Бельман загодя зателефонував одному із слідчих і попрохав дізнатись у колеги Лейке на біржі, як він вимовляє власне ім’я: Тоуні, Тоні чи Тонні. Відповіли, що «Тоні». Отож Бельман поєднав правильну вимову імені з поглядом підозрюваного, який піймав і намагався втримати.

— Зараз я розповім вам те, Тоні, що насправді не мав би розповідати. Бачте, через певні внутрішні причини нам украй бракує часу на цю справу, тож нам конче потрібне зізнання. За звичайних обставин ми б не пропонували підозрюваному угоду, коли маємо проти нього стільки доказів, щоб отримати зізнання. Натомість вашого зізнання, яке, відверто кажучи, не конче необхідне для вашого засудження, я пропоную вам суттєве скорочення строку. На жаль, мене обмежують рамки закону, і я не маю змоги уточнити свою пропозицію, але, суворо між нами, це буде суттєве пом’якшення кари. То як, Тоні? Я обіцяю. Це вже записано на плівку. — Він показав на червоний вогник на столі між ними.

Лейке довго й замислено дивився на Бельмана. Потім мовив:

— Ті двоє, які привели мене сюди, сказали, що ваше прізвище Бельман.

— Можете називати мене Мікаель, Тоні.

— Ще вони сказали, що ви тямущий. Жорсткий, але на вас можна покластися.

— Гадаю, ви матимете нагоду у цьому переконатися.

— Ви сказали «суттєве», так?

— Моє вам слово. — Бельман відчув, як закалатало серце.

— Гаразд, — погодився Лейке.

— Чудово. — Мікаель Бельман торкнувся нижньої губи великим та вказівним пальцями. — Отже, почнімо спочатку?

— Почнімо. — Лейке добув із задньої кишені папірця, якого Трульс та Юссі, вочевидь, дозволили йому залишити при собі. — Я маю при собі дати й години, мені дав їх Харрі Холе, тому це не забере багато часу. Отже, Боргні Стем-Мюре загинула між двадцять другою й двадцять третьою годинами шістнадцятого листопада в Осло.

— Правильно, — відповів Бельман, відчуваючи, як серце пойняло радістю.

— Я звірився з календарем. У цей час я був у Шиєні, у Пер-Гюнтівській залі Будинку Ібсена, де розповідав про свій проект щодо колтану. Це може підтвердити адміністратор, у якого я винаймав залу, а також двадцять потенційних інвесторів, що були присутні. Я гадаю, ви знаєте про те, що їхати туди безмаль дві години. Далі була Шарлотта Лолле, між — дайте подивлюся — написано: між двадцять третьою та опівночі третього січня. У цей час я вечеряв з кількома дрібнішими інвесторами в Хамарі. Дві години їзди машиною від Осло. До речі, туди я їздив потягом, навіть хотів квитка знайти, але, на жаль, марно.

Він вибачливо посміхнувся Бельману, котрий затамував подих. На мить зблиснули його сліпучі зуби, й він завершив так:

— Одначе маю сподівання, що хоча б декого з дванадцяти свідків, присутніх на вечері, можна вважати надійним.

— А потім він сказав, що його, схоже, можна звинуватити у вбивстві Маріт Ульсен, бо, попри те, що вони були того вечора вдома разом із нареченою, він полишав дім на годину-дві, щоб покататися на освітленій лижні у Сьоркедалені.

Мікаель Бельман похитав головою й ще глибше засунув руки в кишені плаща, роздивляючись картину «Хвора дівчинка»[92].

— У той час, коли померла Маріт Ульсен? — спитала Кая, схиливши трохи набік голову й дивлячись на рот блідої дівчинки, яка, найпевніше, при смерті. Вона зазвичай зосереджувала увагу на якійсь одній деталі, коли вони з Мікаелем зустрічалися у музеї Мунка. Часом це були очі, часом — пейзаж на тлі картини, сонце чи просто підпис художника.

— Він сказав, що ані він, ані ця дівчина Галтунг...

— Лене... — нагадала Кая.

— ...достеменно не пригадують, коли він вийшов з дому, але, як видається, пізненько, бо зазвичай він катається у пізній час, щоб на лижні було менше людей.

— Отже, Тоні Лейке цілком міг натомість побувати у Фрогнер-парку. У Сьоркедален він мусив їхати платною ділянкою автостради в обидва боки. Якщо він має електронну абонементну картку на вітровому склі, час реєструється автоматично. І тоді можна... — Кая озирнулася й зненацька вмовкла, зустрівши його холодний погляд. — Але ви, звісно, вже все перевірили?

