— Трясця, Харрі. Ти сьогодні у газетах герой дня. Справжня зірка. Що каже начальник?

Голос у Колбйорнсена був ніби з похмілля. А може, про­сто хворий.

— Хтозна, — відповів Харрі. — Я з ним не балакав.

— Відділ убивств поза грою, у всьому винен лише ти. Це твій шеф змусив тебе take one for a team?[100]

— Ні.

Запала тиша, після якої знову запитання:

— Але ж не Бельман?

— Чого тобі, Колбйорнсене?

— Хай тобі грець, Харрі. Я, так само як і ти, розпочав somewhat[101] нелегальне окреме розслідування. Я спершу хотів би упевнитись, чи ми досі — одна команда?

— Та немає у мене ніякої команди, Колбйорнсене.

— А я чую, що ти досі з нами, у нашій команді. Лузерів.

— Скоро вилечу.

— Я знову говорив зі Стіне Ельберг, до якої підбивав клинці Еліас Скуг.

— Ну?

— Виявляється, Еліас Скуг повідав їй про те, що відбувалося тієї ночі у хатинці, трохи більше, ніж я дізнався на першому допиті.

— Я починаю вірити в дієвість повторного допиту, — сказав Харрі.

— Що?

— Та нічого. Ну ж бо, розповідай.

«Бомбей-Гарден» належав до тих закладів, які, на перший погляд, навіть існувати не мають права. Але, на відміну від модних конкурентів, якось лишаються на плаву рік у рік. Розташувався заклад у східній частині Осло, у жахливому місці: на бічній вулиці просто поміж колишнім складом пиломатеріалів і будівлею закритої фабрики, у якій наразі містився якийсь театр. Заклад повсякчас позбавляли ліцензії за торгівлю алкоголем, а позаяк вони постійно порушували правила, те саме стосувалося й права готувати їжу. Якось санстанція виявила на кухні гризуна невизначеного виду, утім, явного родича Rattus norvegicus[102]. На аркушах звіту представник санстанції щедро сипав епітетами, назвавши кухню «місцем злочину», де, «безперечно, коїлися убивства наймерзеннішого характеру». Незначний прибуток отримували від вишикуваних уздовж стіни ігрових автоматів, з яких регулярно цупили готівку. Утім, на те, що в’єтнамці, власники закладу, відмивали у ньому гроші від торгівлі наркотиками, не було схоже, хоча дехто їх у цьому й підозрював. Причина, чому «Бомбей-Гарден» лишався на плаву, ховалася у глибині закладу за двома замкненими дверима. Там розташовувався так званий приватний клуб, по­трапити у який можна було, лише ставши його членом. На практиці це означало, що за барною стійкою клієнт писав заяву, щоб його прийняли до клубу, прохання тут-таки, на місці, й задовольняли, — відвідувач платив сто крон річного внеску, його проводили досередини й зачиняли за ним двері.

Людина опинялася в просякнутій куривом кімнаті — оскільки закон, який забороняє палити у громадських місцях, на приватні клуби не поширюється. Перед відвідувачем стояв овальний іподром в мініатюрі — чотири на два метри. Поле було вкрите зеленим сукном і розділене на сім доріжок. Доріжками рухались сім пласких коней, настромлених на спиці. Швидкість кожного коника визначав комп’ютер, який гучно гарчав під столом і, за словами багатьох, був зовсім непередбачуваний і безсторонній. Тобто за випадковою комп’ютер­ною вибіркою окремі коники з більшою імовірністю розвивали більшу швидкість, що впливало на співвідношення ставки до виграшу й подальшу виплату. Члени клубу, завсідники й новачки, сідали навколо іподрому в зручних шкіряних кріслах, що оберталися, палили цигарки й пили місцеве пиво за спеціальними цінами для членів клубу, заохочуючи коників чи комбінацію, на котру поставили гроші.

Клуб діяв у сірій правовій зоні, тож, за правилами, якщо у залі було дванадцять чи більше членів клубу, то ставки обмежувались сотнею крон на один забіг. Якщо ж присутніх було менше дванадцяти, тоді, згідно зі статутом клубу, їх вважали невеликою товариською компанією, яка гуртувалася у приватному клубі. А у невеличкій приватній компанії ні­хто не завадить дорослим людям битися об заклад приватно, тож зроблені за таких умов ставки були особистим бажанням кожного члена. Через це у потаємному закуткові «Бомбей-Гарден» навдивовижу часто купчилося саме одинадцятеро відвідувачів. До речі, чому в назві фігурує бомбейський сад, ніхто гадки не мав.

