Зв’язок увірвався.

Харрі дали кабінет з видом на Брюн, він саме споглядав безрадісний краєвид за вікном, коли у кімнату постукали.

У дверях стояла Беата Льонн.

— То як воно — у ліжку з ворогом?

Харрі знизав плечима:

— Ворога звати Кавалер. Або Залицяльник.

— Пусте. Я зайшла сказати, що ми звірили відбитки з письмового столу з базою даних. Збігів немає.

— Іншого я й не сподівався.

— Як батько?

— Питання кількох днів...

— Мені дуже шкода.

— Дякую.

Вони подивилися одне на одного. І зненацька Харрі збагнув, що саме це обличчя волів би бачити на похороні: бліде личко, котре він бачив на інших похоронах, — заплакане, з великими трагічними очима. Обличчя, наче створене для похорону.

— Про що ти думаєш? — спитала вона.

— Я знаю лише одного злочинця, який так убивав, — відповів Харрі й відвернувся до вікна.

— Скидається на Сніговика, так?

Харрі повільно кивнув.

Вона зітхнула:

— Я обіцяла не казати тобі, але телефонувала Ракель.

Він вдивлявся у далечінь, на багатоповерхівки Гелесфюра.

— Питала про тебе. Я сказала, що у тебе все добре. Чи я правильно зробила, Харрі?

Він глибоко зітхнув:

— Певна річ.

Беата ще хвильку постояла в дверях. А потім пішла.

Як вона там? Як Олег? Де вони? Що вони роблять, коли спускається вечір, хто оберігає їх, хто стоїть на варті? Харрі, опустивши голову, обхопив її руками.

Лише одна людина знає, як міркує Залицяльник-Кавалер.

Настав вечір, стемніло, але нічого не трапилось. Жагучий інформатор, адміністратор готелю «Брістоль» на прізвисько Капітан, зателефонував Харрі, аби повідомити, що хтось телефонував до готелю й питав, чи мешкає у них Іска Пеллер, австралійка, про яку писали в «Афтенпостен». Харрі припустив, що то, мабуть, якийсь газетяр. Але Капітан заперечив, мовляв, навіть найзухваліший журналюга знає правила гри: спочатку назвися й скажи, з якого ти видання. Харрі подякував і мало не попросив зателефонувати, якщо у Капітана буде щось нове. Але потім второпав, до чого може призвести таке заохочення.

Зателефонував Бельман, аби повідомити, що відбудеться прес-конференція, і якщо Харрі хоче прийти, то...

Харрі відмовився й відчув, що Бельман полегшено зітхнув.

Він сидів і барабанив пальцями по столу. Підняв слухавку, хотів був зателефонувати Каї, але потім поклав.

Знов узяв слухавку й обдзвонив кілька готелів у центрі міста. Там ніхто не пригадував, щоб у них питали про якусь Іску Пеллер.

Харрі глянув на годинник. Хотілося випити. Оце б піти в офіс до Бельмана й спитати, куди він, хай йому грець, подів опіум. І замахнутися кулаком, щоб побачити, як він скулиться...

Єдиний, хто знає.

Харрі підвівся, відштовхнув крісло, схопив пальто й ви­скочив з кабінету.

Доїхавши до центру, він припаркувався біля Норвезького театру, зухвало порушуючи всі правила. Перетнув вулицю й зайшов у готель.

Капітан отримав своє прізвисько ще за часів, коли працював швейцаром у цьому ж таки готелі. Вочевидь, через червону розкішну форму й манеру роздавати керівні вказівки всім підряд і з будь-якого приводу. До всього він ще й вважав себе центром чогось значущого, що траплялося у центрі міста, себто людиною, яка тримає руку на пульсі міста і яка знає. Інформатором з великої літери, неоціненним гвинтиком у поліцейській машині, котра оберігала спокій Осло.

— Десь у глибині мозку я досі чую цей характерний голос, — мовив Капітан, неприховано смакуючи власні слова.

Харрі зауважив, як колега, що стояв поруч з Капітаном за стійкою адміністратора, закотив очі під лоба.

— Схоже, то був педик, — доказав Капітан.

— Ви маєте на увазі, що голос був високий? — спитав Харрі, згадавши розповіді друзів Аделе. Аделе ж казала, що головна вада її кавалера в тому, що розмовляє він достоту, як той голубий, з яким вона винаймає квартиру.

