Бельман тільки хапав ротом повітря, як риба.

— Отакі діла! — вдоволено посміхаючись, Харрі відхилився на спинку крісла. І заплющив очі, коли двері хряпнули.

Сонце вже перекотилося за пагорб, коли Кронглі спинив снігохід і підійшов до Роя Стілле, котрий стояв біля лижної палиці, що стирчала зі снігу.

— Що тут?

— Здається, знайшли, — мовив Стілле. — Найпевніше, це та сама палиця, якою Холе позначив місце, де впав снігохід.

Стілле допрацював майже до пенсії і був цілком задоволений скромною посадою простого поліцейського. Він мав густе сиве волосся, рішучий погляд і спокійний голос, тож, розмовляючи з ним, люди гадали, що серед них двох ленсман саме він, а не Кронглі.

— Невже? — здивовано спитав Кронглі.

Вони підійшли до краю урвища. Стілле показав рукою вниз. І у завалі Кронглі побачив снігохід. Він підніс бінокля до очей. Завважив голу спалену руку, що стирчала з-під снігохода. Пробурмотів:

— Чорти б його взяли! Слава Богу!

Ранкові відвідувачі у «Стоп Пресен!» уже розходилися, коли Бент Нурдбьо почув кахикання, відірвав погляд від «Нью-Йорк таймс», зняв окуляри, примружив очі й вичавив щось схоже на посмішку.

— Гуннаре!

— Бенте!

Звичка вітатися, називаючи один одного на ім’я, щоразу нагадувала Гуннару Хагену картинку, як ото мурахи зачіпають одне одного, коли зустрічаються, обмінюючись запахами. Начальник відділу убивств сів, не скинувши пальта.

— У телефонній розмові ти сказав, ніби щось знайшов.

— Це винюхав один з моїх журналістів. — Нурдбьо посунув коричневий конверт через стіл. — Скидається на те, що Мікаель Бельман колись відмазав свою дружину в одній справі про наркотики. Справа давня, юридично їх не притягнеш, але для преси...

— ...це завжди згодиться, — договорив Хаген і взяв конверт.

— Вважай, що Мікаеля Бельмана знешкоджено.

— Принаймні можна урівноважити баланс взаємного залякування. У нього теж на мене дещо є. Поза тим, сумніваюсь, що мені це колись стане у нагоді. Його щойно привселюдно обскакав звичайний селюк — ленсман з Утре-Енебака.

— Читав. У Міністерстві юстиції теж прочитали, адже так?

— Гм, там нагорі у міністерствах вони тільки те й роблять, що читають газети й тримають носа за вітром. Утім, хай там як, але я вдячний тобі.

— Заради Бога, ми ж допомагаємо один одному.

— Хто знає, може, колись і прислужиться. — Гуннар Хаген, взявши конверта, засунув його у кишеню пальта.

Відповіді він не отримав, позаяк Бент Нурдбьо уже занурився у газету й дочитував статтю про молодого чорношкірого американського сенатора на ім’я Барак Обама. Автор був цілком переконаний, що колись цей чоловік може стати президентом Сполучених Штатів.

Нарешті Кронглі спустився схилом, крикнув, що все гаразд, і відпустив мотузку.

Снігохід марки «Arctic Сar» лежав догори гусеницями на кам’янім завалі, всього за три метри від прямовисного крутого обриву. Кронглі дістався ближче, ретельно пильнуючи, куди ставить руки й ноги. Як при огляді місця злочину. Сів навпочіпки. З-під снігохода стирчала рука. Ленсман помацав снігохід. Той похитнувся на двох каменях. Потім ленсман напружився, перевернув снігохід набік.

Чоловік лежав голічерева. Перша думка у Кронглі була — «імовірно, чоловік». Бо голова й обличчя загиблого, затиснені між снігоходом та камінням, були ніби обгризені крабами. Навіть не торкаючись розчавленого тіла, було очевидно, що воно обернулось на холодець, на фарш без кісточок: тулуб розкатаний у корж, ноги від стегон до колін розчавлені. Кронглі ніколи б не упізнав труп, якби не червона фланелева сорочка. Й однісінький зогнилий коричневий зуб, що стирчав з нижньої щелепи.

— Що ти сказав? — перепитав Харрі, притискаючи слухавку до вуха щільніше, ніби помилка крилася у тому, що він не розчув.

— Кажу, що труп під снігоходом — не Тоні Лейке, — відповів Кронглі.

— А чий тоді?

