Вона розсміялася. Біле вино, подумав Харрі. Від червоного сміються менше.

— Та я маю задумку, — сказав він. — Імміграційні картки.

— Що?

— Їх заповнюють у готелі, де вперше зупиняються переночувати. Якщо в Кігалі зберігають такі картки, то, можливо, я дізнаюся, куди попрямувала Аделе. Може, це наша зачіпка. Наразі ми лише знаємо, що, може, вона єдина людина, яка знає, хто був тієї ночі у хатинці.

— Щасти, Харрі.

— І тобі теж.

Він поклав слухавку. Звісно, він міг спитати, з ким вона збирається вечеряти, але якби це стосувалося розслідування, вона б і сама розповіла.

Харрі лишався на балконі, поки бар не зачинили. Дзенькіт пляшок стих, натомість залунали любовні стогони й крики з горішнього поверху. Хрипкі, монотонні. Вони нагадували йому крики чайок в Ондалснесі, коли вони з дідом рано-ранесенько вставали порибалити. А батько ніколи з ними не ходив. Чому? І чому Харрі ніколи не замислювався над цим раніше? Невже нутром відчував, що батькові не місце у рибальському човні? І вже п’ятирічним, ще тоді, розумів, що батько одержав освіту й полишив ферму саме для того, щоб ніколи не сидіти в цьому човні. Хай там як, а батько прагне повернутися й перебути вічність саме там. Дивна річ — життя. А надто — смерть.

Харрі знову запалив. Небо було незоряне, чорне, лише над кратером Ньїрагонго тріпотіла червона заграва. Харрі вкусила якась мошка. Малярія. Магма. Метан. Озеро Ківу виблискувало вдалині. Very nice, very deep.

У горах щось гримнуло, грім покотився водою. Виверження чи просто гроза? Харрі подивився на небо. Знову звук луною прокотився в горах. І знову луна, з далекого минулого, донеслося до Харрі.

Very deep.

Він сидів, утупившись у темряву, й навіть не помітив, як небеса розверзлися, й сипонув дощ, заглушуючи крики чайок.

— Радий, що ви встигли повернутися з Ховасхютти до того, як усе почалося, — мовив поліцейський-ленсман Кронглі. — Бо затримались би там на кілька днів. — Він кивнув у бік великого панорамного вікна у готельному ресторані. — Краще, коли просто спостерігаєш, хіба ні?

Кая глянула на заметіль за вікном. Евена теж завжди полонила сила природних стихій, ба навіть ворожих.

— Сподіваюсь, мій потяг сюди дістанеться? — промовила вона.

— Звісно, — відповів Кронглі, незграбно крутячи у руках келих з вином, тож Каї видалось, що поліцейський нечасто п’є вино. — Ми подбаємо про це. І про книги відвідувачів з решти хатинок.

— Дякую, — кивнула Кая.

Кронглі провів рукою по своїх непокірних кучерях і криво посміхнувся. З колонок, наче сироп, сотався голос Кріса де Бурга — «Lady Іn Red».

Окрім них, у ресторані було лише двійко відвідувачів — чоловіків років тридцяти, що сиділи кожен за власним столом, накритим білою скатертиною, з келихом пива, вдивлялися в негоду й чекали на те, чому не судилося здійснитися.

— Чи вам не буває тут самотньо? — поцікавилася Кая.

— Усе відносно, — відповів поліцейський і простежив за її по­глядом. — Хто не має дружини й родини, відвідує такі заклади, як цей.

— Щоб розділити самотність із рештою самотніх, — усміхнулась Кая.

— Саме так, — зголосився Кронглі, підливаючи їм обом вина. — Але ж в Осло теж так буває?

— Авжеж, буває, — кивнула Кая. — А ви маєте родину?

Кронглі знизав плечима.

— У мене була дівчина. Але це надто похмуре місце, тому вона поїхала туди, де мешкаєте ви. Я її чудово розумію. У такому місці, як це, єдиний порятунок — цікава робота.

— І у вас вона є?

— Як на мене, є. Я тут усіх знаю, а вони знають мене. Ми допомагаємо одне одному. Я потребую їх, а вони... — Він покрутив келих у руці.

— А вони потребують вас, — договорила Кая.

— Гадаю, так.

— І це має значення.

— Атож, — рішуче мовив Кронглі й глянув на неї. Поглядом Евена. Завжди із смішинкою. Брат завжди дивився таким поглядом, наче щойно сталося щось кумедне чи радісне. Навіть коли насправді все було інакше. Особливо коли все було інакше.

