— Е-е-е... ні. — Расмус Ульсен розгубився. Він закрокував швидше. Ніби намагаючись утекти від поліцейського чи принаймні сховатись якнайдалі від тих, хто міг їх почути. Тільки коли вони зникли за зачиненими дверима офісу Ульсена в секретаріаті фракції, він видихнув полегшено. — Звісно, було всяке. Ви одружений, Бельмане?

Мікаель Бельман кивнув.

— Тоді ви напевно розумієте, що я маю на увазі.

— Вона вас зраджувала?

— Ні. Мені видається, це я цілком упевнено можу виключити.

«Бо вона була така товста?» — так і кортіло спитати Бельману, але він не став, бо отримав те, чого прагнув. Розгубленість, тремтливі повіки, майже непомітне звуження зіниць.

— А ви, Ульсене, ви її зраджували?

Та сама реакція. На додачу — червоні плями на чолі під глибокими залисинами. Затим коротка й непохитна відповідь:

— Ні, правда, ні.

Бельман схилив голову набік. Він не підозрював Расмуса Ульсена. Але чому ж він мучить людину такими запитаннями? Відповідь така ж проста, як і неприємна. Бо йому більше нікого було підозрювати. У КРИПОСу немає інших зачіпок. Він про­сто вихлюпнув на цього безпорадного чоловіка своє безсилля.

— А ви, комісаре?

— Що я? — спитав Бельман, стримавши позіх.

— Чи зраджуєте дружину?

— Моя дружина надто принадна жінка, — усміхнувся Бельман. — Крім того, маємо двійко дітей. Ви з дружиною діток не мали, а через це часом кортить... побавитися. За моїми джерелами, нещодавно у вас із дружиною були проблеми.

— А джерело, певно, сусідка? Маріт часом теревенила з нею, було й таке. Кілька місяців тому дружина трохи приревнувала мене. На профспілкових курсах я завербував у партію одну молодесеньку панянку. Саме так ми з Маріт колись познайомились, тож...

Голос Расмуса Ульсена раптом стих. Бельман зауважив, що його очі затуманилися.

— Нічого не було. Але Маріт на кілька днів поїхала в гори, щоб оговтатись. А потім усе знову налагодилось.

У Бельмана задзеленчав мобільний. Він добув його з кишені, глянув на екран і відповів коротко «так». Відчув, як закалатало серце й заклекотала лють, поки він вислуховував голос у слухавці.

— Мотузка? — перепитав він. — Люсерен? Тобто... Утре-Енебак? Дякую.

Він поклав телефон до кишені пальта.

— Маю бігти, Ульсене. Дякую, що знайшли час.

Дорогою до виходу Бельман на мить зупинився, зміряв поглядом контору колишнього німецького рейхскомісара, а потім закрокував далі.

Перша ночі. Харрі, сидячи у вітальні, слухав, як Марта Вайн­райт співає про «...far away» і «whatever remains is yet to be found»[44].

Він почувався геть виснаженим. Перед ним на журнальному столику лежав мобільний, запальничка й срібна фольга з коричневою грудочкою всередині. Він її не чіпав. Але йому треба швидше заснути, увійти у ритм, перепочити. У руці він тримав світлину Ракель. У блакитній сукні. Він заплющив очі. Відчув її пахощі. Почув голос: «Дивись!» Її рука швидко штовхнула його. Вода, що оточувала їх, була чорна й глибока, вона пливла плесом, біла, безслівна, невагома. Вітром підняло вуаль, а під нею — молочно-біле пір’я. Її довга струнка шия утворювала знак питання. Де? Вона вийшла на берег: чорний залізний скелет на скрипливих коліщатках. Потім щезла у будівлі. І знову постала на другому поверсі. Навколо шиї виднівся зашморг, а поруч стояв чоловік у чорному костюмі з білою квіткою, встромленою у петельку піджака. Перед ними, спиною до вікна, у білім одязі стояв священик. Він читав повільно. Потім озирнувся. Обличчя й руки у нього були білі. Од снігу.

Харрі враз прокинувся.

Закліпав очима у темряві. Почув якийсь звук. Але це не Марта Вайнрайт. Харрі, повернувшись, схопив маленький телефон, що дрижав на журнальному столику.

— Слухаю, — промовив він хрипливим голосом.

— Знайшла, — сказала жінка.

Він підхопився на ліжку.

— Знайшла що?

— Зв’язок. Убитих не троє. Їх — четверо.

— Спочатку я спробувала три імені, що ти мені дав, — сказала Катрина Братт, — Боргні Стем-Мюре, Шарлотта Лолле і Маріт Ульсен. І не знайшла нічогісінько. Потім додала всіх, хто зник безвісти за останній рік у Норвегії. Отоді знайшла дещо. Може, стане у нагоді.