— У цьому не було потреби, — відповів Мікаель. — Він не має абонементної картки, тож щоразу зупиняється, розплачуючись готівкою. Тоді авто не реєструють.

Кая кивнула. Вони перейшли до наступної картини, ставши за спинами якихось японців, які голосно квоктали й жестикулювали. Перевага зустрічей у музеї Мунка по буднях — окрім того, що він розташовується на півдорозі між Брюном та Управлінням поліції у Грьонланні, — полягала у тому, що його відвідують лише туристи, тож там не зустрінеш ані колег, ні знайомих, ні сусідів.

— А що він сказав щодо Еліаса Скуга та Ставангера? — спитала Кая.

Мікаель знову похитав головою:

— Визнав, що у цьому його також можна підозрювати. Позаяк тієї ночі він спав удома сам, тобто геть не має алібі. Тоді я спитав його, чи ходив він на роботу наступного дня, але він відповів, що не пригадує, та гадає, що прийшов туди, як і зазвичай, о сьомій. І що я можу поговорити з працівником з бюро перепусток, якщо, на мою думку, це істотно. Я поговорив і дізнався, що Лейке замовляв одну із зал для нарад на чверть по дев’ятій. Я поговорив в офісі з кількома інвесторами й дізнався, що двоє з них були присутні на нараді разом з Лейке. Отож якби він пішов з квартири Еліаса Скуга о третій ночі, то, аби встигнути рано в офіс, мав би скористатися літаком. Однак імені Лейке немає у жодному переліку пасажирів.

— Це ще ні про що не свідчить. Він міг летіти під чужим ім’ям і з підробленими документами. Поза тим, ми досі маємо дзвінок Скугу. Як він це пояснив?

— Навіть не намагався, просто заперечував, — пирхнув Бельман. — Цікаво, за що хвалять «Танок життя»? Навіть обличчя не розгледіти. Про мене, вони скидаються на зомбі.

Кая пильно глянула на картину, що зображувала танець.

— Може, вони такі й є, — сказала вона.

— Зомбі? — Бельман гигикнув. — Ти справді такої думки?

— Люди ходять колами, ніби танцюють, а всередині почуваються мертвими, похованими, мовби розкладаються. Авжеж.

— Цікаве припущення, Сульнес.

Кая дратувалася, коли її називали на прізвище, а він зазвичай називав її саме так, коли злився або коли вважав доречним нагадати про свою інтелектуальну перевагу. А вона дозволяла це йому, вважаючи, що він, певно, потребував цього. А часом він дійсно, мабуть, був розумнішим. Адже Кая начебто й закохалася найперше у його беззаперечний розум. Утім, зараз вона вже це не пригадувала.

— Маю повертатися на роботу, — сказала Кая.

— І що ти там робитимеш? — спитав він, глянувши на до­глядача музею, який стояв за бар’єром у глибині зали, позіхаючи. — Рахуватимеш скріпки, чекаючи, поки ваш відділ закриють? Ти усвідомлюєш, якої завдала мені мороки з цим Лейке?

— Я завдала? — здивовано перепитала Кая.

— Атож, любонько. Саме ти зателефонувала мені й повідомила, що Харрі накопав на Лейке. І що збирається затримати його. От я й повірив. Я так перейнявся, що заарештував Лейке за твоєю підказкою, а потім фактично розповів пресі, що справу розкрито. І зараз ми встряли в неабияку халепу. Хлопчина має залізне алібі щонайменше стосовно двох убивств. Люба, нам доведеться випустити його протягом доби. Майбутній тесть Галтунг, певно, розмірковує, чи не подати позов і до кого з тих бісових адвокатів звернутися, а міністр юстиції дуже зацікавиться, як це ми так схибили. І наразі на плаху покладено не твою, не Холе й не Хагенову голову, а мою, Сульнес. Розумієш? Мою. Треба якось цьому зарадити. Ти маєш цьому зарадити.

— То що ж мені вдіяти?

— Та дрібницю. Далі ми самі упораємося. Хочу, щоб ти сьогодні пішла з Харрі погуляти. Увечері.

— Погуляти? Я?

— Ти ж подобаєшся йому.

— Чому ти так вирішив?

— Хіба я не розповідав тобі, що бачив, як ви сиділи й палили на ґанку?

Кая сполотніла:

— Ти прийшов пізно, але не казав, що спостерігав за нами.

— Ви так захопилися одне одним, що не завважили, як я під’їхав, припаркував авто й спостерігав за вами. Ти йому до смаку, любонько. І сьогодні я хочу, щоб ти його ненадовго забрала з собою, всього на кілька годин.