О 14:10 чоловіка, який зовсім недавно, а саме сорок секунд тому, став членом клубу, впустили до кімнати, де, окрім нього, було лише двоє: член клубу, який сидів у шкіряному кріслі спиною до нього, й чоловік, схоже в’єтнамець, який, судячи з жилета, котрий зазвичай носять круп’є, був адміністратором на тоталізаторі.

Фланелева сорочка мало не лопалася на широкій спині чоловіка, який сидів у кріслі-вертушці. На комір спадали чорні кучері.

— Виграє?ш, Кронглі? — спитав Харрі, сідаючи у крісло поруч з поліцейським.

Кучерява голова ленсмана обернулася до нього.

— Харрі! — скочив він на ноги, виказуючи щиру радість у голосі й на обличчі. — Як ти знайшов мене?

— А чому ти вирішив, що я тебе шукав? Може, я тутешній постійний гість?

Кронглі розреготався, не відриваючи погляду від коней, які скакали уздовж довгастого борту, на спині кожного сидів олов’яний жокей.

— Та ні-і-і. Я приходжу сюди щоразу, як буваю в Осло, але тебе ніколи не бачив.

— Гараз. Дехто підказав мені, що я, ймовірно, знайду тебе тут.

— Трясця, невже про це вже знають? Може, це й не найліпше місце для поліцейського, хоч і не виходить за рамки того, що вважають легальним.

— До речі, про легальність, — мовив Харрі, хитнувши головою в бік круп’є, який показував на кухоль з пивом. — Саме про неї я й хотів з тобою побалакати.

— Говори, — сказав Кронглі, не відриваючи погляду від того, що діялось на полі, де саме зараз, наближаючись до повороту, вирвалась наперед синя кобила на крайній доріжці.

— Іска Пеллер, австралійська панянка, яку ти забрав з Ховасхютти, каже, що ти підбивав клинці до її подруги Шарлотти Лолле.

Зосереджений вираз обличчя Кронглі був незворушний. Харрі чекав. Нарешті Кронглі поглянув на нього.

— Ти хочеш, аби я щось сказав щодо цього випадку?

— Якщо твоя ласка, — мовив Харрі.

— Про мене... «Підбивав клинці» — не зовсім точно. Ми трішки пофліртували. Цілувалися. Я захотів продовження. А вона повелася так, що, мовляв, не варто. Я спробував наполягти на своєму — ну, ти ж знаєш, саме цього часом жінки чекають від чоловіків, бо це ж частина рольової гри в природі. Ото й по всьому.

— Не надто збігається з картиною, що, за словами Іски Пеллер, розповідала її подруга. Гадаєш, Пеллер обманює?

— Ні.

— Ні?

— Просто, як на мене, Шарлотта захотіла трохи уяскравити історію. Дівчата-католички часто прагнуть видаватися цнотливішими, ніж вони є насправді.

— Вони забажали заночувати у Єйлу, а не у тебе. Попри те, що Пеллер нездужала.

— Так це саме панянка з Австралії наполягла на тому, щоб вони поїхали. Гадки не маю, які стосунки у цих двох дівок, адже відносини між подругами часто бувають досить заплутаними. До речі, закладаюся, що у Пеллер коханця немає. — Він підніс до рота кухоль з пивом. — А навіщо воно тобі, Харрі?

— Дивно. Бо коли Кая Сульнес приїздила в Устаусет, ти не розповів їй, що зустрічався з Шарлоттою Лолле.

— А ще дивно, що ти й досі марудишся з цією справою. Я гадав, вона вже у підпорядкуванні Крипосу, надто після того, що я прочитав у сьогоднішніх газетах. — Увагу Кронглі знову привернули коні. Вийшовши з повороту, жовтий кінь на третій доріжці випереджав решту аж на цілісінький олов’яний корпус.

— Певна річ, — відповів Харрі. — Але зґвалтування досі розслідують у відділі убивств.

— Зґвалтування? Схоже, ти врешті протверезів, Харрі?

— Гаразд, — мовив Харрі й добув з кишені пачку цигарок. — Я тверезіший, ніж був ти, Кронглі. — Він встромив зігнуту цигарку до рота. — Щоразу, коли ти гамселив та ґвалтував свою колишню подружку в Устаусеті.