Хтось майнув у вікні. Лене здригнулася, збагнувши, що то чуже обличчя. Вона не почула, як у кімнату ввійшли. Лене випросталася й зняла навушники.

— Постав тацю туди, Ханно.

Жінка підкорилася.

— Лене, викинь його з голови.

— Припини.

— Я просто так сказала. Не до пари він тобі.

— Годі, я кажу!

— Цить! — Жінка брязнула тацю на стіл, бірюзові очі спалахнули. — Схаменися, Лене. Ми всі мали взятися за розум, коли обставини змусили. Я кажу це тобі як твоя...

— Як хто? — скривилася Лене. — Поглянь-но на себе. Ким ти можеш для мене бути?

Жінка поправила рукою білий фартух, хотіла торкнутися щоки Лене, але та різко відхилила її руку. Ханна здригнулася, наче крапля впала на дно глибокої криниці. Розвернулася й вийшла геть. І коли двері за нею зачинилися, чорний телефон перед Лене задзеленчав. Вона відчула, як закалатало серце. Відколи Тоні зник, телефон увесь час був увімкнений і лежав напохваті. Вона схопила мобільний.

— Лене Галтунг.

— Харрі Холе, відділ розслід... даруйте, Крипос. Дякую за попередню зустріч. Даруйте за клопіт, але я прохаю вас допомогти мені в одній справі. Це стосується Тоні.

Лене насилу опанувала свій голос:

— Що трапилось?

— Ми шукаємо людину, яка, ймовірно, упала в прірву в Устаусаті.

Вона відчула, що непритомніє, долівка та стеля у кімнаті раптом попливли.

— Наразі ми ще нічого не знайшли. Була сильна завірюха, місцевість, у якій ідуть пошуки, розлога й малопрохідна. Ви слухаєте?

— Т-так.

Трохи хрипкий голос вів далі:

— Коли тіло добудуть, треба якнайшвидше його упізнати. Ще ми знаємо, що воно дуже обгоріло. Тому негайно потрібні зразки ДНК людей, котрі зникли безвісти. Адже від Тоні протягом усього цього часу звісток немає...

Серце Лене ладне було от-от вирватися з грудей.

Голос на тому кінці дроту говорив далі:

— Чи не були б ви ласкаві допомогти нашому криміналі­стові взяти зразки ДНК у помешканні Тоні?

— Я-які зразки?

— Волосся з гребінця, слина з зубної щітки, вони й самі ще не певні, що їм потрібно. Головне — щоб ви як його наречена дали дозвіл і чекали біля будинку з ключами.

— Зв-вісно...

— Дуже дякую. Тоді я зараз же направлю експерта на Хольменвейєн.

Лене поклала слухавку. Відчула, як з очей бризнули сльо­зи. Знову нап’яла навушники.

І ще почула останній рядок, у якому Трейсі Чепмен співає про те, що треба всього-на-всього стрибнути у швидке авто й помчати у заповітне місце. Пісня скінчилась. Лене клацнула кнопку «повторити».

Нюдален — яскравий приклад деіндустріалізації в Осло. Фабричні будівлі, які не позносили у намаганні замінити все на гладенькі й чепурні дизайнерські офісні будівлі зі скла та сталі, перебудували у телестудії, ресторани чи просторі приміщення з вільним плануванням, зведені з червоної цегли, де вентиляційні та водогінні труби не заховані у стінах.

Ці будівлі радо винаймали різноманітні рекламні агенції, які прагнули показати нетрадиційний, творчий підхід, що процвітає не лише у дорогих представницьких офісах у цент­рі, які винаймають конкуренти, але й у дешевих промислових приміщеннях. В дійсності будівлі у Нюдалені коштували стільки ж, скільки й у центрі, позаяк насправді всі рекламні агенції розмірковують однаковісінько. Тобто йдуть за модою, наганяючи ціни на те, що є модним.

Втім, власники ділянки, на якій стояла занедбана фабрика «Кадок», не брали участі у цій божевільній золотій лихоманці. Коли через чотирнадцять років після виробництва зі збитками й китайського демпінгу на ринках фабрику нарешті закрили, спадкоємці власника, сварячись за спадок, всі почубилися між собою. Тож фабрика так і стояла за парканом на західному березі річки Акер, поступово перетворившись на пустку. Без усіляких перепон ділянка заростала чагарниками та деревами, і згодом вони геть заступили будівлю фабрики від сторонніх очей.

Однак висячий замок на воротах зовсім новий, подумав Харрі.

