— М-м-м... А ти перевірив звинувачення?

— Тоні побив та скалічив такого собі Уле С. Хансена шостого серпня між одинадцятою двадцять і одинадцятою сорок п’ять біля танцювального клубу у містечку, де мешкав разом з дідом. Тоні було вісімнадцять, а Уле — сімнадцять. Певна річ, билися через дівку.

— Ага... П’яні шмаркачі побилися через дівчину. Буденна річ. То, кажеш, нанесення тяжких тілесних ушкоджень?

— Атож. Бо там справа була серйозніша. Відгамселивши й зваливши Хансена з ніг, він сів на хлопця верхи й почав ножем різати йому обличчя. Хлопчина скалічений, але на суді стверджували, що кінець був би ще гірший, якби не понабігали люди й не відтягли Лейке від того бідолахи.

— Отже, цей присуд і нічого більше?

— Тоні Лейке, як помічали, мав схильність до нападів люті, постійно встрявав у сутички. Один із свідків на суді розповів, як у середній школі Лейке мало не задушив його ременем за те, що він непоштиво відгукувався про його батька.

— Схоже, комусь доведеться мати довгу розмову з Тоні Лейке. А ти знаєш, де він мешкає?

— У вашому місті. Хольменвейєн... стривай... сто сімдесят два.

— Зрозуміло. Гаразд. Дякую, Колбйорнсене.

— Пусте. До речі, є ще дещо. Відразу після Еліаса в автобус увійшов чоловік. Він зійшов на тій самій зупинці, що й Еліас. І Стіне твердить, що чоловік пішов слідом за Еліасом. Але описати чоловіка вона була не в змозі, бо обличчя йому прикривав капелюх. Утім, це ще нічого не важить.

— Певна річ.

— А загалом я на тебе розраховую, Холе.

— Розраховуєш — на що?

— На те, що ти вчиниш, як треба.

— М-м-м...

— Добраніч.

— Навзаєм.

Харрі сидів, слухаючи Герцога[88]. Потім схопив телефон і знайшов номер Каї у контактах. Збирався вже натиснути виклик, але завагався. Невже він знову за старе? Падає сам і тягне за собою інших? Харрі відклав телефон убік. Він має вибір. Найрозумніше буде зателефонувати Бельману. А найдурніше — діяти самотужки.

Харрі зітхнув. Кого він намагається обдурити? Немає у нього ніякого вибору. Він поклав запальничку в кишеню, загорнув грудочку у фольгу, сховав у бар, роздягнувся, завів будильник на шосту і ліг спати. Вибору немає. Він — заручник власної моделі поведінки, тому кожна його дія строго визначена. У цьому сенсі він не кращий і не гірший за тих, за ким ганяється.

З цією думкою він заснув із посмішкою на губах.

Ніч благословенно тиха, вона зцілює зір й прояснює думки. Новий колишній поліцейський Холе. Я маю йому про це розповісти. Не показувати йому все — лише дещицю, щоб він зрозумів. Щоб міг це зупинити. І щоб я не мусив робити те, що роблю. Я спльо­вую раз за разом, але кров знов і знов заповнює мені рота.

Харрі прийшов до Управління поліії за чверть на сьому ранку. Окрім вартового на сторожі, у внутрішньому дворі за важкими вхідними дверима нікого не було.

Він кивнув охоронцеві, провів перепусткою по зчитувачеві турнікета й ліфтом спустився у підвал. Звідти похапцем через Кишку — до кабінету. Підкурив першу за сьогодні цигарку й, поки завантажувався комп’ютер, набрав номер мобільного. У Катрини Братт голос був ще заспаний.

— Спробуй знайти, який зв’язок між Тоні Лейке й кожною жертвою, включно з Джуліаною Верні з Лейпцига, — сказав Харрі.

— У загальній вітальні нікого нема й не буде щонайменше до половини дев’ятої, — відповіла Катрина. — Зараз піду пошукаю. Щось іще?

Харрі вагався.

— Чи не могла б ти перевірити за базами Юссі Колкку? Він поліцейський.

— А що з ним не так?

— У тому-то й річ, — відповів Харрі. — Гадки не маю, що з ним не так.

Харрі відклав телефон убік і сів за комп’ютер.

Тоні Лейке дійсно мав одну судимість. Поза тим, за оперативними базами даних, він і раніше мав проблеми з поліцією, та ще й двічі. Обидва рази, як і зазначав Колбйорнсен, за тяжкі тілесні пошкодження. У першому випадку заяву забрали, а у другому — справу закрили.

