— Позичиш ліхтарик? — спитав Харрі, поклавши убік вогнегасник, і витер піт із чола. — Дякую. Чекай тут.

Харрі увійшов досередини. Відгонило аміаком. Промінчик світла ковзав по стінах. У кімнаті приблизно десять квадратних метрів вікон не було. Ліхтарик вихопив з темряви чорний складаний стілець, стіл з лампою, комп’ютер марки «Дез». На клавіатурі вціліли лише дві літери — «Е» та «Н». Стіл зі світлої деревини без ніяких синіх плям. Смітник повний обрізків, ніби хтось витинав картинки. І номер «Дагбладет», з першої шпальти якої щось вирізали. Харрі, прочитавши заголовок, збагнув, що вони прийшли саме туди, куди слід. Вони на місці. Те, що вони шукають, тут.

ЗАГИНУВ У ЛАВИНІ

Він машинально обвів ліхтариком стіну над столом і побачив, окрім кількох синіх плям, усіх їх. Вони всі висіли там.

Усі вкупі.

Маріт Ульсен, Шарлотта Лолле, Боргні Стем-Мюре, Аделе Ветлесен, Еліас Скуг, Юссі Колкка. І Тоні Лейке.

Харрі, зосередившись, спробував дихати глибше. Щоб ухопити інформацію детально. Світлини вирізали з газет чи роздрукували, певно, з сайтів новин в Інтернеті. Окрім світлини, яка зображала Аделе. Серце у Харрі калатало глухо й потужно, ніби басовий барабан, намагаючись перегнати у мозок якнайбільше крові. Її фото було надруковане на фотопапері. Як випливає із зернистості, знімок, можливо, зробили телекамерою, а потому дуже збільшили. На світлині помітне бокове віконце автівки. На передньому сидінні, на котрому чомусь досі напнуто чохол, у профіль сидить Аделе, а з її шиї щось стирчить... Великий ніж із блискучим жовтим руків’ям. Харрі надзусиллям відвів погляд. Під фото рядочком почеплено листи, декотрі роздруковано з комп’ютера. Харрі прочитав початок одного з них:

УСЕ ДУЖЕ ПРОСТО. Я ЗНАЮ, КОГО ТИ ВБИВ.

ТИ НЕ ЗНАЄШ, ХТО Я, АЛЕ ЗНАЄШ, ЧОГО Я ХОЧУ: ГРОШЕЙ. ЯК НІ, ТО ПРИЙДЕ ЛИХИЙ ДЯДЬКО З ПОЛІЦІЇ! ПРОСТО, ЧИ НЕ ТАК?

Було й далі, але він не став читати, а глянув, щo у кінці листа. Ні підпису, ні слів прощання. Інспектор стояв у дверях. Харрі відчув, що його рука мацає стіну, і він бурмоче: десь тут має бути вимикач.

Харрі посвітив на синю стелю, на чотири великі трубки ламп денного світла.

— Мабуть, — відповів він і знову посвітив на стіну, вище од синіх плям, допоки світло від ліхтаря не впало на аркуш паперу, прикріплений праворуч від світлин. У мозку залунав сигнал тривоги. Аркуш у лінійку, з одного краю відірвано, на ньому щось написано у стовпчик. Але рука — інша.

— Ось він, знайшов, — мовив інспектор.

Чомусь Харрі відразу подумав про лампу, що висіла над столом. І про синю стелю. І про сморід аміаку. Враз усвідомив, що тривога — не через папірець...

— Не треба! — гукнув Харрі.

Але було вже пізно.

З технічного боку цей вибух був зовсім не вибух, а — так буде зазначено у рапорті начальника пожежної команди — пожежа вибухоподібного характеру. Причина — іскра з електропроводки, яку було під’єднано до ємкості з аміаком, котрий, у свою чергу, запалив ПСГ: ним було пофарбовано всю стелю, а стіни вкрито плямами цієї речовини.

Харрі хапав ротом повітря, що ринуло у кімнату, але водночас розгорілось і полум’я, і зненацька голові стало нестерп­но жарко. Він машинально упав навколішки, руками торкнувся волосся — чи воно не палає. Коли Харрі роззирнувся, палали стіни. Хотілося вдихнути, але він придушив у собі цей рефлекс. Підвівся. Лише два метри до дверей, але він має винести... він кинувся до папірця... До сторінки із книги відвідувачів у Ховасхютті.

— Відійди геть! — Інспектор стояв у дверях з вогнегасником та шлангом у руках.

Ніби при уповільненій зйомці, Харрі раптом побачив, як із вогнегасника бризнув струмінь. Побачив, як золотаво-коричнева рідина вдарила у стіну. Коричнева рідина — хоча мала бути білою, і чому рідина — мала би бути порошкоподібною. Але перш ніж він розгледівся, полум’я здіймалося вже вище голови й ревучи виривалося туди, куди лилася рідина — бензиновою цівкою до інспектора, котрий укляк у дверях, щосили натискаючи пуск.

