— Ти не знаєш, чи всі люди Ордена живуть разом? — Запитав Річард, повернувшись до очікуючого його в темряві Енсона.

— Вночі вони всі йдуть всередину. Вони сплять там, де ми входили в місто.

— Ти маєш на увазі ту довгу будівлю, куди пішли два вартових?

— Ну так. Раніше туди приходило на ніч більшість наших людей, але зараз люди Ордена забрали його собі.

— Ви що, спали всі разом? — Насупився Річард.

Енсона, схоже, здивувало це питання.

— Так. Ми завжди разом, коли це тільки можливо. У багатьох були хатинки, де вони могли працювати, їсти і зберігати майно, але вони рідко спали в них. Зазвичай ми спали в спальних будинках, де збиралися поговорити про минулий день. Всі хотіли бути разом. Іноді люди спали в інших місцях, але в більшості випадків ми спали разом — так ми всі могли відчувати себе в безпеці, подібно до того як ми всі спали разом вночі, коли спускалися з перевалу зі статуєю.

— І все було просто… всі лягали разом?

Енсон відвів очі убік.

— Пари часто спали в стороні від інших, під окремими ковдрами, але вони все ж були разом з рештою. Хоча в темряві ніхто їх не міг бачити… разом під однією ковдрою.

Річард насилу міг уявити такий спосіб життя.

— Ціле місто містився в одному спальному будинку? Там було достатньо місця?

— Ні, нас було занадто багато, щоб поміститися в одному будинку. Їх два, — уточнив Енсон. — Другий знаходиться одразу за тим, якого ти вже бачив.

— Тоді підемо на нього подивимося.

Поспішаючи, вони рушили до міських воріт і спальних будинків. На темній вулиці було порожньо. Річард нікого не бачив на стежках між будинками. Люди, що залишалися в місті, вже спали або боялися вийти в темряву.

Двері в одному з будинків злегка прочинилися, як якщо б хтось визирав назовні. Потім вони прочинилися ширше, і на поріг вийшла тонка фігурка.

— Енсон! — Почувся шепіт. Це був підліток. Схопивши руку Енсон, він впав на коліна і почав цілувати його руку, у нестямі від радості. — Енсон, я так радий, що ти вдома! Ми так нудьгували за тобою. Ми боялися за тебе: боялися, що тебе вбили.

Енсон схопив хлопчину за сорочку і підняв його на ноги.

— Берні, зі мною все гаразд і я радий бачити, що з тобою теж все добре. Але зараз ти повинен повернутися всередину. Солдати побачать тебе. Якщо вони зловлять тебе зовні…

— Ну будь ласка, Енсон, пішли спати до нас в будинок, — просив хлопчик. — Нам так самотньо і страшно.

— Кому?

— Тільки мені й моєму дідусеві. Будь ласка, увійди і побудь з нами.

— Зараз я не можу. Може, іншим разом.

Хлопчик подивився на Річарда і, не впізнавши його, відсахнувся.

— Це мій друг, Берні. З іншого міста, — Енсон присів навпочіпки перед хлопчиком. — Будь ласка, Берні, повір, я обов'язково повернуся, але зараз ти повинен повернутися всередину і залишитися там на ніч. Не виходь. Ми боїмося, що можуть бути неприємності. Залишайся всередині. Ти ж передаси мої слова дідусеві?

Берні нарешті погодився і втік в темний дверний проріз. У Річарда виникло бажання вибратися з міста, поки хто-небудь ще не вийшов поділитися своїми страхами. Якщо вони з Енсоном не будуть обережні, то в кінці кінців привернуть увагу солдатів.

Чоловіки швидко пройшли решту вулиці, ховаючись за будинками. Хаотичність спорудження давала можливість знайти багато місць, де можна сховатися від очей ворога. Притулившись до стіни, Річард виглянув за ріг присадкуватого спального будинку, куди увійшли стражники. Двері були відчинені, слабке світло лився на вулицю.

— Тут? — Прошепотів Річард, — Ви тут спите?

— Так. Це один зі спальних будинків. А позаду ще один.

Річард мить подумав.

— На чому ви спите?

— На сіні. Зазвичай ми розстилаємо ковдри. Ми часто змінюємо сіно, щоб зберегти свіжість, але ці люди не піклуються про це. Вони сплять цілими днями в грязі, як тварини.

Річард подивився на відкриті ворота. Він знову подивився на спальний будинок.

— І зараз усі солдати теж сплять там?