Харрі вписав ім’я Тоні Лейке у Гугл і виявив кілька статейок, здебільшого про його заручини з Лене Галтунг. Але ви­пливло дещо й з фінансових видань, де його то називали інвестором, то лаяли біржовим спекулянтом, а то й нетямущим неотесаним бараном. Наприклад, у «Капіталі» писали: мовляв, Лейке — один з отари баранів, які плетуться за Крингленом, вожаком із дзвіночком на шиї, безоглядно його в усьому наслідують, починаючи з придбання акцій, дачних будиночків і машин аж до того, які ресторани слід обирати, які напої, жінок, офіси, помешкання та де відпочивати.

Харрі шукав ще, поки не натрапив на дещо у «Фінансавісен».

— Ось воно! — прохопилося у нього.

Тоні Лейке, безсумнівно, добре стояв на ногах. Точніше — на видобувній копальні. Хай там як, а видання «Фінансавісен» написало про проект видобутку корисних копалин, котрий Лейке започаткував і був його двигуном. Фотограф зняв його разом з партнерами, двома молодиками з проділом навкіс. Уся трійця — не у дизайнерських костюмах, а у робах — сиділа на стосі дощок біля гвинтокрила. Тоні Лейке посміхався серед усіх найширше. Широкоплечий, довгоногий, смаглявий, з темним волоссям і красивим орлиним носом, котрий у поєднанні з усім іншим наводив на думку, що у його жилах є крапля арабської крові. Але вигук, який злетів з губ Харрі, стосувався радше заголовка: «КОРОЛЬ КОНГО»! Харрі шукав далі.

Жовту пресу більше цікавило майбутнє весілля з Лене Галтунг і перелік запрошених гостей.

Харрі поглянув на годинник. П’ять на восьму. Він зателефонував черговому.

— Мені потрібне підкріплення, щоб затримати людину на Хольменвейєн.

— Арешт?

Харрі розумів, що, маючи такі непереконливі докази, ордер на арешт він не отримає.

— Мені треба привезти одну людину на допит, — уточнив він.

— Мені почулося, що ви сказали «затримати». Навіщо вам допомога, коли потрібно лише...

— Двоє людей і авто біля гаража через п’ять хвилин! Згода?

Замість відповіді Харрі почув, як той сплюнув, і розцінив це як згоду. Він зробив кілька затяжок, потім загасив цигарку, підвівся і пішов. Не пройшовши Кишкою й десяти метрів, почув за спиною слабкий дзенькіт, то був стаціонарний телефон.

Він саме вийшов з ліфта і прямував до виходу, коли хтось гукнув його на ім’я. Охоронець махав рукою. Перед стійкою він побачив чиюсь спину у гірчично-жовтому вовняному пальті.

— Про вас запитують, — мовив охоронець.

Гірчичне пальто озирнулося. Із тих, що схожі на кашемір, а може, й справді кашемірове. Харрі радше схилявся до другого. Бо пальто облягало широкі плечі довгоногого чоловіка з темними очима, темним волоссям і, можливо, краплиною арабської крові у жилах.

— А ви дебеліші, ніж на фото, — мовив Тоні Лейке, демонструючи цілу низку порцелянових зубів та простягаючи руку.

— Добра кава, — мовив Тоні Лейке, і навіть скидалося на те, що він щирий.

Харрі глянув на довгі скоцюрблені пальці, які тримали чашку. Лейке сам зі сміхом звернув його увагу на це, коли вітався. Мовляв, це не заразне, просто — давній ревматоїдний артрит, спадкова хвороба, а заразом — надійний метеоролог.

— Правду кажучи, я гадав, що у старших інспекторів кабінети кращі. Не жарко?

— Поруч бойлерна із в’язниці, — пояснив Харрі, вдивляючись у свою чашку. — То ви прочитали про все у «Афтенпостен» сьогодні вранці?

— Так. За сніданком. Правду кажучи, мені стало зле.

— Чому?

Лейке трохи відкинувся на стільці, як пілот «Формули-1» перед стартом.

— Сподіваюсь, це залишиться між нами.

— Між нами — це як?

— Між поліцією та мною. А ще краще — між вами та мною.

Харрі сподівався, що голос у нього буде спокійний, не виказуючи хвилювання.

— І у чому причина?

Лейке вдихнув.

— Не хочу, щоб преса винюхала, що я був у Ховасхютті тієї ж­ ночі, що й депутат стортингу Маріт Ульсен. Незабаром весілля, а ЗМІ й так про мене не забувають. Нині буде недоречно, якщо моє ім’я пов’яжуть з убивством. Журналісти накинуться на цю сенсацію й можуть... витягти на світ Божий деякі епізоди з мого минулого, які я хотів би навіки поховати.