— П’яний поліцейський, — голосно проказала вона.

Встромила ноги у капці й попленталася у коридор до дверей. Прочинивши, стала в одвірку, схрестивши руки на грудях.

— Привіт, любонько, — прогугнявив поліцейський.

Кая здивувалась: чи то він удає п’яного, чи й справді у такому жалюгідному стані.

— Що привело тебе сюди о такій порі? — поцікавилася Кая.

— Ти. Може, впустиш?

— Ні.

— Але ж ти сказала, що мені можна з тобою зв’язатись, якщо стане надто самотньо. І мені зараз дуже самотньо.

— Аслаку Кронглі, — мовила вона. — Я вже лягла спати. Їдь у готель. Завтра до обіду ми можемо десь випити кави.

— Як на мене, кави мені саме зараз бракує. Десять хвилин, гаразд? А потім я зателефоную й викличу таксі. А поки що можемо побалакати про серійних убивць. То як?

— Пробач, — мовила вона. — Але я не сама.

Раптом Кронглі рвучко випростався, й Кая подумала, що, може, він не такий уже й п’яний.

— Справді? Отже, він тут, той поліцейський, у якого ти по вуха закохалась?

— Можливо.

— Це його? — повільно спитав ленсман і копнув ногою великі черевики біля килимка при дверях.

Кая не відповіла. У голосі Кронглі, скорше у його інтонації, було щось незнайоме, чого вона раніше не завважила. Якесь ледве погамоване глухе ричання.

— Чи ти виставила ці черевики про всяк випадок, щоб настрахати? — У його очах був і сміх, і сльози. — У тебе ж нікого немає, адже так, Кає?

— Слухай, Аслаку...

— Той поліцейський, про якого ти казала, Харрі Холе, сьогодні увечері облажався. Прийшов у бар «Юстіцен» геть п’яний, про­сто-таки напрошувався, щоб йому зацідили у пику, тож отримав по зав’язку. Патрульна машина відвезла його додому. Тож ти сьогодні увечері все одно вільна, адже так?

Серце у неї закалатало шалено, і їй уже не було зимно в халаті.

— А що, як його привезли сюди? — спитала, відчуваючи, як захрип її голос.

— Де там! Вони потім зателефонували мені й розповіли, що завезли його бозна-куди, бо він зібрався когось провідати. Коли виявилося, що це Державна лікарня, хлопці намагалися його відмовити, але він просто взяв і вистрибнув з машини, коли вони зупинились на червоне. Тож як щодо кави? Мені до вподоби міцна, згода?

Очі його гарячково заблищали, як у Евена, коли той хворів.

— Аслаку, йди геть. На Кіркевейєн ще зловиш таксі.

Він викинув уперед руку й, перш ніж Кая встигла відреагувати, штовхнув її у коридор. Вона спробувала звільнитись, але він міцно тримав її.

— Чи ти хочеш бути, як вона, Кає? — прохрипів його голос у неї над самим вухом. — Намагатимешся вислизнути, втекти? Поводитимешся, як усі ви, бісові... — Вона застогнала й стала вириватися, але ленсман був дужий.

— Кає!

Голос лунав зі спальні, двері в яку були прочинені. Рішучий, наказовий чоловічий голос, котрий Кронглі за інших обставин, може, й не впізнав би. Але він чув його у барі «Юстіцен» менш як годину тому.

— Що там коїться, Кає?

Кронглі вже відпустив руки й уп’явся поглядом у неї, роззявивши рота.

— Пусте, — мовила Кая, не випускаючи Кронглі з поля зору. — Це лише п’яний селюк з Устаусета, який уже йде додому.

Кронглі мовчки позадкував до вхідних дверей, прочинив їх, вислизнув і зачинив за собою. Кая підійшла до дверей, замкнула їх і притулилася лобом до холодної деревини. Душили сльози. Не через страх чи шок. Через відчай. Що все навколо руйнується. І те, що вона завжди вважала чистим та правильним, зараз постало у справжньому світлі. І це почалось набагато раніше, але вона не бажала бачити. Евен правильно казав: не йми віри тому, що здається, навколо якщо не зрада, то брехня й обман. І того дня, коли ми усвідомимо, що ми такі ж самі, нам не захочеться більше жити.

— Ти ідеш, Кає?

— Так.

Урешті, Кая відхилилася від дверей, куди праглося вибігти. Увійшла до спальні. У проріз між шторами лилося місячне сяйво, падало на ліжко, на пляшку шампанського, яку він приніс із собою, на голий мускулястий тулуб, на обличчя, яке колись видавалося їй найгарнішим на землі. Білі плями мерехтіли, наче флуоресцентна фарба. Ніби він був розжарений зсередини.

