— А це дуже просто, —відповів Бйорн Гольм. — На нічному побаченні у приміщенні зачиненої фабрики з виробництва ПСГ.

Хмари розійшлися, й рівнину знову залило чарівливим синюватим світлом, у якому фосфоресціювали навіть тіні, що завмерли, наче у стоп-кадрі.

Колкка пішов спати, але Харрі знав, що він лежить у спальні з розплющеними очима, нашорошивши всі органи чуттів.

— Якщо тобі бракувало зоряного неба над Гонконгом, то поглянь сюди, — мовила Кая.

— Не пригадую ніякого зоряного неба, — відповів Харрі й запалив.

— Ти сумуєш за чимось, що було у Гонконзі?

— За скляною локшиною Лі Юаня, — відповів Харрі. — Сумую повсякдень.

— Ти закоханий у мене? — Вона понизила голос і пильно глянула на нього, підбираючи волосся у хвостик.

Харрі замислився.

— Зараз ні.

Вона розсміялася здивовано:

— Зараз ні? Це як?

— Поки ми перебуваємо тут, ця частина мого єства ніби вимкнена.

Вона похитала головою:

— Це якийсь ґандж, Харрі.

— Щодо цього... — Харрі криво усміхнувся, — то це майже безсумнівно.

— А що буде, коли це завдання закінчиться через... — вона глянула на годинник, — через десять годин?

— Тоді я, може, знову в тебе закохаюся, — мовив Харрі й поклав свою руку на стіл поруч з її. — Якщо не раніше.

Вона глянула на їхні руки. Зауважила, наскільки його рука більша за її витончену ручку. Його рука була бліда, вузлувата, помережана судинами, що випиналися.

— Тобто ти можеш закохатися і до того, як завдання буде завершено? — Вона накрила його руку своєю.

— Я мав на увазі, що завдання може закінчитися до того, як це минеться...

Вона прибрала свою руку.

Харрі здивовано глянув на неї:

— Я лише мав на увазі, що...

— Послухай-но!

Харрі затамував подих і прислухався. Але нічого не почув.

— Що то було?

— Скидалося на авто, — відповіла Кая, вдивляючись у вікно. — Як гадаєш?

— Та навряд, — мовив Харрі — До найближчої дороги, яку не перекрито на зиму, — більше милі. Може, гвинтокрил? Чи снігохід?

— Або моя хвора уява? — зітхнула Кая. — Звуку немає, й здається, ніби й не було. Даруй, коли боїшся трохи, з’явля­ється надчутливість.

— Та ні, — Харрі висмикнув револьвер з кобури за плечима. — Звичайний страх і звичайна чутливість. Опиши, що ти чула. — Він підвівся й підійшов до іншого вікна.

— Кажу ж, нічого!

Харрі трохи прочинив вікно.

— Ти маєш кращий, аніж у мене, слух. Прислухайся ще.

Вони сиділи, вслухаючись у тишу. Спливали хвилини.

— Харрі...

— Тс-с-с...

— Іди сюди й сядь, Харрі.

— Він тут, — мовив Харрі пошепки, наче говорив сам до себе. — Зараз він тут.

— Харрі, тепер у тебе надчутли...

Пролунав оглушливий гуркіт. Звук низький, глибокий, не різкий, а глухуватий, ніби повільно котився, подібний до грому вдалині. Але Харрі знав, що грім за ясного неба й мінус семи — рідкісне явище.

Він принишк.

А потім почув. Загуркотіло знов, але вже інакше, тепер було не схоже на грім, ще нижче, потужним басом, звукові хвилі виштовхували повітря й були відчутні всім тілом. Харрі чув цей звук раз у своєму житті, але ніколи його не забуде.

— Лавина! — гукнув Харрі й кинувся у спальню Колкки, де вікно дивилося на гору. — Лавина!

Двері зі спальні широко розчинилися, на порозі стояв Колкка, без жодних слідів сну на обличчі. Вони відчули, як задрижала земля. Це була потужна лавина. І навіть якби у хатинці був кам’яний фундамент і льох, вони б все одно не встигли туди добігти. Бо слідом за фіном вилетіли скалки вікна, витиснутого повітрям, яке величезна лавина гнала перед собою.

— Тримайте мене за руки! — заволав Харрі, намагаючись перекричати гуркіт, і простягнув одну руку Каї, другу — Колкці. Він побачив, як обоє ринулися до нього, й раптом повітря наче витиснуло з хатинки, лавина ніби дихала: спочатку видих, потім вдих. Він відчув, як Колкка до болю стиснув його руку, він ждав, що Кая зробить те саме. А потім хатину на­крило сніговою стіною.