— Ні, радше такий. — Капітан розім’яв долоні, закліпав і видав пронизливу тираду, як криклива жіночка: «Яка ж я на тебе зла, Сьорене»[110].

Колега, у якого на грудях був бейджик «Сьорен», гигикнув.

Харрі подякував і знову мало не попросив Капітана зателефонувати, якщо будуть якісь новини. Вийшов на вулицю. Запаливши цигарку, глянув на вивіску з назвою готелю. Щось у цьому було... Тієї ж таки миті він помітив авто транспортної поліції, що стояло просто позаду його машини, й поліцей­ського у комбінезоні, який занотовував номер машини Харрі.

Харрі підійшов і показав йому своє посвідчення.

— Поліція. Я на службовому завданні.

— Це не зарадить. Якщо зупинятися заборонено, отже, заборонено, — мовив комбінезон, без упину записуючи. — Напишіть скаргу.

— Гаразд, — відповів Харрі. — Але ж ви знаєте, що ми теж уповноважені виписувати штраф за неправильне паркування, адже так?

Той глянув на нього й вишкірився:

— Помиляєшся, колего, якщо гадаєш, що я дам тобі виписати штраф самому собі.

— Та я, власне, маю на увазі твоє авто. — Харрі показав на нього.

— Воно моє та начальника служби...

— Якщо зупинятися заборонено, отже, заборонено.

Комбінезон понуро глянув на нього.

Харрі знизав плечима:

— Напишіть скаргу. Колего...

Комбінезон закрив нотатник, розвернувся на підборах і попростував до свого авто.

Коли Харрі повертав на Університетсгатен, задзеленчав телефон. Це був Гуннар Хаген. Голос у зазвичай незворушного шефа відділу убивств тремтів від збудження.

— Харрі, маєш негайно приїхати сюди!

— А що трапилось?

— Негайно! У Кишку!

Ще задовго перед тим, як наблизився до кінця бетонного коридору, Харрі почув голоси й клацання від спалахів фотоапаратів. Перед дверима у свій колишній офіс він застав Гуннара Хагена й Бйорна Гольма. Одна з криміналісток проводила по ручці й дверях щіточкою, шукаючи відбитки, поки двійник Гольма фотографувала відбиток чобота у кутку, майже біля самої стіни.

— Це задавнений відбиток, — мовив Харрі. — Він був тут ще перед тим, як ми переїхали до кабінету. Що коїться?

Криміналістка зиркнула на Гольма, котрий, кивнувши, дозволив продовжувати роботу.

— Один з працівників в’язниці знайшов оце на долівці перед дверима, — мовив Хаген і показав пакунок для збирання доказів, де лежав коричневий конверт. Крізь целофан Харрі прочитав на конверті своє ім’я. І написану друкованими літерами адресу, приліплену до конверта.

— На думку працівника в’язниці, конверт міг пролежати вже кілька днів, цим переходом не щодня ходять.

— Ми виміряємо вологість паперу, — мовив Бйорн Гольм. Покладемо тут такий самий конверт, подивимося, скільки часу знадобиться, щоб він так само просотався вологою. І визначимо.

— Овва! Та ми вже зовсім як експерти з «CSI»[111], — прокоментував Харрі.

— Може, нам і не допоможе визначення точного часу, — мовив Хаген. — Адже там, де він увійшов й вийшов, найпевніше, камер спостереження немає. Все надзвичайно просто. Спочатку на вахту, де всі завжди зайняті, потім у ліфт, донизу, сюди, де немає жодних зачинених дверей, поки не дістанешся нагору, у в’язницю.

— Певна річ, а що ж тут замикати? — спитав Харрі. — Не заперечуєте, якщо я закурю?

Ніхто не відповів, але переглянулись багатозначно. Харрі знизав плечима.

— Сподіваюсь, хтось нарешті скаже, що було у конверті? — спитав він.

Бйорн Гольм підняв пакунок з речовим доказом.

У тьмяному світлі вміст розгледіти було непросто. Харрі нахилився.

— Трясця! — вигукнув він і відсахнувся.

— Це середній палець, — пояснив Хаген.

— Спочатку, схоже, палець зламали, — мовив Бйорн. — Поверхня відрізу рівна й гладенька, рваних країв немає. Ні — відрубали. Сокирою. Або великим ножем.

У Кишці почулися кроки. Хтось біг до них.

Харрі придивився уважніше. Палець був білий, знекровлений, але з синювато-чорним кінцем.

— Що це? Ви вже зняли відбитки?