— Одда Утму. Це місцевий самотній вовк, провідник. Завжди носить одну й ту саму червону фланелеву сорочку. Це його снігохід. А ще я упевнений, що це він, бо бачив зуби покійного. Радше — єдиний зогнилий пеньок. Лише Бог відає, де решта зубів та брекети.

Утму. Брекети. Харрі згадав, як Кая розповідала йому про провідника, що відвозив її на снігоході у Ховасхютту.

— А пальці, хіба вони не покривлені?

— Певна річ. Бідолашний Утму дуже страждав від артриту. Бельман особисто зателефонував мені й попросив тобі повідомити. Адже це зовсім не те, чого ти сподівався, Холе?

Харрі відкотився у кріслі від письмового столу.

— Принаймні не зовсім те. А чи міг це бути нещасний випадок, Кронглі?

І вгадав відповідь, ще не почувши її. Того вечора і вночі яскраво світив місяць, тож навіть з вимкненими фарами проґавити цю розколину було просто неможливо. А надто людині, яка чудово знається на цій місцевості. Та ще й їдучи так повільно, що снігохід відлетів усього на три метри від прямовисного обриву, падаючи більш як з сімдесяти метрів.

— Пусте, Кронглі. Скажи-но мені ліпше про опіки.

Той забарився з відповіддю.

— Ну... Обпечені руки та спина. Шкіра на руках полопалася, видно червоне м’ясо. Спина подекуди взагалі обвуглена. І між лопатками на спині якийсь наче відбиток чи візерунок...

Харрі заплющив очі. Пригадав візерунок на пічці у хатинці. Згорілі шматочки м’яса.

— ...схожий обрисами на оленя. Щось іще, Холе? Нам уже треба підіймати його нагору...

— Все, дякую, Кронглі.

Він поклав слухавку і замислився. Отже, це — не Тоні Лейке. Звісно, це міняє деталі, але не всю картину. Утму став черговою жертвою хрестового походу Олтмана, котрому, мабуть, у чомусь завадив. Вони мають палець Тоні Лейке, але де ж його тіло? І раптом Харрі пронизала думка. А чому має бути труп? Теоретично Тоні Лейке може бути досі серед живих, десь замкнений. І лише Сигурд Олтман знає де.

Харрі набрав номер ленсмана Ская.

— Та він узагалі відмовляється й слово комусь сказати, — відповів Скай, щось жуючи. — Окрім свого адвоката.

— А хто його адвокат?

— Юхан Крон. Знаєш такого? Скидається на хлопчака і...

— Так, чудово знаю.

Харрі зателефонував у офіс Крона, його з’єднали, Крон обізвався трохи привітно і трохи підозріливо. Такий зазвичай і буває голос у професійного адвоката, коли йому телефонує сторона обвинувачення. Він вислухав Харрі й одказав:

— Мені прикро, та навіть якщо ви маєте конкретні факти, що мій клієнт, можливо, когось тримає взаперті чи наражає на небезпеку чиєсь життя, — я не можу дозволити вам поговорити з Сигурдом Олтманом, Холе. Ви висуваєте проти нього тяжкі звинувачення, й мені не треба пояснювати вам, що моя робота полягає саме в тому, щоб якнайкраще дбати про інтереси звинуваченого.

— Згоден, — мовив Харрі, — не переймайтеся.

Поклавши слухавку, Харрі визирнув з вікна свого кабінету. Він шукав поглядом відому скляну будівлю в Грьонланні. А крісло й справді зручне, годі навіть сумніватися.

Потому він набрав ще один номер.

Катрина Братт щебетала жваво, наче жайворонок.

— Мене за пару днів випишуть, — повідомила вона.

— Я гадав, що ти там з власної волі.

— Саме так, але формально мене мають виписати. Отож я й чекаю. А ще мені запропонували певну паперову роботу в управлінні, коли збіжить термін лікарняного.

— Чудово.

— Маєш до мене справу?

Харрі пояснив.

— Тобто ти прагнеш знайти Тоні Лейке, обминувши Олт­мана? — уточнила Катрина.

— Саме так.

— А на твою думку, з чого мені варто почати?

— Я маю лише одне припущення. Відразу по зникненні Тоні ми з’ясували, що він не зупинявся ночувати ані в Устаусеті, ані деінде поряд. Я перевірив дані за останні роки й дізнався, що він практично ніколи не зупиняється ночувати неподалік Устаусета, окрім кількох туристичних хатинок. Дивно, бо він бував у горах частенько.

— Може, він трохи лукавив, не записуючись у книзі відвідувачів, щоб не платити?