— Сподіваюсь, ви, Єндеме, знаєте, що це таке. Позаяк ви та ваш теперішній працедавець з цього живете. То як?

Єндем не квапився:

— Та різне говорять...

Нурдбьо звів очі до неба:

— Спекуляції. Вигадки. Пряма брехня. Я тут перед вами не маю наміру бути делікатним. Ну ж бо, Єндеме, переверніть мішок з плітками догори дриґом, позловтішайтеся.

— Отже, негативні сторони?

Нурдбьо важко зітхнув:

— Любий Єндеме. Чи часто ви чули про когось, що людина живе тверезим життям, чесна у грошових питаннях, незрадлива у шлюбі, а стиль її керівництва годі вважати психопат­ським? Може, роль пліток і зводиться до того, щоб на тлі загалу мати порівняно кращий вигляд? — Нурдбьо нарешті дотер одне скельце й взявся так само ретельно натирати інше.

— Це дуже, дуже кволі чутки, — мовив Єндем, поспіхом додавши: — Поза тим, я знаю чимало людей, про яких пліткують те саме, а вони геть зовсім не такі.

— Як колишній редактор, я радив би вам ближче до су­ті, — мовив Нурдбьо. — То у чому ж він не такий?

— Та... не такий ревнивий.

— А хіба ми всі не ревниві?

— Йдеться про ревнощі аж до насильства.

— Хіба він б’є дружину?

— Ні, я не вважаю, що він розпускає кулаки. І що вона дає привід. Але якщо хтось занадто довго на неї витріщається...

Харрі та Бельман лежали на краю урвища, там, де обривалися сліди снігохода. Обидва пильно вдивлялися у провалля. Чорні прямовисні схили спускалися вниз, розчиняючись у сніговій хурделиці.

— Бачиш що-небудь? — спитав Бельман.

— Сніг. — Харрі простягнув йому бінокля.

— Снігохід унизу, — мовив Бельман, підвівся й пішов до їхнього снігохода. — Спускатимемося.

— Ми?

— Ти.

— А я гадав, що скелями ти у нас лазиш, Бельмане.

— Саме так, — відповів той, уже почавши одягати альпіністське спорядження. — Тому слушно буде, коли я візьму мотузку, карабіни й решту. Мотузка завдовжки сімдесят метрів. Я спущу тебе вниз. Згоден?

За шість хвилин Харрі вже стояв на краю, повернувшись спиною до урвища, з біноклем на шиї, пахкаючи цигаркою у кутику рота.

— Нервуєшся? — усміхнувся Бельман.

— Ні-і-і, — відповів Харрі. — Боюся до смерті.

Бельман перевірив мотузку, яка тягнулася від спускового механізму, навколо стовбура тоненького деревця позаду них — до спорядження Харрі.

Харрі заплющив очі, глибоко вдихнув і зосередився на тому, щоб відхилитися назад і побороти еволюційно обґрунтований протест, вироблений мільйонами років досвіду: якщо зробиш крок у прірву — рід твій не продовжиться.

Мозок зборов тіло — з найменшою перевагою.

Спочатку Харрі ще діставав ногами до гірського схилу, але спустившись нижче, просто завис у повітрі. Мотузка опускалася рвучко, але еластичне спорядження пом’якшувало удар на хребет та стегна. Згодом мотузка вже спускалася плавно, за мить він уже не міг роздивитися вершину й тепер ширяв на самоті серед білих сніжинок та чорних скель.

Він відхилився убік і глянув униз. І там, за двадцять метрів під собою, розгледів кам’яне зуб’я, що стирчало з-під снігу. Круте провалля. Й у біло-чорному проваллі щось жовтіло.

— Бачу снігохід, — прокричав Харрі, і його слова враз розлилися луною.

Снігохід лежав перевернутий, гусеницями догори. Якщо припустити, що його мотузку не занесло убік вітром, і взяти її за прямовис, то снігохід усього на три метри відхилився від перпендикуляра. Падаючи більш як з сімдесятиметрової висоти. Отже, на час падіння він їхав на найменшій швидкості.

Мотузка різко натягнулася.

— Ще нижче! — закричав Харрі.

У відповідь почувся лункий голос, ніби з кафедри проповідника:

— Мотузки бракує.

Харрі глянув униз на снігохід. Ліворуч з-під нього щось стирчало. Гола рука. Чорна, набрякла, як пересмажена на грилі сосиска. Білі пальці на чорному камені. Він спробував примружити очі, щоб роздивитися краще. Розтиснута долоня, правиця. Пальці скоцюрблені. Мозок Харрі запрацював гарячково. Як там Тоні Лейке казав про свою хворобу? Не заразна, просто спадкова. Ревматоїдний артрит.