Харрі збагнув: вогнегасник наче навмисне висів на стіні в їдальні, саме там, де не лишиться непоміченим, червоний, новенький, він мовби кликав: візьми мене в руки...

Плечем Харрі змів поліцейського, врізавшись у нього на рівні живота, а той під вагою старшого інспектора, що ринувся вперед, спиною вилетів у їдальню. Харрі лежав згори.

Шмигнувши під стіл, вони перекинули кілька стільців. Інспектор, задихаючись, завзято жестикулював і показував на щось, ніби риба, то розтуляючи, то стуляючи рота. Харрі озирнувся. Охоплений полум’ям червоний вогнегасник котився в їхній бік. Шланг розпадався на шматки, тхнуло паленою гумою. Харрі скочив, тягнучи за собою поліціейського до дверей, штурхнув його в галерею, а сам упав додолу. А потому сталося те, що начальник пожежної команди у своєму рапорті назвав вибухом, від якого повилітали вікна, й полум’я охопило усе приміщення.

Моя монтажна, де я робив вирізки з газет, палає. Це показують у новинах. Твоя справа — служити й захищати, а не ламати й нищити, Харрі Холе! Отож ти й за це заплатиш. А коли пручатимешся, то заберу те, що тобі дороге. Це — секундна справа. Ти навіть не уявляєш, як це легко зробити...

На Нюдален спустилася вечірня темрява. Харрі стояв перед Бйорном Гольмом у вовняній ковдрі, накинутій на плечі, тримаючи в руках паперовий стаканчик і спостерігаючи за тим, як пожежники, пірнаючи у вогонь, виносили останні відерця з ПСГ, яким все-таки судилося покинути фабрику «Кадок».

— Отже, він пришпилив до стіни світлини всіх убитих? — уточнив Бйорн Гольм.

— Пришпилив, — відповів Харрі, — усіх, окрім повії з Лейпцига, Джуліани Верні.

— А що з аркушем? Ти певен, що аркуш вирвано з книги відвідувачів у Ховасхютті?

— Так, я бачив цю книгу у Ховасхютті, там були такі самісінькі сторінки.

— Отож ти стояв за півметра від папірця, на якому було надряпане ім’я сьомого, але ти, скорше за все, його не роз­гледів?

Харрі знизав плечима:

— Може, мені вже потрібні окуляри, щоб читати. Усе трапилось блискавично, Бйорне. Моя зацікавленість папірцем здиміла водномить, коли я второпав, що інспектор поливає все бензином.

— Та ні ж бо, я не це мав на увазі...

— Там ще й кілька листів було пришпилено. Але те, що я встиг прочитати, скидалося на лист шантажиста. Може, його вже хтось викрив.

Вони побачили, що до них наближається пожежник. Одяг на ньому скрипів та гримів.

— Ви з Крипосу, так? — проревів чоловік. Голос цілком пасував до шолома та чобіт. Кожен жест виказував у ньому начальника.

Харрі вагався, але потім кивнув: навіщо все ускладнювати?

— Що там насправді коїлось?

— Сподіваюсь, ваші люди згодом нам про це розкажуть, — мовив Харрі. — Гадаю, одне безсумнівно — хтось влаштував усередині безплатний офіс і склав ретельний план, що трапиться, коли туди навідаються незвані гості.

— Справді?

— Я мав запідозрити небезпеку, коли зауважив лампи денного світла на стелі. Якби вони були справні, злочинцю не довелося б послуговуватися лампою на столі. Вимикач було під’єднано ще до чогось, до якогось запалювача.

— Гадаєте? Гаразд, завтра вранці надішлемо сюди фахівців.

— А як вона виглядала? — спитав Гольм. — Кімната, з якої все розпочалось?

Пожежник зміряв його поглядом.

— ПСГ на стелі й на стінах, хлопче. Ти сам уявляєш, який вона може мати вигляд?

Харрі втомився. Йому набридло отримувати догани, боятися, набридло, що вони повсякчас спізнюються. Але зараз дратувало те, що дорослі чоловіки теревенять про пусте. Тому Харрі мовив тихо, так тихо, щоб пожежник трохи нахилився уперед:

— Якщо вас цікавить, якої думки мій експерт про приміщення, куди ви щойно послали з півдюжини своїх підлеглих, то я дам вам вичерпну й точну відповідь. Річ у тому, що там ховалася людина, яка сплановувала убивства. Сім чи вісім заразом. А потім убивця здійснив їх. І нам конче необхідно знати, чи знайдемо ми там хоч якісь сліди, які прислужаться нам, щоб зупинити цю дуже-дуже небезпечну людину. Я зрозуміло висловився?