Харрі кілька разів кахикнув.

— А чому в Ондалснесі? Чому не тут, у місті, де... де похована мама?

— Я хочу лежати там, де лежать мої односельці.

— Ти ж з ними навіть не знався.

— А з ким людина знається? Принаймні ми з ними з однакового тіста й з одного місця. І може, справа зрештою саме у цьому. У роду. Прагнеш бути серед своїх.

— Невже?

— Атож. Це так. Усвідомлюєш ти це чи ні, але це саме те, чого тобі бракує.

Зайшов медбрат з бейджиком, на якому було написано «Олтман», він усміхнувся Харрі й постукав по годинникові.

Спускаючись сходами, Харрі перестрів двох поліцейських у формі, вони йшли нагору. Він машинально, з розумінням кивнув їм. Вони мовчки витріщились на нього, як на чужинця. Зазвичай Харрі прагнув усамітнення й переваг, які воно з собою приносить: миру, тиші, свободи. Але, підійшовши до трамвайної зупинки, він раптом усвідомив, що гадки не має, куди їхати й що робити. Але напевно знав, що саме зараз не спроможний витримати самотності у домівці в Уппсалі.

Тож він зателефонував Ейстейну.

Ейстейн поїхав далеко, аж у Фагернес, але запропонував хильнути пивця у Лумпе приблизно опівночі, щоб відзначити те, що ще один робочий день з життя Ейстейна Ейкелана минув порівняно добре. Харрі нагадав Ейстейну про давнє пияцтво, але відповідь на те була, що й колишнім алкоголікам часом треба напитися!

Харрі попросив Ейстейна пильнувати за кермом і поклав слухавку. Подивився на годинник.

Зупинився трамвай, двері перед ним розчинилися. Харрі дивився в теплий, заллятий світлом вагон, який ніби запрошував зараз же увійти й зайняти місце. Потім розвернувся й почвалав пішки у бік центру.

— Я саме був неподалік, — мовив Харрі. — Але ти, здається, кудись збираєшся?

— Та ні, — усміхнулася Кая, стоячи в одвірку у товстій дутій куртці. — Просто сиджу на ґанку. Прошу, заходь. Взувайся ондечки в оті капці.

Нагорі на ґанку обоє повсідалися у величезні дерев’яні крісла. На Людер-Сагенс-гате було тихо й безлюдно — єдиний припаркований автомобіль на всю вулицю. У вікні, що світилося, на другому поверсі у будинку напроти Харрі зауважив чоловічу постать.

— Це Грегер, — мовила Кая. — Йому вісімдесят. Мені видається, що він сидить отак з часів війни, спостерігаючи, що відбувається на вулиці. Мене тішить думка, що він за мною наглядає.

— Звісно, це суттєво, — згодився Харрі й добув з кишені пачку сигарет. — Думати, що за тобою є кому наглядати.

— А ти маєш такого Грегера?

— Ні, — відповів Харрі.

— Не пригостиш?

— Сигаретою?

Вона розсміялася.

— Іноді хочеться. Це мене... заспокоює.

— М-м-м. А ти вже міркувала, що робитимеш далі? Я маю на увазі, як сплинуть ці сорок вісім годин.

Вона захитала головою:

— Повернуся у відділ. Сидітиму, поклавши ноги на стіл. Чекатиму на якесь убивство, котре видасться для Крипосу такою дрібницею, що вони на нього не зазіхатимуть.

Харрі вибив з пачки дві сигарети, встромив їх до рота, прикурив і дав одну Каї.

— «Now, Voyager»[50], — засміялася вона. — Хен... Хен... Як же ж його звали, того, хто так казав?

— Хенрейд, — відповів Харрі. — Пол Хенрейд.

— А як звали ту, для якої він прикурював сигарету?

— Бет Девіс.

— Дивовижне кіно. Дати тобі теплішу куртку?

— Дякую, обійдуся. До речі, чому ти сидиш на ґанку? Тропіками це не назвеш.

Вона показала книгу.

— Мої мізки на свіжому повітрі працюють краще.

Харрі поглянув на обкладинку — «Матеріалістичний монізм».

— Гм. Щось нагадує про іспит з філософії в університеті.

— Саме так. Матеріалізм стверджує, що все є матерія та сили. Все, що відбувається, — це частина довгого математичного рівняння, ланцюгова реакція, наслідки того, що вже трапилось.

— А свобода волі — то лиш омана?

— Правильно. Наші дії визначає хімія нашого мозку, котра визначається тим, хто з ким вирішив народити дітей, що, у свою чергу, визначається хімією їхнього мозку. І так далі. Усе можна прослідкувати в минулому — аж до Великого вибуху й ще далі. Навіть те, що хтось напише цю книгу, і те, про що ти думаєш просто зараз.