Кая стояла у дверях спальні й дивилася на нього. Для всіх — тямущий, честолюбний комісар поліції, щасливий чоловік і батько трьох дітей, а незабаром — керівник нового величезного Крипосу, який буде опікуватися розслідуваннями всіх убивств у Норвегії. Для неї, Каї Сульнес, — чоловік, у якого вона закохалася, щойно побачила. Він звабив її за всіма правилами мистецтва плюс кілька незвичайних прийомів. Він звабив її легко, але це не його провина. А її. Переважно. Як там казав Харрі: він одружений, каже, що заради тебе покине дружину й дітей, але ніколи так не вчинить.

Щира правда. Звісно. Ось так усе банально, так просто. Ми віримо, бо прагнемо вірити. У богів, бо вони заглушають страх смерті. У кохання, бо воно прикрашає наші уявлення про життя. У слова одружених чоловіків, бо їх промовляють одружені чоловіки.

Вона знала, що скаже Мікаель. Саме так він і сказав:

— Мені час додому. Бо вона тривожитиметься.

— Знаю, — зітхнула Кая і, як завжди, не спитала того, що завжди виринало в ній, коли він так казав: «Чого ж тривожитись? Хіба не можна зробити те, що ти вже давно обіцяєш?». І ще одне питання, яке з’явилось віднедавна: «Чому я вже не так упевнена, що хочу, щоб ти це зробив?»

Харрі схопився за перила на сходах, які вели у гематологічне відділення Державної лікарні. Він змокрів від поту, перемерз до кісток, зуби клацали, як двотактний двигун. І все ще був п’яний. Його нудило від «Джима Біма» й від тої наволочі, від себе самого, від усього паскудства. Він поплівся коридором, у кінці якого вже міг розгледіти двері в батькову палату.

З ординаторської вигулькнула сестра, глянула на нього й знову сховалася за дверима. Перед Харрі було ще метрів п’ятдесят до дверей у палату, коли сестра й якийсь геть лисий санітар заступили йому шлях.

— Ми у відділенні ліків не зберігаємо, — мовив лисий.

— Ваші слова — не лише безсоромна брехня, — сказав Харрі, намагаючись втримати рівновагу й не дуже клацати зубами. — Але ще й груба образа. Я не наркоша, я родич і прийшов навідати батька. Отож, прошу, дайте пройти.

— Даруйте, — мовила медсестра, трохи заспокоївшись, коли почула, як чітко Харрі карбував слова. — Але від вас відгонить, як від броварні, й ми не можемо дозволити...

— У броварні пиво варять, — сказав Харрі, — а «Джим Бім» — це бурбон. Отже, фрекен, ви б мали сказати, що від мене тхне, як від самогонного апарата. Це...

— Хай там як... — Санітар схопив відвідувача за лікоть. І застогнав, скорчившись від болю, коли Харрі заломив йому руку за спину. Потім відпустив і просто стояв, дивлячись на нього.

— Телефонуй у поліцію, Гердо, — тихо наказав санітар, не випускаючи Харрі з поля зору.

— Якщо ваша ласка, дозвольте мені подбати про це, — прошепелявив хтось за їхніми спинами. Сигурд Олтман. Він стояв, тримаючи течку під пахвою, й привітно посміхався:

— Показати вам кабінет, де ми зберігаємо наркотики, Харрі?

Харрі захитався уперед і назад. Двічі. Націлив погляд на дрібненького худорлявого чоловіка у круглих окулярах. І кивнув.

— Сюди... — мовив Олтман і пішов коридором.

Насправді кабінет Олтмана виявився комірчиною. Без вікон, без натяку на вентиляцію, лише стіл та комп’ютер. Була ще розкладачка, на якій Олтман, як він сам каже, може подрімати під час нічного чергування. Якщо треба, то його будять. А ще шафка, яка замикається на ключ, у якій, як гадав Харрі, були засоби протверезіння й знетямлення.

— Олтмане, — мовив Харрі, що сидів на краєчку розкладачки, голосно цмакаючи, наче губи були змащені клеєм. — Не­звичне прізвище. Я знаю лише одну людину, яка таке мала.

— Роберт, — мовив Сигурд Олтман, що сидів на єдиному у кімнатці стільці. — Я виріс у глушині, у маленькому селі, й мені там було не до вподоби. Щойно поїхав звідти — вирішив змінити й прізвище — воно було надто звичайне, закінчувалося на «сен». Вибір я виправдовував тим, що Роберт Олтман — мій улюблений режисер. До речі, так воно й є. Мабуть, той хто розглядав мою заяву, того дня був п’яний як чіп, бо все склалось добре. Час від часу треба перероджуватись. Нікому з нас від того лиха не буде.