Мікаель Бельман притис пальцями нижню губу.

Харрі кивнув у бік стенда:

— Скільки балів маєш за скелелазіння, Бельмане? Сім із плюсом?

— Близько вісімки з мінусом.

— Круто. Хоча б’юсь об заклад, особисто ти гадаєш, що можеш іще крутіше. От і я такий.

Бельман кахикнув:

— Гаразд, Харрі. — Він туго затягнув шнурівку на наплічнику. — Допомагатимеш нам?

Харрі запхав пачку в кишеню й нахилив голову:

— Звичайно.

— Але спочатку мені слід побалакати з твоїм босом, чи він погодиться.

— Нема потреби, — відповів Харрі, підводячись. — Я вже повідомив його, що відтепер працюю з вами. Побачимося о другій.

З вікна двоповерхового цегляного будинку Іска Пеллер споглядала точнісінько такі будиночки на тому боці вулиці. Схожі на будь-яку вулицю у будь-якому місті Англії, але це всього-на-всього маленький район у Сіднеї, що в Австралії. Він зветься Брістоль. Налітав холодний південний вітер. Після­полудневе тепло зникало, щойно заходило сонце.

Вона чула гавкіт собаки, чула, як суцільним потоком мчать машини по шосе за два квартали звідси.

Чоловіка й жінку в машині на тому боці вулиці змінили двоє чоловіків. Обидва сьорбали щось із паперових стаканчиків з кришками. Неквапно, адже ніщо у світі не змусить тебе пити каву швидко, якщо попереду восьмигодинне чергування, протягом якого геть нічого робити не треба. Отож, роби так, як аборигени: поринь у заціпеніння, сплячку, у якій вони можуть проводити годину за годиною, збувати день за днем — якщо буде треба. Їй спало на думку, чи ці мляві шанувальники кави стануть їй у нагоді, якщо дійсно щось трапиться.

— Перепрошую, — мовила вона у слухавку, прагнучи приховати тремтіння у голосі. Голос тремтів, бо вона насилу стримувала гнів. — Я б охоче допомогла вам спіймати того, хто вбив Шарлотту, але про те, що ви пропонуєте, годі й мови. — Але раптом гнів вивільнився: — Як ви насмілилися мені таке запропонувати?! Я вже й тут як підсадна качка. Та я й за півцарства у Норвегію не поїду! Ви — поліція, вам гроші платять за те, щоб ви спіймали цього нелюда, чому б вам не стати приманкою?

Вона натиснула на важіль і жбурнула телефон. Він втрапив у крісло, де на подушці лежала одна з її кицьок... Кішка нявкнула й шмигнула на кухню. Іска Пеллер, сховала обличчя у долоні, дала волю сльозам. Люба Шарлотта.

Її мила, люба Шарлотта.

Раніше вона ніколи не боялася темряви, але тепер лише й думки було про те, що невдовзі сонце сховається й опуститься ніч, невблаганна, і так день за днем, день за днем. У телефоні зазвучала мелодія пісні «Antony and the Johnsons» — «Ентоні та Джонсони», світло від дисплея відбивалося на подушці. Вона глянула на нього й відчула, що волосся на потилиці стає дибки. Номер починався з +47. Знову з Норвегії.

Вона піднесла слухавку до вуха:

— Слухаю.

— Це знову я.

Вона полегшено зітхнула. Це всього-на-всього поліцейський.

— Якщо ви не бажаєте приїхати до нас особисто, тоді хоч дозвольте послуговуватись вашим ім’ям.

Кая спостерігала за чоловіком в обіймах рудоволосої жінки, що схилила голову на його оголену шию.

— Як гадаєш, що це? — спитав Мікаель. Голос його луною відбився від стін музею.

— Вона цілує його, — мовила Кая і на крок відступила від картини. — Чи втішає.

— Вона кусає його й ссе кров, — відповів Мікаель.

— Чому ти такої думки?

— Саме через те Мунк і назвав цю картину «Вампір». Чи все вже готове?

— Так, мій потяг в Устаусет відходить за годину.

— А чому ти попрохала мене прийти сюди?

Кая набралася духу:

— Хотіла сказати тобі, що ми більше не можемо зустрічатися.

Мікаель Бельман гойднувся на підборах:

— «Кохання і біль».

— Що?

— Саме так спершу Мунк назвав цю картину. Чи Харрі розповів тобі подробиці нашого плану?

— Так. Ти не розчув, що я тобі сказала?