— А як Одд Утму? — спитала Кая.

— А що з ним?

— Висадивши мене, він одразу поїхав геть. Цікаво, що він робить у такий вечір, як сьогодні?

— А чому ви гадаєте, що він не лишився вдома разом із дружиною та дітьми?

— Та якщо я колись і зналася з таким вовком-одинаком, пане ленсмане...

— Аслак, — назвався він, розсміявся й підняв келих із вином. — Звертаймося на «ти». Розумію, що ти добрий поліцейський. Але Утму не завжди був таким, як зараз.

— Справді?

— До того, як у нього зник син, Одд був більш говіркий. Ба навіть товариський. Але небезпечним він був завжди.

— Ніколи б не подумала, що Утму був жонатий.

— До речі, ще й яку привабливу мав дружину. Зважаючи на те, який сам страшко. Ти помітила, які у нього зуби?

— Помітила, що він носить брекети.

— Буцімто щоб зуби не кривилися. — Аслак Кронглі похитав головою, сміючись очима, але в його голосі сміху не було. — Насправді, якби не брекети, вони б у нього давно всі посипалися.

— А що, у нього справді до снігохода динаміт причеплено?

— Це ти сказала, — засміявся Кронглі, — не я.

— Що ти маєш на увазі?

— Багацько місцевих не бачать нічого романтичного у посиденьках з вудкою на березі гірського озера. Але радо споживають виловлену рибку.

— Тобто вони глушать рибу динамітом?

— Щойно скресне крига.

— Як на мене, це не зовсім законно, хіба ні, пане поліцейський?

Кронглі підняв руки, ніби захищаючись.

— Я ж казав, на власні очі нічого не бачив.

— А як же інакше, ти ж тут мешкаєш. Може, теж маєш динаміт?

— Лише для гаража, який збираюся побудувати.

— Зрозуміла. А як щодо гвинтівки Утму? Вона має дуже сучасний вигляд, оптичний приціл, і загалом дуже модерна.

— Певна річ, адже Утму полював на ведмедів. Поки не осліп наполовину.

— Я зауважила його око. Що ж трапилось?

— Буцімто син хлюпнув йому в око кислотою.

— Син?

Кронглі знизав плечима.

— Тепер лише Утму знає, що насправді сталося. Син зник у п’ятнадцять. Відразу потому зникла й дружина. Але все це трапилось вісімнадцять років тому, ще перед тим, як я переїхав сюди. Після того Утму так і мешкає сам на горі, не маючи ані телевізора, ані радіо. Навіть газет не читає.

— А як вони зникли?

— Хтозна. Навколо хутора Утму чимало урвищ, з них легко можна впасти. Та й снігу чимало. Поряд з місцем, де зійшла лавина, знайшли черевик сина Утму, але коли сніг зійшов — жодних слідів хлопчини не знайшли, і це досить дивно, щоб людина загубила у снігу один черевик. Дехто вважає, що його ведмідь роздер. Але як я знаю, вісімнадцять років тому ведмедів тут не водилося. Але є й такі, що вважають, буцімто Утму теж причетний.

— Та невже? Як це?

— Та-а-а, — протягнув Аслак. — Хлопець мав страшезний рубець через усі груди. Казали, що це йому від батька дісталося. І буцімто через матір, Карен.

— Себто?

— Ніби ревнували її один до одного. — Аслак знову знизав плечима, перехопивши запитальний погляд Каї. — По­вторюю, це ще до мене трапилось. Рой Стілле, котрий у цій місцині помічником ленсмана служить чи не споконвіку, по­їхав до Утму, але там були лише Одд та Карен. Обоє розповіли одне й те саме, мовляв, пішов на полювання й не повернувся. Але тоді стояв квітень.

— Отже, не сезон для полювання?

Аслак кивнув.

— Опісля його ніхто більше не зустрічав. А за рік і Карен зникла. Люди гадають, що горе зломило жінку, й вона кинулася в урвище.

Голос поліцейського трохи запнувся — мабуть, через вино.

— А яка ваша думка? — запитала вона.

— Гадаю, так і є. А хлопця лавиною накрило. Він задихнувся під снігом. А тоді сніг почав сходити, і його талою водою віднесло у гірське озеро, досі там і лежить. Може, разом з матір’ю. Сподіваймося.

— Хай там як, а це звучить приємніше за «роздер ведмідь».

— Ні.

Кая підвела на Аслака погляд. Його очі більше не сміялися.