— Щось таке я вже чув, — мовив Харрі й видихнув сигаретний дим у листопадову ніч. — Якось один метеоролог казав, що якби мав усі змінні, передбачив би погоду на всі часи.

— А ми мали б змогу запобігти убивствам до того, як їх буде скоєно.

— І визначити, що жінка-поліцейський, котра вициганює сигарету, сидітиме на холодному ґанку із грубезною філософською книжкою.

Вона засміялася.

— Я не сама купила цю книжку, я взяла її он на тій полич­ці. — Вона затягнулася сигаретою, випнувши губи, дим утрапив їй в очі. — Я ніколи книжок не купую. Просто позичаю, щоб почитати. Або краду.

— Найменше сподівався, що ти — крадійка.

— А ніхто не сподівається, тому я ніколи не попадаюся, — мовила вона й поклала недопалок у попільничку.

Харрі кахикнув.

— А як ти крадеш?

— Краду лише у знайомих чи у тих, хто через це не зубожіє. І не тому, що я скнара, просто я трішки пожадлива. Коли я вчилася, то крала рулони туалетного паперу із вбиральні в університеті. До речі, ти згадав, як називається ота чудова книга Фанте?

— Ні.

— Пришли мені есемеску, коли згадаєш.

Харрі усміхнувся.

— Даруй, але я не відправляю есемесок.

— Чому?

Харрі знизав плечима:

— Не знаю. Мені це не до душі. Як ото тубільцям не подобалось, коли їх фотографують, бо вони вважали, що таким чином вони загублять частину своєї душі.

— Я знаю! — вигукнула Кая. — Ти не хочеш залишати доказів. Слідів. Неспростовних доказів того, ким ти був. Ти прагнеш упевнитись, що зникнеш цілком і повністю.

— Достеменно так, — сухо відповів Харрі й затягнувся. —­ Хочеш зайти у будинок? — Він кивнув на її долоні, котрі вона засунула під себе.

— Та ні, лише руки трохи змерзли, — усміхнулась вона. — Зате серце гаряче. А як ти?

Харрі поглянув на дорогу через паркан у садку. На припарковану автівку.

— А що я?

— Чи ти схожий на мене? Добрий, крадій та пожадливий?

— Та ні. Я поганий. Чесний і пожадливий. А чоловік у тебе який?

Ці слова пролунали жорсткіше, ніж він того хотів, ніби він намагався поставити її на місце, наче вона... вона, а що, власне, вона? Бо сидить отак тут, бо приваблива, бо їй до вподоби те ж саме, що і йому, бо вона дала йому взутися у чоловікові капці й поводиться так, ніби його не існує.

— А що чоловік? — спитала вона посміхаючись.

— Хай там як, а нога у нього добряча, — почув Харрі свій власний голос і зажадав стукнутись головою об стільницю.

Вона голосно засміялася. Сміх покотився у тишу Фагерборгу, що звисала над садами, будинками, гаражами. Гаражі. Усі мали гаражі. І лише одна машина стоїть на вулиці. Звісно, можливо, є тисяча причин, чого вона там стоїть.

— У мене немає чоловіка, — стиха мовила Кая.

— Отже...

— Отже, ти взувся у капці старшого брата.

— А ті, що на сходах...

— Теж його. Вони стоять там, бо я втовкмачила собі в голову, що чоловічі черевики сорок шостого з половиною розміру можуть відлякати поганих чоловіків із недобрими намірами.

Вона кинула на Харрі багатозначний погляд. Харрі вдав, ніби не помітив глузливого натяку.

— Отже, твій брат мешкає з тобою?

Вона заперечно хитнула головою.

— Він помер. Десять років тому. Це татова квартира. В останні роки, коли Евен вчився у Бліндерні, вони мешкали тут із татом.

— А тато де?

— Він помер невдовзі після Евена. А я саме переїхала сюди, тож квартира стала моєю.

Кая підібгала коліна до підборіддя й поклала на них голову. Харрі дивився на її витончену шию, на ямку під зібраним догори волоссям, прядки, що повибивалися.

— Ти часто про них думаєш?

Вона підвела голову.

— Про Евена частіше, — сказала вона. — Тато пішов від нас, коли ми ще дітьми були, мама жила своїм життям, тож Евен був мені наче й за тата, і за маму. Він допомагав мені, заохочував, виховував, був мені в усьому за взірець. Коли маєш таку близькість із людиною, як Евен, вона ніколи не зникає. Ніколи.