— Зажди, — мовив Харрі. Сон йому як вітром звіяло. — А як, хай тобі абищо, ти знайшла список усіх, хто зник безвісти?

— Інтранет, відділ зниклих безвісти, поліція Осло. А ти як гадав?

Харрі застогнав, а Катрина вела далі:

— Там і вигулькнуло ім’я, яке поєднало отих троє. Зрозумів?

— Власне...

— Зниклу жінку звати Аделе Ветлесен, двадцяти восьми років, мешкала у Драммені. У листопаді її цивільний чоловік подав у розшук. Зачіпка знайшлася на сайті Норвезької дер­жавної залізниці, у базі продажу квитків. Сьомого листопада Аделе Ветлесен замовила через інтернет квиток на потяг із Драммена до Устаусета. На той же день Боргні Стем-Мюре мала квиток з Конгсберга у те саме місце.

— Устаусет — не пуп землі, — заперечив Харрі.

— Це навіть не місто, а клаптик гірського схилу. Там родини з Бергена за старі гроші понабудовували собі гірських хатинок, а потім і туристична спільнота назводила хатинок на верхівках гір, щоб норвежці мали змогу, слідом за Амундсеном та Нансеном, переходити від хатинки до хатинки, на лижах, несучи двадцять п’ять кілограмів на плечах та краплю тваринного страху в душі. Це додає життю гостроти, ти ж знаєш.

— Як тебе послухати, ти наче з власного досвіду розказуєш.

— Родина мого колишнього чоловіка мала таку гірську хатинку. Вони аж такі заможні й поважні, що не мають там навіть електрики та водогону. Бо сауну й джакузі мають лише вискочні.

— А інші зачіпки?

— На ім’я Маріт Ульсен квитка не було. Але зареєстровано, що напередодні вона розплачувалася карткою у вагоні-ресторані такого самого потяга. Заплатила вона о пів на третю пополудні — за розкладом потяг тоді знаходився між станціями Ол та Єйлу — тобто до того, як він прибув до Устаусета.

— Це вже видається менш переконливим, — зауважив Харрі. — Потяг прямував до Бергена, може, вона туди їхала.

— Невже ти гадаєш... — ущипливо почала Катрина Братт, але раптом замовкла, зробила паузу, а тоді приглушено повторила: — Невже ти гадаєш, що я така тупа? У готелі в Устаусеті був зареєстрований номер на двох на одну ніч на ім’я Расмуса Ульсена, а в центральному адресному столі він записаний за тією ж адресою, що й Маріт Ульсен, тож я припустила...

— Так, це її цивільний чоловік. А чому ти шепочеш?

— Бо щойно повз мене промайнув нічний черговий, зрозумів? Слухай-но, отже, ми знаємо, що двоє убитих й одна зникла безвісти побували в Устаусеті одного й того самого дня. Яка твоя думка?

— Це збіг обставин, вартий, звісно, уваги, але все-таки ми не можемо виключити, що це проста випадковість.

— Згода. Тоді слухай далі. Я пошукала Шарлотту Лолле плюс Устаусет, але нічого не знайшла. І тоді зосередила увагу на даті, щоб дізнатись, де могла перебувати Шарлотта, коли ті троє були в Устаусеті. За два дні до того Шарлотта розраховувалась за дизельне паливо на заправці неподалік Хьонефоса.

— Це далеко від Устаусета.

— Але у тому ж самому напрямку від Осло. Я пошукала машину, зареєстровану на неї чи на її ймовірного чоловіка. Якщо вони мають картку розрахунків за проїзд платними автошляхами, можна вистежити їхній маршрут.

— М-м-м...

— Проблема в тому, що вона не мала ані машини, ані цивільного чоловіка, принаймні десь зареєстрованого.

— Вона мала хлопця.

— Цілком можливо. У даних Європарку пошуковик знайшов у гаражі в Єйлу авто, зареєстроване на Іску Пеллер.

— Це за кілька кілометрів звідти. Хто вона, ця Іска Пеллер?

— Якщо вірити кредиткам, вона мешкає у Брістолі, що у Сіднеї, Австралія. Річ у тому, що коли я відстежувала зв’язки з Шарлоттою Лолле, вона вигулькувала кілька разів.

— Можливий зв’язок?

— Наприклад, коли виявляється, що певні люди упродовж останніх років розраховувались карткою в одному й тому самому ресторані одночасно, з цього виходить, що ці люди разом їли, а розраховувались кожен за себе. Або що вони ходять в один і той самий фітнес-клуб, записавшись туди одночасно. Чи коли в літаку їхні місця були поруч більше одного разу. Розумієш, до чого я веду?