Він навалився на пістолет, щоб той од відбою не ви­скочив з трубки і вистрелив як треба. Натиснув на гачок. Знов і знов. Здавалось, його барабанні перетинки ос-ось луснуть у герметично замкнутому просторі. Вистреливши чотири рази, він спинився, обхопив губами отвір у трубці й спробував утягнути те, що було всередині трубки.

І втягнув... повітря.

Він мало не гепнувся вниз від подиву. Потім знов почав вдихати, поволі, щоб не зруйнувати тунель у снігу, який, певно, пробило кулями. Кілька снігових порошинок втрапили йому під язик. Повітря! Воно мало м’який, гармонійний смак віскі з льодом.

Рогер Єндем біг угору Карл-Юханс-гате, де за мить мали відчинитися крамниці. На Егерторгет, звівши очі, він побачив, як стрілки червоного годинника у рекламі шоколаду «Фрея» показують за три хвилини десяту. Він побіг швидше.

Його терміново викликали до Бента Нурдбьо, їхнього у всіх сенсах легендарного головного редактора, котрий вийшов на пенсію, нині члена правління й хранителя храму.

Він повернув праворуч на Акешгата, де в ті часи, коли паперові видання панували скрізь, згуртувалися редакції усіх провідних газет. Потім повернув ліворуч до будівлі суду, праворуч до Апотекергата й, засапаний, влетів у «Стоп Пресен!». Як видавалось, кав’ярня так і не змогла визначитись, бути їм спортивним баром чи то пабом у традиційному англійському стилі. А може, те й інше, аби лишень газетярі всіх ґатунків почувалися як удома. Стіни були обвішані світлинами, з яких можна було зробити висновок, що за останнє двадцятиліття цікавило, приголомшувало, радувало й жахало націю. Найчастіше це були спортивні події, відомі особистості й природні катаклізми. На додачу — деякі політики, яких однаковою мірою можна віднести до двох останніх категорій.

Кав’ярня примостилася безпосередньо біля двох газетних будинків — «Verdens Gang» і «Dagbladet», які ще лишилися на Акешгата, тож «Стоп Пресен!» можна було без вагань вважати розширеною їдальнею цих видань, але зараз там сиділо лише двоє. Бармен за стійкою і єдиний відвідувач, що сидів у глибині зали, під полицею з книгами, що виходили у серії «Класики» у видавництві «Гюльдендал», й старовинним радіоприймачем, який поставили туди, вочевидь, щоб додати закладові штрих у стилі ретро.

Чоловік, що сидів під полицею, і був Бент Нурдбьо. Він мав бундючний вираз обличчя Джона Гілгуда, панорамні окуляри Джона Мейджора й підтяжки Ларрі Кінга. І читав справжнє паперове видання. За чутками, як знав Рогер, він читав лише «The New York Times», «Тhe Financial Times», «The Guardian», «China Daily», «Suddeutsche Zeitung», «El Pais» та «Le Monde», і то щодня. Йому навіть часом спадало на думку зазирнути у «Правду» та в словенську «Dnevnik», але він казав, що «східноєвропейські мови важкі для очей».

Єндем зупинився біля столика й кахикнув. Бент Нурдбьо дочитав статтю про мексиканських емігрантів, які повертають до життя приречені на знесення квартали Бронксу, продивився всю сторінку, щоб переконатись, що там більше немає нічого цікавого. Потім зняв свої величезні окуляри, добув хустинку з нагрудної кишені твідового піджака й по­глянув на нервового, досі засапаного чоловіка, що стояв «струнко» біля його столика.

— Гадаю, Рогер Єндем, чи не так?

— Так.

Нурдбьо склав газету. Єндему казали, що, коли він розгорне її знову, розмову треба вважати закінченою. Нурдбьо, трохи нахиливши набік голову, узявся за нагальну справу: почав протирати скельця своїх окулярів.

— Ви чимало років працюєте над кримінальними сюжетами й чудово знаєте людей з Крипосу та з відділу убивств, так?

— Я... так...

— Що ви знаєте про Мікаеля Бельмана?

Через сонячні промені, що пронизували кімнату, Харрі знову замружився. Він щойно прокинувся і перші кілька секунд витратив на те, щоб відігнати від себе сон і відновити у пам’я­ті все, що трапилось.

Вони почули, як він стріляв.

І, ледве копнувши лопатою, побачили лижну палицю.

Потім розповіли, як остерігалися, що їх пристрелять, поки вони дістануться димаря.