— Так. Вони зайняли наші місця. Сказали, що тепер там будуть їх бараки. І наші люди, ті, хто ще живий, тепер змушені спати, де доведеться.

Річард, залишивши Енсона на місці, прослизнув в тінь, уникаючи світла факела, щоб оглянути простір позаду будівлі. У другій довгій присадкуватій будові також розташувалися солдати, вони розмовляли і сміялися. У місті, за оцінкою лорда Рала, стояло набагато більше військ, ніж необхідно для захисту подібного місця, але Уілтертон — ворота Бандакара. Зламані ворота.

— Ходімо, ми повертаємося, — сказав Річард, повернувшись до Енсон. — Я дещо придумав.

Поки вони йшли до воріт, Річард оглядав зоряне небо в пошуках слідів чорнокрилів. Останнім часом це увійшло в нього в звичку. Птахів не було. Замість них він помітив на одному зі стовпів воріт Уілтертона тіло повішеного. Енсон, побачивши труп, зупинився, і ніби застиг від жаху.

Річард підійшов ближче.

— Ти в порядку? — Запитав він юнака, поклавши руку йому на плече.

— Ні, — похитав головою Енсон. — Але мені стане краще, коли ті, хто робить такі речі, помруть.

Річард не знав, чи повинен він був відчути себе краще після прийому протиотрути, але якщо так, то, очевидно, протиотрута не допомогла. Маленький загін йшов по смолисто-чорному полю, прямуючи до Уілтертона. Кожен подих завдавав Річарду страждання. Груди нестерпно боліли. Він зупинявся і закривав очі, коли його наздоганяв напад головного болю, викликаний даром. Найбільше хотілося прилягти відпочити, але на це не було часу. Супутники зупинялися і чекали його, а потім всі знову продовжували шлях по тихих полях, що оточують місто.

Річард відчув себе краще, отримавши назад меч, незважаючи на страх витягати його з піхов. Він побоювався, що магія меча більше не допомагає йому. Коли вони дістануть останні дві пляшки протиотрути і пройдуть муки, яких йому завдає отрута, можливо, їм вдасться повернутися до Ніккі, щоб вона допомогла йому впоратися з даром.

Річард намагався не хвилюватися, розмірковуючи про те, чи зможе чаклунка допомогти чарівникові, що втратив здатність контролювати свій дар. Це сталося з ним, і сам він не може перемогти недугу. Ніккі дуже досвідчена. Річард сподівався, коли вони доберуться до неї, вона зможе допомогти. Навіть якщо Ніккі не зможе допомогти йому сама, залишалася впевненість, що вона знає, як краще вчинити для отримання необхідної допомоги. Крім того, вона була колись однією з Сестер Світла, а мета Сестер Світла — допомагати тим, хто має дар навчитися контролювати його.

— Здається, я бачу стіну, — тихим голосом сказала Келен.

— Так, ми прийшли, — показав Річард, — Ось ворота. Бачиш?

— Думаю, так, — прошепотіла вона у відповідь.

Стояла темна, безмісячна ніч. Його супутники насилу орієнтувалися в темряві, поки вони пробиралися до міста, але Річард радів огортаючій їх темряві. Щоб бачити, йому достатньо було світла зірок, але він не думав, що це допоможе солдатам Ордена засікти їх наближення.

Коли вони підібралися нижче, у відкритих воротах появився ріг спального будинку. Факел все ще горів на вулиці біля будинку, де спали солдати. Річард просигналив всім зібратися разом. Крадькома і низько пригинаючись, люди підійшли. Річард схопив Енсона за сорочку на плечі і притягнув його ближче, потім зробив те ж з Оуеном.

Обидва бандакарці тепер носили бойові сокири. Енсон також носив ніж, який став його першим бойовим трофеєм під час вилазки. Решта взяли ту саморобну зброю, яке вони встигли доробити.

Коли Річард і Енсон повернулися в ліс, юнак розповів чекаючим його людям про все, що сталося. Коли він сказав, що вбив людину, Річард затамував подих. Він не був упевнений, як ці люди сприймуть те, що один з їх співвітчизник насправді вбив людину. Але після миті враженої тиші вони зраділи.

Кожен хотів потиснути Енсону руку, щоб привітати його, дати зрозуміти, як вони ним пишаються. У цей момент у них зникли останні сумніви. Річард дозволив людям святкувати, чекаючи, поки згущувалася ніч. З настанням темряви вони пішли через поля.