— Але, — вів він далі, — як щойно пролунало, на лихо нашого убивці, у Тоні Лейке було алібі. Тому він відбувся легшим покаранням. А саме — повільною й, безсумнівно, жахливою смертю.

У тиші, що запала в кімнаті, Харрі дещо відчув. Запах горілого сала. Ніби всі присутні одночасно ви?дихали все повітря.

— Отже, що тепер робитимемо? — спитала Пеліканиха.

Харрі глянув у вікно. Пташка, що щебетала на гілці, ви­явилась зябликом. Перелітна пташка, яка зарано повернулася з вирію. Вона дарувала людям надію на весну, але їй судилося замерзнути першої ж морозяної ночі.

«Дзуськи, — подумав Харрі. — Дзуськи».

Ранкова нарада Крипосу затяглася. Бйорн Гольм розповів про результати проведеного фахівцями огляду на фабриці «Кадок». Ані слідів сперми, ані будь-яких інших фізичних слідів злочинця вони не знайшли. Кімната, якою він користувався, вигоріла вщент, а комп’ютер обернувся на купу металу, природно, ніяких даних не можна було відновити.

Найімовірніше, він підключався до Інтернету, використовуючи точки доступу вай-фай, які є поблизу. У Нюдалені їй безліч.

— Але він залишив би по собі сліди в Мережі, — мовив Ердал, хоча пролунало це як завчений приспів, позаяк, окрім «залишив би», йому нiчого було сказати.

— Певна річ, ми можемо взяти дозвіл на перегляд ста локальних серверів, шукаючи там невідь-що, — мовив Гольм. — Але скільки ж часу на це знадобиться? Й чи ми взагалі щось знайдемо?

— Я подбаю, — відповів Харрі. Він уже підвівся й попростував до дверей, набираючи номер. — Я знаю декого.

Він лишив двері непричиненими, тож, чекаючи на відповідь, чув, як хтось зі слідчих розповідав, що ніхто з опитаних не бачив, аби хтось заходив на фабрику «Кадок». Утім, воно й не дивно, бо вона вся заросла чагарниками й деревами, та й узимку там дуже темно.

Харрі дочекався відповіді.

— Секретар Катрини Браттт.

— Алло?

— Фрекен Братт пішла обідати...

— Даруй, Катрино, але з обідом доведеться зачекати. Слухай-но...

Катрина слухала. Харрі пояснював, що йому потрібно:

— У Залицяльника на стінах були приліплені світлини, які він, найімовірніше, роздрукував із сайтів новин. Ти зі своїм пошуковцем можеш зайти у локальні мережі й перевірити, хто заходив на сайти новин, де писали про убивства? Щоправда, гадаю, таких було чимало...

— Але навряд, щоб заходили так часто, як він, — мовила Катрина. — Мені потрібен лише перелік, відсортований за кількістю скачувань.

— Гм. Бачу, ти швидко вчишся...

— У мене прізвище таке. Раптова. Швидко прогресую у процесі навчання. Розумієш?

Харрі повернувся до зали засідань.

Вони збиралися прослухати повідомлення, яке Харрі отримав з телефону Лейке. Його відправляли на експертизу у вищу технічну школу у Трондхеймі, там мали непогані результати, аналізуючи звукозаписи, зроблені під час пограбувань у банках. Навіть кращі, ніж при аналізі відео з камери спостереження. Адже голос, як не намагайся, змінити майже неможливо. Але Бйорну Гольму повідомили, що неякісний секундний запис нерозбірливого звуку — чи то сміху, чи то схаркування — не годиться, ним не можна послуговуватись, складаючи голосовий профіль.

— Дідько! — вигукнув Бельман і стукнув кулаком по столу. — Якби ми отримали голосовий профіль, то почали б перевіряти, кого із підозрюваних можна викреслити зі списку. Хоч би якась зачіпка!

— Яких підозрюваних? — запитав Ердал.

— Сигнал з базової станції означає, що той, хто телефонував з мобільного Лейке, в ту мить був неподалік Устаусета, — мовив Гольм. — Сигнал враз зник. Мережа оператора ловить сигнал лише у цьому районі. Але саме те, що сигнал зник, доводить, що телефон був у Залицяльника.

— Чому?

— Навіть коли телефоном не користуються, базова станція оператора раз на дві години вихоплює сигнал з нього. Те, що сигналів не було, доводить, що телефон до й після дзвінка знаходився у пустельній гірській місцевості навколо Устаусета. Там, де він, мабуть, сповна сьорбнув і лавини, й тортур.

