— Ось що я називаю справжньою хатиною, — мовив Бйорн Гольм, зняв лижі й враз провалився у сніг по коліна.

Харрі пояснив Єнсу, що вони його послуг більше не по­требують, тож йому можна йти до гвинтокрила й чекати їх там з пілотом.

Перед дверима сніг був не такий глибокий.

— Тут хтось нещодавно відгортав сніг, — зауважив Харрі.

На дверях була металева обшивка й звичайний висячий замок, який не надто пручався, коли Бйорн використав обценьки.

Перш ніж увійти, вони зняли рукавиці, надягли латексні рукавички, а на лижні черевики — блакитні бахіли. І лише потім переступили поріг.

— Ой! — зойкнув Бйорн.

У хатинці була одна кімнатчина, десь п’ять на три метри, й дуже скидалася на старовинну капітанську каюту з віконцями, подібними до ілюмінаторів, компактними меблями, які економлять простір. Долівка, стіни й стеля оббиті грубими дошками, котрі злегка пофарбували білим, щоб додати хоч трохи світла. Коло правої стіни — простий кухонний стіл з мийкою та шафкою під ним. Канапа замість ліжка. Посеред кімнати — обідній стіл з єдиним віденським стільцем, поплямованим фарбою. Перед вікном стояв старовинний потертий стіл з вирізаними на ньому уривками зі старовинних балад, що починалися закрутистими літерами. Ліворуч, уздовж продовгуватої стіни, за якою була гола скеля, — пічка. Щоб заощадити тепло, отвір для диму проклали уздовж скелі праворуч, а потім вивели нагору. У кошику для хмизу — березові дрова та папір для розпалювання вогнища. На стінах дві карти­ни — місцевих околиць та Африки.

Бйорн глянув у вікно над письмовим столом.

— А ось це я називаю справжнім краєвидом. Трясця, звідси ж пів-Норвегії видно!

— Берімося до діла, — мовив Харрі. — Пілот дав нам дві години. З берега насуваються хмари.

Мікаель Бельман, як зазвичай, о шостій ранку остаточно прогнав сон уже на біговій доріжці у підвалі. Він знову бачив уві сні Каю. Вона сиділа позаду на мотоциклі, обхопивши руками якогось чоловіка, — видно було лише шолом та забрало. Вона щасливо посміхалася, показуючи свої зубки-перлинки, і махала, поки вони від’їжджали від нього. Хіба це не його мотоцикл? Може, вони його вкрали? Він не знав напевно, адже її довге волосся, що розсипалося од вітру, затуляло номери.

Побігавши, Мікаель прийняв душ і пішов нагору снідати.

Він не одразу наважився розгорнути ранкову газету, яку Ула, як зазвичай, поклала біля його тарілки.

Не маючи фото Сигурда Олтмана, чи то пак Залицяльника, у газеті надрукували світлину ленсмана Ская. Він стояв перед своїм відділком, схрестивши руки на грудях, на ньому був зелений кашкет із великим козирком. Просто тобі мисливець на ведмедя. Заголовок такий: «Залицяльника заарештовано?». А поруч, над фото вщент розтрощеного снігохода: «В Устаусеті знайдено ще один труп».

Бельман пробіг поглядом шпальту, вишукуючи згадку про Крипос або, у найгіршому випадку, власне ім’я. На першій шпальті немає. Слава Богу.

Однак, розгорнувши газету далі, він побачив усе: і фото, і текст:

Керівник Крипосу Мікаель Бельман у короткому коментарі заявляє, що він не має наміру щось коментувати, поки Залицяльника не допитають. Як і жодних коментарів щодо того, що арешт здійснив ленсман в Утре-Енебаці.

— Загалом скажу лишень, що праця поліції — це праця у команді. Ми у Крипосі не переймаємося тим, хто виграє останній етап естафети, щоб завоювати симпатії публіки.

Цього Бельманові не варто було казати. Бо це була брехня, її й сприймали як брехню, бо від неї за кілометр тхнуло цілковитим лузерством.

Але це не суттєво. Бо якщо те, що Юхан Крон, адвокат, розповів йому напередодні, — правда, то Бельман ще має прекрасну нагоду все виправити. Ба більше. Пробігти цей етап самотужки. Він знав, що ціна, яку правитиме за це Крон, — надвисока, але ж не він буде оплачувати рахунки. А отой клятий мисливець за ведмедем. І Харрі Холе укупі з відділом убивств.