— Перекуси дужку, — звелів він поліцейському, що став поруч.

Щелепи величезних обценьків здолали метал легко, наче пройшли крізь масло, перекусивши дужки замка так само швидко, як Харрі отримав ордер на обшук. Склалося враження, що у прокурора у Крипосі було багато інших, більш нагальних справ, аніж видавати якийсь ордер. Тож Харрі навіть не встиг до кінця розтлумачити, як уже тримав у руці заповнений бланк. Йому навіть спало на думку, що відділу убивств теж непогано було б мати кількох таких квапливих прокурорів, що повсякчас крутяться, як білка в колесі.

У променях низького надвечірнього сонця скалки битого скла у вікнах фабрики стирчали, наче зуби. Скрізь панувала занедбаність, як і повсюди у покинутих фабриках, де колись кипіла бурхлива, продуктивна діяльність, але нині там не було ні душі. Де колись чутно було грюкіт заліза об залізо, крики, лайки й сміх упрілих робітників, що силкувалися перекричати гуркіт машин, тепер у почорнілі від кіптяви повибивані вікна дме вітер, гойдаючи павутину із засох­лими комахами.

На великих дверях, що вели до цеху, замка, однак, не було. кілька хвилин вони крокували приміщенням з чудовою акустикою, й видавалось, що фабрику не закрили, а евакуювали: інструменти лежали на робочих місцях, стояла готова до завантаження палета з білими відерцями з написом «PSG TYPE 3», на спинці одного із стільців висіла синя роба.

Вони зупинились посеред цеху. В одному кутку здіймалась десь на метр від долівки кабінка, схожа на маяк. Для начальника зміни, подумав Харрі. Нагорі по периметру йшла галерея, з одного боку туди виходили двері. Мабуть, їдальня та кабінети адміністрації, припустив Харрі.

— З чого почнемо? — спитав Харрі.

— Та як зазвичай, — відповів Бйорн Гольм і роззирнув­ся. — З лівого горішнього кутка.

— Що шукатимемо?

— Якийсь стіл чи лавку, пофарбовані синім етернітом. Плями на штанях були трохи нижче задніх кишень, вона не лежала, а сиділа на чомусь, опустивши ноги.

— Якщо ви розпочнете знизу, ми з інспектором підемо нагору, — мовив Харрі.

— Навіщо?

— Відчинятимемо для вас, криміналістів, двері. Обіцяємо, сперму ніде не розбризкувати.

— Насмішив... Тільки...

— ...не чіпати нічого!

Харрі разом з інспектором, котрого називав так, бо геть забував його ім’я, закрокували крученими сходами, що заскрипіли під ногами. Двері нагорі були незамкнені й, як слушно передбачив Харрі, вели в офіси, з яких повивозили меблі. Роздягальні із залізними шафками. Велика душова. Але ніде немає синіх плям.

— Як гадаєш, що це? — спитав Харрі, заходячи у їдальню. Він показав на вузькі двері з висячим замком у глибині кімнати.

— Комора для продуктів, — відповів інспектор, що вже намірився іти звідси.

Харрі наблизився до дверей, дряпнув нігтем ззовні проіржавілий замок. Іржа, звичайнісінька іржа. Повернув замок і глянув на циліндр. Там іржі не було.

— Ріж, — наказав Харрі.

Інспектор так і зробив. Харрі потягнув двері на себе.

Інспектор клацнув язиком.

— Ого, двері фальшиві, — мовив Харрі.

За дверима не було ані шафки для їжі, ані якогось закутка. Були лише ще одні двері — із чималим замком.

Інспектор поклав обценьки убік.

Харрі, роззирнувшись, враз знайшов те, що треба. Великий червоний вогнегасник, що висів на стіні, обійти поглядом було неможливо. Якось Ейстейн сказав йому, що матеріал, який виробляють на фабриці, де працює його батько, легкозаймистий, тож за приписами курити можна лише на вулиці, коло річки, і недопалки гасити у воді.

Знявши вогнегасника, він поніс його до дверей. Розбігся, націлився, і металевий циліндр вгатився у двері, мов таран.

Двері піддалися там, де висів замок, але петлі лишились неушкодженими.

Харрі знов ударив. Навсібіч полетіли друзки.

— Що там у біса коїться? — почувся знизу голос Бйорна.

З третього разу двері, безпорадно скрипнувши, розчахнулися. Вони уп’ялися поглядами у морок — темно, хоч в око стрель.