Голова тріщала, наче він тиждень пив без просипу. Спустивши ноги з ліжка, Харрі роззирнувся у кімнаті високогірного готелю в Устаусеті.

Каю та Колкку повезли гвинтокрилом в Осло, в Державну лікарню. Харрі відмовився летіти з ними. Йому дозволили лишитися тільки після того, як він збрехав, що не відчував нестачі кисню й узагалі почувається просто чудово.

Харрі, встромивши голову під кран у ванні, почав пити. «Води забагато не буває, буває замало». Чиї це слова? Ракель так казала, коли хотіла, щоб Олег допив усю воду за вечерею. Нарешті, він увімкнув мобільний. Відколи він поїхав у Ховасхютту, телефон був вимкнений. В Устаусеті, якщо судити за дисплеєм, мережа є. А ще він дізнався, що на автовідповідачі на нього чекає повідомлення. Харрі спробував його прослухати, але почув чи то коротке хрипіння, чи то смішок, а потім зв’язок обірвався. Він подивився на номер додзвонювача. З мобільного. Отже, це міг бути будь-хто. Щось у поєднанні цифр видалось йому знайомим, принаймні телефонували не з лікарні. Нічого, коли щось істотне, зателефонують знов.

Снідаючи у ресторані, Мікаель Бельман сидів у гордій самотині. Перед ним стояла чашка з кавою. А ще газети, згорнені й уже прочитані. Харрі, навіть не читаючи, зрозумів, що там немає нічого нового, лише більше подробиць про те саме. Ще більше про справу й про безпорадність поліції, ще більше тиску. Але навряд щоб у сьогоднішніх газетах повідомляли про смерть Юссі Колкки.

— З Каєю все добре, — мовив Бельман.

— М-м-м... А де решта?

— Вранці поїхали в Осло. Потягом.

— А ти?

— Вирішив зачекати на тебе. Яка твоя думка?

— Щодо чого?

— Щодо лавини. Отак просто взяла зійшла? Нещасний випадок?

— Гадки не маю.

— Невже? А ти хіба не чув грому перед тим, як зійшла лавина?

— Може, сніговий карниз упав з вершини на схил і спричинив лавину?

— На твою думку, звук був саме таким?

— Я не знаю, з яким звуком обвалюється сніговий карниз. Я мав на увазі звук, що спричинив лавину.

Бельман захитав головою.

— Навіть люди, які знають гори, як свої старі чоботи, погоджуються, що звукова хвиля спроможна спричинити зсув. Я займаюся скелелазінням з фахівцем з лавин, то він розповідав, що в Альпах досі вважають, що лавини під час Другої світової сходили через бойові вибухи. Але якщо підірвати вибухівку просто у снігу, лавина зійде гарантовано.

— Тобто?

— Ти знаєш, що це таке? — Бельман тримав між пальцями блискучий металевий уламок.

— Ні, — відповів Харрі й знаком показав офіціанту, що хоче випити кави.

— «Ельфи та гноми у скелях як вдома», — заспівав Бельман дитячу пісеньку про підривників у горах.

— Я пас.

— Ти мене розчарував, Холе. Та пусте. Може, я маю перевагу. Я зростав у районі Манглеруда у сімдесятих, це передмістя тоді розросталося. І повсюдно навколо нас були пустирища. Я ріс під музичний супровід динамітних вибухів. А коли робітники розходилися, я обстежував місця, де вони підривали, знаходячи шматки дроту у червоній оболонці й обривки паперу від динамітних набоїв. Кая казала, що у цих місцях, на півночі, рибу ловлять по-своєму, тож динамітні шашки у господарстві — річ буденна, їх тут знайти легше, ніж самогонку. Ось тільки не кажи, що тобі це не спадало на думку.

— Гаразд. Це уламок капсуля-детонатора. Де й коли ти його знайшов?

— Після того як вас учора вночі вивезли, ми з хлопцями обдивилися місце, звідки зійшла лавина.

— Є сліди? — Харрі, подякувавши, взяв у офіціанта чашку з кавою.

— Ні, місцина на белебні, тож якщо там і були сліди лиж, їх здуло вітром. Але Кая казала, що ніби чула ревіння снігохода.

— Ледве чутне. І відтоді, як вона його почула, до сходження лавини минуло кілька секунд. Він міг припаркувати скутер оддалік, щоб ми його не почули, а решту шляху подолати пішки.

— Мені це спадало на думку.

— І що робитимемо? — Харрі сьорбнув кави.