Охоронець притримав двері, й Мікаель Бельман пропустив Юхана Крона перед себе. Крон наполіг на тому, що, оскільки це лише розмова, а не офіційний допит, то бажано, щоб вона відбувалася десь на нейтральній території. Позаяк Залицяльника нізащо не випустили б за межі окружної в’яз­ниці в Осло, де йому надали один з в’язничних «люксів», то Крон і Бельман домовились зустрітися у кімнаті для побачень, яку зазвичай використовували для зустрічей ув’язнених з родичами. Жодних камер чи мікрофонів, звичайна кімната без вікон, якій трохи постаралися надати затишності, застеливши стіл плетеною скатертиною та повісивши на стіну мотузку для дзвоника. Зазвичай до кімнати приходили побачитись подружжя та коханці, тому пружини на просякнутій спермою канапі були такі продавлені, що Крон, щойно сівши, враз провалився.

Сигурд Олтман сів на стілець у кінці столу. Бельман сів на другий стілець, їхні обличчя тепер були майже врівень одне з одним. Обличчя в Олтмана було геть виснажене, очі позападали, а нижня щелепа з великим ротом та вип’ячені зуби нагадували Бельману світлини змарнілих євреїв з Освенціму. Чи монстра з фільму «Чужий».

— Такі розмови ведуться без протоколу, — мовив Бельман. — Тому я вимагаю, щоб не робили жодних записів, а нашу розмову не розголошували.

— Разом з тим, ми вимагаємо гарантій, що сторона обвинувачення дотримає умов, на яких робиться зізнання, — зауважив Крон.

— Маєте моє слово, — сказав Бельман.

— Красно дякую. А що на додачу запропонуєте?

«Хай йому грець, цьому пихатому адвокату», — подумав Бельман. І перепитав, ледь усміхнувшись:

— На додачу? А чого ви від мене хочете? Щоб я письмову угоду підписав?

— Чом би й ні? — сказав Крон, простягаючи через стіл аркуш паперу.

Бельман витріщився на папірець. Погляд перескакував з рядка на рядок.

— Певна річ, без нагальної потреби цей документ нікому не покажуть, — мовив Крон. — І його вам повернуть, коли умови угоди будуть виконані. А це... — він подав Бельманові ручку, — це «дюпон» — найкращий у світі інструмент для письма.

Бельман узяв ручку і поклав поруч себе на столі.

— Підпишу, якщо історія мені сподобається, — сказав він.

— Якщо тут і скоєно злочин, то злочинець за собою ретельно прибрав.

Бйорн Гольм, узявши руки в боки, роззирнувся. Вони прочесали геть усе: перевірили всі шухляди і шафки, шукаючи плями крові, ймовірні відбитки пальців. Він поставив ноутбук на письмовий стіл. До нього приєднав сканер з відбитками пальців, завбільшки з сірникову коробку, як ото використовують у деяких аеропортах, ідентифікуючи пасажирів. Наразі всі відбитки належали лише одній особі — Тоні Лейке.

— Продовжуй, — мовив Харрі. Ставши навколішки перед мийкою, він розкручував пластикові труби. — Це десь тут.

— Що саме?

— Хтозна. Що-небудь.

— Якщо ми збираємося продовжувати, треба, щоб тут потеплішало.

— То розпали вогнище.

Бйорн Гольм сів навпочіпки перед пічкою і взявся шарпати газети із кошика з дровами.

— Що ти насправді запропонував Скаєві, щоб він взяв участь у твоїй грі? Він же ризикує, якщо розкриється правда.

— Нема чим йому ризикувати, — відповів Харрі. — Він не сказав нічого неправдивого, ти сам знаєш. Це преса зробила хибні висновки. Немає жодних приписів щодо того, кому слід арештовувати підозрюваного, а кому — ні. Мені не довелось нічого йому пропонувати. Просто він сказав, що я йому не такий гидкий, як Бельман, та й квит.

— Оце й усе?

— Гм... Ну, він розповів про свою дочку, Мію. Кепсько у неї життя склалося. У таких випадках батьки шукають причину, щось конкретне, у що можна тицьнути пальцем. І Скай вважає, що та ніч біля танцклубу відбилася на подальшому житті дочки. Бо люди почали пліткувати, буцімто у Мії з Уле був роман і, коли Уле заскочив її з Тоні, там були не лише безневинні цілунки. Скай вважає винними у доньчиних нещастях обох — і Уле, й Тоні.

Бйорн похитав головою:

— Скрізь жертви, куди не поверни.

Харрі, підійшовши до Бйорна, простягнув йому руку. На долоні лежали шматки чогось схожого на металевий дріт, відрізаний від паркану.