Ніхто навіть не посміхнувся. Харрі помітив, що нещодавній запал ущух. Він підвівся зі свого крісла.

— Є ще одна можливість знайти зачіпку, про яку каже Бельман, — тихо мовив він, уже розуміючи, що не потрібно привертати до себе увагу. — Повернімося до оселі Лейке та до злому. Припустімо, що убивця вдерся в його помешкання, аби зателефонувати Еліасу Скугу. Це трапилося всього за кілька днів до арешту Лейке. І припустімо, що зодягнені з голови до п’ят у біле криміналісти як слід там попрацювали, як мені видалося, коли я, прийшовши туди, досить несподівано... привітався там з Бйорном Гольмом. — Бйорн Гольм, схиливши голову, кинув на Харрі погляд, що ніби промовляв: стули пельку, знову зі своїми жартами. — Невже ми не маємо відбитків пальців із Хольменвейєн, які могли б належати... Залицяльнику?

Сонце знов осяяло кімнату. Присутні перезирнулись. Вони майже зніяковіли. Як усе просто! Як очевидно! І нікому таке на думку навіть не спало...

— Наше засідання, де виринуло чимало нової інформації, триває довгенько, — втрутився Бельман. — Усі ми вже ледве її перетравлюємо. Маєш що сказати, Гольме?

Бйорн Гольм ляснув себе по лобі:

— Певна річ, ми маємо всі відбитки пальців. Ми ретельно обдивилися будинок, адже гадали, що убивця — Лейке і його помешкання може бути місцем злочину. Сподівалися, що знайдемо там відбитки, які можуть збігтися з відбитками пальців хоч би кількох жертв.

— Чи у вас багато невстановлених відбитків? — спитав Бельман.

— Річ у тім, — мовив Бйорн, посміхаючись, — що до Лейке ходять дві полячки, які прибирають там раз на тиждень. Вони були за шість днів до нас і добряче попрацювали. Тож ми знайшли лише відбитки власне Лейке, Лене Галтунг, двох цих жінок і одного невідомого, які не збігаються з відбитками нікого з убитих. А потім, коли Лейке повідомив про алібі і його відпустили, ми перестали шукати збігів. Але я зараз уже й не згадаю, де саме ми знайшли відбитки невідомого.

— А я пригадую де, — мовила Беата Льонн. — Ми отримали рапорт з кресленнями й фотографіями. Відбитки лівої руки Х1 залишено на помпезному, але надзвичайно вульгарному письмовому столі. Ось так. — Вона підвелася й обіперлася лівою рукою об стіл. — Якщо не помиляюся, саме там стоїть його домашній телефон. Ось так. — Правою рукою вона поширеним жестом зобразила телефон: великий палець біля вуха, а мізинець — біля рота.

— Пані та панове, — широко посміхаючись та розводячи руками, втрутився Бельман. — Гадаю, ми натрапили на справжній слід. Продовжуйте шукати збіги з Х1, Гольме. Але пообіцяйте мені, що ним не виявиться чоловік однієї з польок, котрий прийшов тільки для того, щоб безкоштовно зателефонувати додому, гаразд?

Коли всі полишали залу, Пеліканиха підійшла до Харрі. Вона відкинула назад свої заплетені кіски.

— Можливо, ти кращий, ніж мені видавалось, Харрі. Але тобі не завадить, якщо ти хоч іноді казатимеш «я гадаю», висловлюючи свої теорії. — Посміхнувшись, вона жартівливо штовхнула його стегном.

Харрі оцінив посмішку, на відміну від штовхання стегном... У кишені завібрував телефон. Він дістав мобільний. Телефонували не з Державної лікарні.

— Його логін — Нешвілл, — мовила Катрина Братт.

— Як американське місто?

— Саме так. Він заходив на сайти трьох найбільших газет, читав про убивства все підряд. Прикра новина: це все, що я для тебе знайшла. Нешвілл — користувач, який був активним у Мережі лише протягом кількох місяців і шукав лише те, що стосувалось убивств. Може скластися враження, що Нешвілл підготувався до того, що його перевірятимуть.

«Як наче він один з наших», — подумав Харрі.

— Ну... — мовила Катрина. — Тобі доведеться шукати чоловіка у ковбойському капелюсі.

— Що?

— Нешвілл. Мекка музики кантрі тощо.

Тиша.

— Агов! Харрі?

— Я чую. Звісно. Дякую, Катрино.

— А цьомчик?

— З голови до п’ят!

— Оце вже ні, дякую.