— Харрі, тут не можна користуватися мобільним! — суворо прошепотіла Сестреня.

Харрі витяг телефон і глянув на дисплей.

— Даруй, Сестреня, але це важливо.

Катрина Братт умить включилася до справи.

— Безсумнівно, Лейке неодноразово приїздив до Устаусета та на околиці, — мовила вона. — Останніми роками він кілька разів купував квитки на потяг через Інтернет, платив за пальне на заправці у Єйлу. І продукти здебільшого купував в Устаусеті. А найприкметніше — зберігся рахунок за будівельні матеріали, теж в Єйлу.

— Будматеріали?

— Еге ж. Я передивилася перелік. Дошки, цвяхи, інструменти, сталевий дріт, піноблоки, цемент. Більш як на тридцять тисяч крон загалом. Але цьому рахунку вже чотири роки.

— Ти ж міркуєш так, як і я?

— Що він облаштував собі там, у горах, невеличкий примурок чи прихаток абощо?

— Жодної будівлі, до якої можна зробити примурок, на його ім’я не зареєстровано, ми перевіряли. Але ти ж не купуватимеш продукти, якщо зупинятимешся у готелі чи у туристичній хатинці? Гадаю, Тоні незаконно облаштував собі невеличку дачку десь поблизу Національного парку, про яку, за його власними словами, давно мріяв. Певна річ, вона чудово схована у місцевості, чужий не знайде. Місце, де б йому не набридали. Але ж де? — Харрі раптом збагнув, що він підхопився і крокує лікарняною палатою туди-сюди.

— ...Аби ж знаття! — мовила Катрина Братт.

— Стривай! Якої пори року він усе це придбав?

— Зараз... У рахунку зазначено... шосте липня.

— Якщо ти прагнеш приховати хатинку, вона має розташовуватись подалі від шляху, схована від сторонніх очей. Кажеш, сталевий дріт?

— Так. І маю здогад навіщо. Коли у шістдесятих бергенці зводили хатинки в Устаусеті на белебнях, які найдужче продуває вітром, вони часто закріплювали будівлі сталевим дротом.

— Отже, хатинка Лейке має розташовуватись на белебні, де добре продуває вітром, і саме туди він мав завезти будматеріалів на тридцять тисяч крон. Але як це зробити, коли стоїть літо, снігу немає, а отже, снігохід не стане у нагоді?

— Коні? Джип?

— Через річки, болота, до нагір’я? Ну, давай, міркуй!

— Гадки не маю...

— А я маю. Бачив на фото. Бувай!

— Зажди.

— Що?

— Ти просив перевірити, що поробляв Утму в останні дні життя. У віртуальному світі він наслідив небагато, але кілька разів телефонував. Одним з останніх був дзвінок до Аслака Кронглі. Схоже, йому відповів автовідповідач. А останній дзвінок з його телефону був у SAS. Згодом я перевірила у їхніх розрахункових системах. Він замовив квиток на літак до Копенгагена.

— Гм. Він не схожий на людину, що полюбляє подорожувати.

— Так. Щоправда, паспорт у нього таки був, хоч за останні двадцять п’ять років він не значиться у жодній системі з продажу квитків.

— Себто людина, яка майже не відходила від власної оселі, раптом прагне полетіти у Копенгаген? До речі, коли він мав летіти?

— Вчора.

— О’кей. Дякую.

Поклавши слухавку, Харрі схопив пальто й кинувся до дверей. Але озирнувся. На гарну жінку, себто на сестру. Він хотів спитати, як вона живе там без нього? Але вчасно схаменувся і не поставив такого ідіотського питання. Коли це вона без нього не давала собі ради?

— Бувай, — сказав він.

Єнс Рат стояв розгублений. Спина під піджаком та сорочкою змокріла. Бо щойно йому зателефонували в офіс і повідомили, що до нього завітала поліція. Кілька років тому він мав неприємності з відділом розслідування економічних злочинів, але наразі справа закрита. Утім, щойно помітивши поліцейське авто, Єнс Рат відчув, що його кинуло в піт і він котився градом. Невисокий Рат дивився на поліцейського, що підіймався сходами йому назустріч. Зупинився, вивищуючись над Ратом, твердо й швидко потиснув йому руку.

— Харрі Холе, відділ розсліду... Крипос. Я прийшов з приводу Тоні Лейке.

— Є щось нове?

— Може, сядемо, Рате?

Вони всілися на стільці в стилі Корбуз’є, і Рат зробив непомітний знак Венке за стійкою: кави не треба, бо кавою частували, коли приходили інвестори.

