— Я нічого про це не знаю, — відповів Олтман, схрестивши руки на грудях. — Знаю лише, що бачив на власні очі, як він встромив ножа в Аделе. А листи, які я посилав, призводили до наглої смерті тих, хто буцімто їх написав.

— Чи усвідомлюєте ви, що це перетворює вас лише на співучасника у вбивствах?

Юхан Крон кахикнув.

— А ви, Бельмане, свідомі того, що уклали угоду, за якою ви та Крипос отримуєте справжнього вбивцю на срібній таці? Самотужки розв’язуйте ваші проблеми всередині системи, Бельмане. Ви отримуєте повний кредит довір’я, а на додачу — свідка, який на суді розповість, що бачив, як Тоні Лейке убивав Аделе Ветлесен. А решта зостанеться між нами.

— І ваш клієнт залишиться на волі?

— Так ми умовились.

— А що як Лейке зберіг листи й вони вигулькнуть під час розгляду справи? — спитав Бельман. — Тоді ми матимемо клопіт.

— Саме тому я чомусь упевнений, що вони ніде не вигулькнуть, адже так, комісаре? — всміхнувся Крон.

— А як щодо фото Аделе та Тоні, яке ви зробили?

— Згоріли під час пожежі на фабриці, — мовив Олтман. — Триклятущий Холе...

Мікаель Бельман повільно кивнув. Потім узяв авторучку. «Дюпон». Свинець і сталь. Важка. Але варто було піднести її до аркуша, як йому здалось, ніби вона пише сама по собі.

— Дякую, — мовив Харрі. — До зв’язку.

У відповідь почув скреготіння, а потім усе стихло, чутно було лише монотонний гуркіт гвинтокрила. Харрі відсунув убік мікрофон навушників і подивився у віконце.

Запізно.

Він щойно розмовляв по радіозв’язку з вишкою в «Гардермоені». В інтересах безпеки вони мали доступ майже до всього, включно зі списками пасажирів. І вони підтвердили, що вчора Одд Утму вилетів у Копенгаген, скориставшись наперед замовленим квитком.

Краєвид під ними повільно змінювався.

У Харрі так і стояло перед очима: ось він, убивця, стоїть, тримаючи у руках паспорт людини, яку катував і врешті — вбив. Чоловік чи жінка за стійкою, як зазвичай, читають, чи збігається ім’я у паспорті з іменем пасажира, і — якщо вони взагалі глянули на фото — міркують, чому б це дорослий чоловік носив брекети. Підводять погляд і бачать на коричневих, мабуть, підфарбованих зубах брекети, які Тоні Лейке довелося зігнути й хоч якось прилаштувати до власної прекрасної щелепи.

Гвинтокрил залетів у зливу, яка струсонула плексигласову кабіну, тремтливою цівкою пробігла ілюмінаторами й зникла. За мить уже видавалось, що й не було ніякого дощу.

Палець.

Убивця відрубав собі пальця й послав його Харрі як останній хитроумний маневр, який мав свідчити, що Тоні Лейке треба вважати небіжчиком. Що його можна забути, списати з рахунків, покласти на поличку. Чи випадково він обрав саме той палець, якого бракувало Харрі, щоб уподобитись йому?

Але що ж робити з алібі, його неспростовним алібі?

Харрі й раніше приходила в голову ця думка, але він відкидав її, адже такі холоднокровні убивці — рідкісно збочені душі у буквальному сенсі слова. Але чи не вплутаний у це ще хтось і чи не мав Тоні Лейке спільника?

— Трясця! — вилаявся Харрі так голосно, що надчутливий мікрофон переніс це у всі три пари навушників у гвинтокрилі.

Харрі зауважив, що Єнс Рат уп’явся в нього очима. Може, Рат не зовсім помиляється. Може, Лейке справді зараз сидить десь із коктейлем та екзотичною кралею-хижачкою в обіймах і посміхається, бо вже давно розв’язав їхній ребус.

О другій п’ятнадцять гвинто­крил приземлився у Форнебю, закритому аеропорту, від якого до центру — всього двадцять хвилин машиною. Коли Харрі та Бйорн Гольм увійшли до будівлі Крипосу й Харрі спитав на прохідній, чому ані Бельман, ані решта начальства не відповідають на дзвінки, йому повідомили, що всі вони зараз на нараді.

— Трясця, а чому нас не покликали? — пробурмотів Харрі й кинувся уперед коридором. Слідом чимчикував Бйорн.

Харрі штовхнув двері не постукавши. На них озирнулося сім голів. Восьма голова не обернулася — Бельман сидів на чільному місці за довгим столом, навпроти дверей, а решта не зводили з нього очей.