— Дякую, Сульнес. Я маю чудовий слух. Якщо я не помиляюся, ти вже кілька разів таке говорила. Я пропоную тобі передумати.

— Це моє остаточне рішення, Мікаелю.

Він провів пальцями по вузлові краватки.

— Ти з ним спала?

Вона сіпнулася:

— З ким?

Бельман тихо засміявся.

Кая не дивилася йому услід, коли він пішов, її погляд привернуло обличчя жінки на картині, але вона чула його кроки, що віддалялися.

Крізь сталеві жалюзі соталося світло. Харрі намагався зігріти руки, обхопивши білу кавову чашку з синім написом «Крипос». Кімната для нарад нічим не відрізнялася від тієї, яка була у відділі убивств, де він провів стільки годин свого життя. Світла, дорогі меблі й попри те — досить спартанська у тому холодному сучасному стилі, що радше свідчить не про прагнення до мінімалізму, а про певну бездушність. Кімната спонукає до такої ефективності, що хочеться дременути к бісовій матері.

Восьмеро у кімнаті становили те, що Бельман називав кістяком команди. З-поміж усіх Харрі знався лише з двома — Бйорном Гольмом та грубуватою, приземленою, без особливої фантазії слідчою, яку всі називали Пеліканихою. Колись вона теж працювала у відділі убивств. Бельман познайомив Харрі з присутніми, укупі з Ердалем, чоловіком в окулярах з роговою оправою й у старомодному коричневому костюмі, який нагадував про колишню НДР. Він сидів у кінці столу з відстороненим ви­глядом, чистячи нігті пилкою зі складаного швейцарського армійського ножа. Мабуть, служив у військовій розвідці.

Звіти ще більше переконали Харрі, що розслідування тупцяється на місці. Всі ніби стали у захисну позицію, а надто той, хто звітував про результати пошуків Тоні Лейке. Він у подробицях розповідав, які транспортні компанії заявили про те, що Лейке немає у переліку пасажирів жодного рейсу, і які телефонні компанії повідомили, що їхні базові станції не ловили ніяких сигналів з його мобільного. У жодному міському готелі гостя з таким прізвищем не зареєстровано, зате їм зателефонував Капітан і повідомив, що бачив чоловіка, подібного до Тоні Лейке (навіть Харрі був у курсі, що портьє у готелі «Брістоль» був ревним поліцейським стукачем, котрий допомагав з власної ініціативи). Старший слідчий розповідав про виконану роботу, пересипаючи звіт подробицями, не розуміючи, що насправді виправдовується за те, що результатів — пшик, жодних. Zilch. Nada[103].

Бельман сидів на чільному місці, заклавши ногу за ногу і досі страждаючи від пекучого відчуття невдоволення. Подякувавши за звіти, він познайомив усіх з Харрі більш офіційно, швидко прочитав щось на кшталт резюме, де згадувалися рік закінчення Поліцейської академії, курси у ФБР щодо серійних убивств у Чикаго, розслідування у Сіднеї, підвищення до старшого інспектора й, врешті, справа Сніговика.

— Отже, віднині Харрі — частина команди, — мовив Бельман. — Він підзвітний мені особисто.

— І лише тобі підкоряється? — гаркнула Пеліканиха.

Харрі згадав, що прізвисько до неї причепилися саме через манеру говорити, опускаючи довгий, подібний до дзьо­ба ніс до худющої шиї і дивлячись над окулярами скептично й хижо водночас, ніби міркуючи, чи бажає бачити тебе у своєму меню, чи ні.

— Він безпосередньо нікому не підкоряється, — сказав Бельман. — У команді він — вільний птах. Вважаймо пана Холе консультантом. Так, Харрі?

— Чому б і ні? — кивнув Харрі. — Консультант — це людина, котрій зазвичай переплачують, котру переоцінюють і котра вважає, що знає більше за всіх.

Несміливі смішки довкола столу. Харрі перезирнувся з Бйорном Гольмом, той підбадьорливо кивнув у відповідь.

— Якщо не зважати на те, що за цих обставин він дійсно знає більше, — мовив Мікаель Бельман. — Чи ти говорив з Іскою Пеллер, Харрі?

— Говорив, — відповів він. — Але спочатку я б волів дізнатись, як ви наміряєтесь використати її як приманку:

Пеліканиха кахикнула:

— Наразі ми ще не обмірковували подробиць. Лише збиралися витягти її у Норвегію й повідомити, де вона є, щоб убивця гадав, що вона — легка здобич. А ми ховатимемося у засідці, сподіваючись, що він заковтнув живця.