— Нам треба, аби ви показали, де його хатинка у горах, — мовив поліцейський.

— Хатинка?

— Бачу, ви відмінили частування кавою, Рате. Але то пусте, бо у мене так само обмаль часу, як і у вас. Я знаю, що вашу справу у відділі розслідування економічних злочинів закрито. Але варто мені зателефонувати, і її знову відкриють. Сумніваюся, що вони й цього разу щось знайдуть, але обіцяю, що вони вимагатимуть, щоб ви показали документацію...

Рат заплющив очі.

— Святий Боже!

— ...яка забере у вас набагато більше часу, ніж знадобилося, щоб звести хатинку у горах для вашого колеги, товариша й друга віддавна Тоні Лейке. То як?

Єдиний талант Єнса Рата полягав у тім, що він міг блискавично визначити, що для нього найгірше. На це йому знадобилося не більше секунди.

— Гаразд...

— Поїдемо завтра о дев’ятій.

— Як?..

— Так само, як ви завозили туди матеріали. Гвинтокрилом. — Поліцейський підвівся.

— Лише одне питання! Тоні завжди ретельно пильнував, щоб жодна жива душа не дізналась про цю хатину. Гадаю, навіть Лене, з якою він заручений, про неї не знала. То як же ви...

— Рахунок за будівельні матеріали в Єйлу, а також фото, на якому ви утрьох сидите в робах на стосі дощок перед гвинтокрилом.

Єнс Рат швидко кивнув:

— Зрозумів. Отже, те фото.

— До речі, хто знімав?

— Пілот. Перед тим, як вилетіли з Єйлу. Це була ідея Андер­са — розіслати його разом з повідомленням для преси про те, що ми відкриваємо діловий центр. На його думку, у робах ми мали крутіший вигляд, ніж у костюмах та краватках. І Тоні погодився, бо скидалося на те, ніби гвинтокрил належить нам. Хай там як, а у фінансових виданнях часто друкують цю світлину.

— Чому ви з Андерсом змовчали про ту хатинку, коли Тоні було оголошено зниклим безвісти?

Єнс Рат знизав плечима:

— Зрозумійте мене правильно: ми так само хочемо, щоб Тоні знайшовся, як і ви. У нас проект у Конго полетить к бісу, якщо Тоні невдовзі не повернеться з десятьма свіженькими мільйонами. Але зазвичай, коли Тоні зникає, він робить те з власної волі. Він не пропаде, адже він служив найманцем. Даю голову на відруб, що саме зараз Тоні вже сидить десь із коктейлем в обіймах якоїсь жагучої кралі, всміхається, бо вже обмізкував, як зарадити нашим проблемам.

— Гм, — усміхнувся Харрі. — Чи не та спокусниця відкусила йому середнього пальця? Завтра о дев’ятій у Форнебю.

Єнс Рат стояв і дивився услід поліцейському, стікаючи потом, — ще трохи, і від нього лишиться калюжа.

Коли Харрі повернувся у Державну лікарню, Сестреня досі сиділа у палаті, читаючи журнал і жуючи яблуко. Він кинув оком на столик. Квітів навіть побільшало.

— Маєш утомлений вигляд, Харрі, — сказала вона. — То­бі б треба додому.

Харрі гмикнув:

— Це тобі час іти. Ти й так тут довго сама просиділа.

— Я була не сама, — хитро посміхнулася вона у відповідь. — Вгадай, хто приходив?

Харрі зітхнув:

— Даруй, Сестреня, на сьогодні з мене досить загадок.

— Ейстейн!

— Ейстейн Ейкелан?

— Так! Він приніс молочний шоколад. Не татові, а мені. Вибач, але я з’їла всю плитку. — Вона засміялася, аж очі сховалися у складках щік.

Коли вона встала й пішла пройтися, Харрі подивився на телефон. Два пропущених дзвінки від Каї. Він присунув стілець до стіни і притулився до неї головою.

Близько одинадцятої гвинто­крил приземлився на гребені гори на захід від хребта Халлінгскарвет. Хатинку швидко знайшли. Її так вдало заховали на місцевості, що, навіть здогадуючись, де вона, вони б ніяк її не знайшли, якби з ними не було Єнса Рата. Кам’яна будівля стояла майже на самісінькій верхівці гори, з її східного, підвітряного, боку. Вона стояла так високо, що ніяка лавина її не знесла б. Туди назносили каміння з околиць, приліпили все до двох величезних каменів цементовим розчином, з цього утворили бічну й задню стіни. Прямих кутів у будівлі майже не було. Вікна скидалися на бійниці й всаджені були у стіни так глибоко, що навіть не відбивали сонця.