— А ось і наші коміки, — весело промовив Бельман, і за смішками за столом Харрі утямив, що вони саме зараз розмовляли про них з Бйорном. — То де ж ви пропали?

— Поки ви гралися у Білосніжку й сімох гномів, ми були у хатинці Тоні Лейке, — відповів Харрі, опускаючись на вільний стілець на протилежному кінці столу — напроти Бельмана. — І ми маємо новини. Це не Олтман. Ми схопили не ту людину. Це був Тоні Лейке.

Харрі гадки не мав, на яку реакцію він розраховував. Утім, аж ніяк не на цілковиту її відсутність.

Комісар відхилився на спинку крісла. На його обличчі промінилася посмішка.

— Ми взяли не ту людину? Як я пригадую, це ленсману Скаю спало на гадку заарештувати Сигурда Олтмана. А щодо цінності цієї новини, то вона мізерна. Доведеться таки шукати Тоні Лейке.

Харрі переводив погляд з Ердала на Пеліканиху і знову на Бельмана, голова працювала шалено, напружено. І знайшла єдину ймовірну відповідь.

— Олтман, — мовив Харрі, — розповів, що це був Лейке, він завжди про це знав.

— Він не тільки знав, — відповів Бельман. — Подібно до того, як Лейке спричинив сходженя лавини у Ховасхютті, так і Олтман, може навіть цього не усвідомлюючи, спричинив усі ці вбивства. Скай заарештував невинну людину.

— Невинну? — Харрі похитав головою. — Я особисто бачив ті світлини на фабриці «Кадок», Бельмане. Олтман, безсумнівно, має до всього стосунок, тільки я не знаю який.

— А от ми знаємо, — наголосив Бельман. — Тож, якщо ти не заперечуєш, про це подбаємо ми... — Харрі вже чекав, як Бельман зараз додасть «дорослі», але він висловився по-інакшому: — ...котрі мають факти, а ти приєднаєшся згодом, коли увійдеш у курс справи, Харрі. Згода? Ти теж не заперечуєш, Бйорне? Отже, продовжимо. Щойно я говорив про те, що ми не можемо виключити, що Лейке мав помічника, який скоїв щонайменше два убивства, на час яких у Лейке є алібі. Ми знаємо, що Боргні та Шарлотту було убито, коли Тоні був на ділових зустрічах, є свідки цього.

— Хитрий лис, — мовив Ердал. — Адже Лейке утямив, що поліція знайде зв’язок між убивствами. Тож якщо забезпечити собі залізне алібі на одне чи два убивства, з нього автоматично знімуть підозру у решті убивств.

— Так, — мовив Бельман.— Але хто ж його поплічник?

Харрі слухав, як посипалися припущення, коментарі й питання.

— Для убивства Аделе Ветлесен Тоні мав мотив: шантаж, у нього вимагали чотириста тисяч, — мовила Пеліканиха. — Але він ще й боявся, що Лене Галтунг покине його, дізнавшись, що від нього завагітніла інша жінка. Тоді довелося б розпрощатися з галтунгівськими мільйонами й помахати ручкою проектові в Конго. Тож маємо поставити питання: хто ще мав подібний мотив?

— Інші інвестори! — вигукнув молодик із гладеньким обличчям. — А що ми знаємо про його колег з ділового центру?

— Для Тоні Лейке проект у Конго — пан або пропав, — мовив Бельман. — Але ніхто з тих, хто вкладав гроші разом з ним, не убиватиме двох людей заради десятивідсоткової частки, ці хлопці звикли, що гроші легко приходять і легко зникають. Поза тим, Лейке напевне працював укупі з тим, на кого міг покластися і в особистому, й у професійному сенсі. Згадайте, в убивствах Боргні та Шарлотти використали одне й те саме знаряддя убивства. Як ти його називав, Харрі?

— Леопольдове яблуко, — приголомшено відповів Харрі.

— Будь ласка, голосніше.

— Леопольдове яблуко.

— Дякую. Привезене з Африки. З тієї ж місцевості, де Лейке служив найманцем. Тому ми навряд чи помилимося, припустивши, що він звернувся до одного зі своїх колишніх товаришів по службі. Гадаю, нам слід саме з цього почати.

— Якщо для другого та третього убивств він найняв кілера, то чому не найняв його й для решти? — спитала Пеліканиха. — Тоді б мав алібі на час усіх смертей.

— Ще й мав би чималеньку знижку, — мовив чоловік з вусами, як у Нансена. — Певна річ, найманого убивцю на більше, ніж пожиттєве ув’язнення, не засудять.