— Я волів би, щоб ви самі це сказали, Юлле.

— Залюбки. Це ж він і був, той сучий син, що її у мене відбив. Мікаель Бельман.

— І наостанок спитаю таке, — мовив Рогер, знаючи, що підійшов до найголовнішого. Чи є докази? Чи можна перевірити джерело інформації? — Чи ви пригадуєте ім’я того дилера? Тобто він ніяк не ризикує, його все одно згадувати не будуть.

— Себто чи хочу я на нього стукнути, ти про це, чи що? — Юлле гучно розреготався. — Авжеж, хочу!

Він вимовив ім’я по складах, а Рогер, перегорнувши сторінку, занотував великими літерами, відчуваючи, як напружуються вилиці. Від мимовільної посмішки. Він присилував себе стерти посмішку з обличчя. Але знав, що ще довго відчуватиме цей смак: солодкий смак сенсації, яку опублікує, випередивши решту.

— Отже, дякую за допомогу, — мовив Рогер.

— Та це я маю тобі віддячити! — вигукнув Юлле. — Але ти вже постарайся порвати на лахи того Бельмана, тоді ми квити.

— І наостанок, з простої цікавості. А чому дилер розповів, що доніс на вас, як ви гадаєте?

— Бо боявся.

— Боявся? Чого?

— Бо забагато знав. Він хотів, щоб хтось ще знав про цю пригоду, на випадок, якщо та свиняча морда виконає свої погрози.

— Бельман погрожував дилеру?

— Не Бельман. Його тінь. Він сказав, що коли хлопак ще хоч раз згадає ім’я Ули, то він широне його так, що той стулить писок. Навіки.

Було п’ять хвилин на шосту, коли «вольво-амазон» Бйорна Гольма виїхало з-за рогу напроти трамвайної зупинки біля Державної лікарні. Сигурд Олтман стояв і чекав, встромивши руки у кишені бобрикового пальта. Харрі помахав йому з заднього сидіння, запрошуючи сісти наперед. Сигурд та Бйорн привіталися, й авто попрямувало униз об’їзною дорогою, а згодом на схід до розв’язки Синсенкрюссет.

Харрі нахилився до передніх сидінь:

— Це було наче в школі під час лабораторної з хімії. У тебе справді є всі складові для проведення реакції, але бракує каталізатора, зовнішнього фактора, іскри, щоб усе розпочалось. Я отримав інформацію, але потребував когось, хто б допоміг мені все правильно скласти докупи. Моїм каталізатором стала хвора людина, убивця на прізвисько Сніговик. А ще — пляшка на поличці у барі. Не заперечуєте, якщо я закурю?

Мовчання.

— Гаразд, отже...

Вони проїжджали тунелем під Брюном, потім угору до Рюенкрюссета й Манглеруда.

Трульс Бернтсен стояв на пустирі, дивлячись на схил, у бік будинку Бельмана.

Дивно, що, відколи будинок успадкувалив Мікаель та Ула, він, котрий так часто вечеряв, грав та ночував у тій оселі, коли вони ще росли укупі, жодного разу там не бував.

Причина проста: його не запрошували.

Іноді вечорами він стояв, як оце зараз, у темряві й дивився на дім, щоб лишень побачити її краєм ока. Недосяжну, яка не мала дістатися нікому. Нікому, окрім цього принца, Мікаеля. Часом Трульс питав себе: чи знає Мікаель? Знає, й саме через це вони не запрошують його у свою оселю? Чи лише вона знає? Й натякнула Мікаелю, не кажучи напрямки, що йому більше негоже спілкуватися з Бівісом, з яким разом зростав, у час поза службою? Принаймні тепер, коли Мікаель нарешті піднімається на верхівку, вкрай важливо крутитися у потрібних колах, зустрічатися з правильними людьми, посилати правильні сигнали. Було б украй нерозумно оточувати себе привидами з минулого, про певні речі ліпше забути.

О, це він розуміє! От тільки він не второпає, чому вона збагнути не може, що він ніколи її не скривдить? Навпаки, хіба не він захищав їх з Мікаелем упродовж усіх цих років? Саме він. Наглядав за ними, завжди був поряд, коли потрібен, підчищав, де було треба. Піклувався про їхнє щастя. Отакою була його любов.

У будинку нагорі цього вечора світиться. Може, у них хтось гостює? Вони їдять і сміються, попивають винце, що його ніколи не продавали у крамничці вин у Манглеруді, й балакають по-модному. Вона посміхається, а очі її, Господи, такі гарні, що аж болісно, коли вони на тебе дивляться, спалахують. Цікаво, от якби він, Трульс, обзавівся грошенятами, розбагатів, чи накидала б вона на нього оком? Чи таке взагалі можливе? Невже все так просто?

Він постояв ще трішки внизу, на подовбаному вибухами пустирищі. А потім поплентався додому.

«Вольво» Бйорна Гольма пречудово маневрувало по Рюенській об’їзній дорозі.

Табличка показувала дорогу на Манглеруд.