Було оглушливо тихо й темно, хоч в око стрель. Харрі спробував ворухнутись. Марно. Тіло наче було заковане у гіпс, навіть пальці не ворушилися. Він дійсно дослу?хався батькової поради й виставив руку перед обличчям, щоб створити вільний безсніжний простір, повітряну кишеню. Але Харрі гадки не мав, чи є там повітря. Бо дихати він не міг. І збагнув, у чому річ. «Крижане серце». Улав Холе казав, що коли грудина й діафрагма дуже придушені снігом, легені не можуть розширитися. Отже, у тебе є лише той кисень, який був у крові, безмаль літр, і якщо дихати, як зазвичай, споживаючи приблизно чверть літра на хвилину, то ти помреш за чотири хвилини. Він запанікував:йому потрібне повітря, потрібно дихати. Харрі напружив усе тіло, але сніг, ніби удав, лише посилив хватку. Він знав, що треба подолати паніку й почати міркувати. Просто зараз. Світ ззовні припинив існування, не існувало ані часу, ані сили тяжіння, ані температури. Харрі гадки не мав, де верх, де низ, не знав, скільки часу вже пробув під снігом. У голові вигулькнув черговий батьківський урок. Для того щоб дізнатись, як ти лежиш, треба виплюнути слину й подивитися, куди вона потече по обличчю. Він помацав язиком піднебіння. Сухо. Від страху й адреналіну у крові. Харрі, розтуливши рота, спробував пальцями запхати всередину трохи снігу. Пожував і виплюнув розталу воду. Враз його охопила паніка, він сіпнувся, коли ніздрі наповнилися водою. Харрі стулив рота й видихнув воду. Видихнув решту повітря, що лишилось у легенях. Він незабаром помре.

Волога дала йому підказку, що він лежить догори дриґом, а оскільки він сіпнувся, — отже, спроможний рухатися. Він спробував поворушитися, неймовірним зусиллям напружив усе тіло, відчув, що сніг трохи підкорився йому. Трішки. Чи достатньо, щоб позбутися «крижаного серця»? Він утягнув повітря. Спромігся зробити незначний вдих. Замало. Мозок уже мав відчути нестачу кисню, але він добре пам’ятав, що казав батько під час Великодніх канікул у Леші. Якщо тебе накрила лавина, але ти маєш змогу хоч якось дихати, ти все одно помреш — не через нестачу кисню, а через надмір вуглекислого газу. Рука намацала щось тверде. Дуже тверде, подібне до залізних ґрат. У пам’яті знову вигулькнули слова Улава Холе: «Ти під снігом — наче акула, помреш, якщо не рухатимешся. Навіть якщо сніг досить м’який і через нього просочується хоч трохи повітря, від тепла твого дихання й тіла невдовзі сніг візьметься крижаною кіркою, й повітря не надходитиме, а ядучий вуглекислий газ, який ти видихаєш, не виходитиме. Тобто ти сам робиш собі крижану домовину. Розумієш?»

— Так-так, тату, але не переймайся, адже це — Леша, а не Гімалаї.

Мама сміється на кухні.

Харрі знав, що сніг заповнив усю хатинку. Над ним — дах. А на ньому, найімовірніше, ще більше снігу. Виходу немає. Час збігає. Все незабаром тут і закінчиться.

Він помолився, щоб більше не прокинутись. Щоб наступного разу, коли він порине у безтяму, все, врешті, скінчилося. Він висів догори дриґом. У голові калатало так, мов вона зараз вибухне, мабуть, через те, що до неї ринула кров.

Розбудив його гуркіт снігохода.

Він спробував не ворушитися. Спочатку він силкувався рухатись, напружувався всім тілом, пручався. Але невдовзі поступився. Не тому, що у ноги йому увігнали гаки, на яких вішали м’ясо, просто ніг він уже давно не відчував. Але ж звук... Звук м’яса, жил та м’язів, що репаються, коли він крутиться й смикається, та ще й так, що навіть ланцюг, прикріплений до стелі у коморі, дзеленчав.

Він пильно подивився на згаслі оленячі очі, олень був підвішений за задні ноги: його начебто піймали, коли звір летів у прірву сторчголов. Він убив його як браконьєр. З тієї ж гвинтівки, що й її.

Знадвору почулося жалібне поскрипування снігу під чиїмись ногами. Двері розчинилися, всередину проникло місячне сяйво. І з’явився він. Привид. Найдивніше було у тому, що лише зараз, коли він споглядав його знизу догори, він цілком у цьо­му переконався.