Харрі глянув на годинник. Рефлекс слідчого. Тіло знайшли о 17:53. Уже майже стемніло.

— Тягни! — крикнув Харрі.

І нічого.

— Бельмане!

Тихо.

Подувом вітру його закрутило навколо мотузки. Чорне каміння. Двадцять метрів. Раптом відчув, як виривається серце з грудей, вчепився у мотузку обіруч, щоб переконатися, що вона на місці. Кая. Бельман знав.

Харрі тричі глибоко вдихнув і видихнув, а потім прокричав знову:

— Темніє, дме вітер, і я тут яйця собі повідморожую, Бельмане! Час шукати собі прихисток.

Знову жодної відповіді. Харрі заплющив очі. Чи було йому лячно? Чи боявся він, що колега, ніби й розсудлива людина, за раптової примхи позбавить його життя, щойно випаде слушна нагода? Трясця, як же йому не боятися! Бо то була зовсім не раптова примха. І те, що Бельман лишився, щоб вивезти Харрі у цю снігову пустелю, зовсім не було випадковістю. А може? Харрі зітхнув. Бельман мав змогу легко підлаштувати, щоб усе скидалося на нещастя. Згодом, спустившись униз, зніме спорядження, змотає мотузку, скаже, що була хурделиця. Харрі оступився й упав у прірву. У горлі пересохло. Е, ні, не буде цього! Не для того він виліз з-під тієї бісової лавини, щоб за дванадцять годин його скинули у провалля. Та ще й поліцейський. Хай тобі грець, нічого в тебе не вийде...

Натягнута мотузка раптом ослабла. Він падав. Вільно. І швидко.

— Кажуть, Бельман побив колегу, — мовив Єндем, — лише за те, що на різдвяній вечірці той трохи частіше, ніж годиться, танцював з його дружиною. Хлопець хотів написати на нього заяву, йому вивернули щелепу й проламали череп, але доказів не було, бо нападник був у каптурі. Але всі знали, що то Бельман. Діткливі були обставини, тож йому довелося шукати місце у Європолі, аби тільки покинути країну.

— А ви вірите цим пліткам, Єндеме?

Рогер знизав плечима:

— Видається, що Бельман ставиться до подібних правопорушень... досить поблажливо. Через лавину у Ховасхютті ми покопалися у минулому Юссі Колкки. Той майже до смерті побив під час допиту чоловіка, що підозрювався у зґвалтуваннях. Трульс Бернтсен, права рука Бельмана, теж не святий...

— Добре. Крипос та відділ убивств змагаються у тому, хто буде головний під час розслідування убивств... я хочу, щоб саме ви це висвітлювали. Я хочу, щоб ви спровокували бурливу дискусію, приміром, щодо психопатичного стилю керівництва. І по всьому. Подивимося, як до цього поставиться міністр юстиції.

І, не сказавши ані слова, не зробивши ані жесту на знак закінчення розмови, Бент Нурдбьо нап’яв щойно натерті окуляри, розгорнув часопис і знову занурився у читання.

Харрі не встиг поміркувати. Не встиг нічого. Життя промайнуло перед його очима, він не побачився з тими, кому мав розповісти про свою любов, як не було й світла, до якого його невблаганно вабило. Навряд чи все це встигнеш, падаючи всього на п’ять метрів. Спорядження трохи вп’ялося в пах та у хребет, але завдяки еластичній мотузці гальмування було м’яким.

Потім він відчув, що його підіймають. Вітер жбурляв йому сніг в обличчя.

— Якого греця? — спитав Харрі, коли за п’ятнадцять хвилин знову стояв на краю розколини, хитаючись від поривів вітру й поспіхом знімаючи спорядження.

— Ну що, тепер злякався? — усміхався до нього Бельман.

Харрі не поклав мотузку вбік, натомість намотав її на праву руку. Переконався, що мотузки стане для замаху. Швидкий аперкот у кінчик підборіддя. Завдяки мотузці руці шкоди не буде, не те що минулого разу, коли він ударив Бйорна Гольма й потім у нього два дні боліли кісточки на пальцях.

Він на крок наблизився до Бельмана. Зауважив, як здивувався той, помітивши намотану на руку мотузку, побачив, що комісар поліції задкує, хитається й падає у сніг.

— Не треба! Мені довелося зав’язати на кінці мотузки вузол, щоб вона не проскочила у гальмо...

Харрі не зупинявся, й Бельман, що повзав у снігу, інстинк­тивно звів руку догори, ховаючи обличчя: