вульгарних викрутасів. Адже місцеві мешканці поводилися так само, як завжди. Улітку сиділи під яблунями у своїх великих тінистих садках у старих плетених кріслах чи на старих садових лавах, надто громіздких і пофарбованих у чорне, як і будиночки, з яких їх повиносили. А коли меблі з садів заносили до будинків і дні коротшали, за вікнами зі скляних квадратиків засвічувалися свічки. На вулиці Людер-Сагенс-гате різдвяний дух панував з жовтня до березня.