— А куди ми їдемо? — спитав Сигурд Олтман, притуляючись до дверцят.

— Ми їдемо туди, куди направив нас Сніговик, — обізвався Харрі. — Подорожуємо у часі.

Вони проминули спуск.

— Сюди, — скомандував Харрі, й Бйорн повернув.

— Є-шість?

— Саме так. На схід. У бік озера Люсерен. Чи знаєте ви ту місцину, Сигурде?

— Це, звісно, чудово, але...

— Саме там і починається наша історія, — мовив Харрі. — Багато років тому перед танцювальним клубом Тоні Лейке, людина, знімок пальця котрої я вам сьогодні показував, стояв на лісовій галявині, цілуючи Мію, дочку місцевого ленсмана Ская. Уле, закоханий у Мію, виходить на вулицю й натрапляє на пару. Осатанілий, принижений Уле кидається на чужинця, на цього красунчика Тоні. І раптом Тоні показує свій інший бік. Де й подівся усміхнений, чарівливий парубок. Натомість з’явився лютий хижак. І, як усі хижаки, відчуваючи небезпеку, нападає першим, — від його люті та жорстокості заклякають і Уле, і Мія, і всі, хто поволі підходить до галявини. Його очі заволокло кривавим туманом, вихопивши ножа, він відрізає Уле пів’язика, перш ніж його спромоглися відтягти від хлопця. І хоч Уле геть ні в чому не завинив, йому страшенно соромно. Неймовірно соромно через своє нерозділене кохання, через це приниження у ритуальному герці за самку у провінційній Норвегії, через те, що його недорікуватість тепер завжди свідчитиме про його поразку. Тому він переїздить, тікає. Чи ви слідкуєте, куди я веду?

Олтман кивнув.

— Минуло чимало років. Уле влаштувався на новому місці, у нього посада, на якій його люблять і шанують, адже загалом він чоловік тямущий. Він має друзів, хай небагато, але більше й не потрібно, а найсуттєвіше — ніхто з них не знає про ті події. Єдине, чого йому у житті бракує, — це жінки. Час від часу він з кимось зустрічається, знайомлячись через сайти знайомств у Мережі чи шлюбні оголошення, у кав’ярнях чи ресторанах. Але довго це не триває. І річ не в тому, що йому бракує шматочка язика, просто він усе життя тягне на собі цю поразку, ніби напханий лайном наплічник. Його манера розмовляти видає низьку самооцінку, він наперед готовий до того, що його відцураються, він підозріливий щодо жінок, особливо до тих, які поводяться так, ніби й справді прагнуть його. Ще б пак. Невигойний сморід поразки, від якого тікають усі врізнобіч. Але одного дня дещо трапляється. Він зустрічає жінку, яка не тікає, з якою колись зимової ночі вони вже були разом. Вона навіть дає йому змогу втілити його сексуальні фантазії, вони навіть мають секс на покинутій фабриці. Він навіть пропонує їй покататися у горах, на знак того, що він має серйозні наміри. Її звати Аделе Ветлесен, вона погоджується, утім, без особливого ентузіазму.

Бйорн Гольм звернув до Грьонму, звідки у повітря здіймався чад від сміттєспалювального заводу.

— Вони приїхали у гори. Все чудово. Можливо. А може, Аделе вже знудилася, бо вона дуже невгамовна. Вони залишаються заночувати у Ховасхютті, у гірській хатинці, де вже зібралося п’ятеро: Маріт Ульсен, Еліас Скуг, Боргні Стем-Мюре, Шарлотта Лолле й заслабла Іска Пеллер, котра лежить сама у кімнаті поряд, забувшись у гарячковому сні. Повечерявши, запалюють вогонь у каміні, хтось відкорковує пляшку червоного вина, а дехто йде спати. Приміром, Шарлотта Лолле. Й Уле, котрий, лежачи у спальному мішку, чекає на свою Аделе. Та Аделе ще не до сну. Можливо, вона нарешті відчула оту відразу. І раптом дещо трапляється. Пізно вночі приходить останній гість. Стіни у хатинці тонкі, тож до Уле долинув новий чоловічий голос. І Уле вклякає. Це голос з його най­страшніших жахіть, з найжаданіших фантазій про помсту. Але неможливо, щоб це був він, про­сто — так не буває. Уле прислухається. Голос розмовляє з Маріт Ульсен. Протягом певного часу. Згодом затіває розмову з Аделе. Чутно, як вона сміється. Але поволі їхні голоси стихають. Уле чує, як у сусідній кімнаті решта вкладається спати. Але не Аделе й не цей чоловік зі знайомим голосом. Та згодом він узагалі нічого не чує. Допоки до нього не долинули звуки з вулиці. Уле, підкравшись до вікна, зауважує парочку, бачить її сповнене жаги обличчя, впізнає її стогони насолоди. І він знає, що невдовзі станеться неймовірне: історія повториться. Бо він упізнає чоловіка, який прилаштувався позаду його дівчини й ось-ось оволодіє нею. Це він. Це Тоні Лейке.