Я бачив, як по підлозі тягнувся кривавий слід, і не хотів, щоб мою голову теж розбили чоботи солдатів, тому вирішив не панікувати. У кімнаті з'явився чоловік, який увійшов тихо, як легкий вітерець. Ніколи ще я так нікого не боявся, окрім Лучана. Він був одягнений в довгий одяг, смужки якого волочилися за ним, коли він рухався.

Його чорне волосся було зачесане назад і намазане маслом для блиску, а ніс стирчав би вперед менше, якби він не забирав назад волосся. Маленькі чорні оченята були налиті кров'ю. Коли ці очі зупинилися на мені, і я забув про те, що вирішив не панікувати. Повільно прогулюючись, ця людина розглядала нас, немов вибирала на обід ріпу.

Його вузлуваті пальці показали на одного з схоплених у парку, потім на іншого. Так він відібрав п'ятьох, а я помітив, що нігті на його руках покриті чорним. Потім він змахнув рукою, відпускаючи решту. Солдати встали між п'ятьма відібраними і нами. Вони почали виштовхувати нас до дверей, але перш ніж ми встигли піти, в дверях з'явився командир зі звернутим набік носом і доповів, що прибув посланець. Людина з чорним волоссям провела чорними нігтями по голові і сказав командирові, щоб посланець почекав, до ранку в нього будуть нові відомості. Мене разом з іншими вивели на вулицю. Нам сказали забиратися, і що в наших послугах більше не мають потреби. Говорячи це, солдати сміялися. Я пішов разом з іншими, щоб не сердити солдатів. Люди перешіптувалися, ділячись враженнями про зустріч з самим намісником, а я думав про те, що це можуть бути за «останні відомості». Увечері, коли зовсім стемніло, я пробрався до будинку з задньої сторони. За воротами в високій дерев'яній огорожі починалася вузька алея. У темряві я пройшов алею і сховався в дверному отворі, що веде в бічний коридор. За цим коридором були й інші. У світлі свічок я впізнав той, яким нас привели сьогодні вдень. Було пізно, і я нікого не зустрів, ідучи все далі по коридору. І зліва, і справа були кімнати і ніші в стінах, але там нікого не було, тому що вже був пізній час.

Я проскочив по сходах і підкрався до товстих дверей кімнати, в яку мене приводили вдень. — Оуен перевів подих. — Я почув найстрашніші крики, які мені доводилося чути в своєму житті. Люди плакали і благали, щоб їм зберегли життя, молили про милосердя. Одна жінка благала про смерть, яка припинила б її страждання. Мені здалося, мене знудить, або я втрачу свідомість. Але одна думка тримала мене і допомагала не кинутися геть з усіх ніг. Це була думка про те, що в моїх руках доля мого народу, і я повинен привести лорда Рала.

Я перебув цілу ніч на темній ніші біля дверей, слухаючи крики нещасних. Не знаю, що робили з цими людьми, але я думав, що помру, страждаючи разом з ними. Всю ніч тривали крики, викликані жахливим болем. Я забився в нішу і заплакав, кажучи собі, що не повинен боятися, оскільки всього цього не існує. Я уявляв біль цих людей, але сказав собі, що поставив свою уяву понад усе, а, як мене вчили, це неправильно. Подумавши про Мерілі, про той час, коли ми були разом, я змусив себе не слухати крики за дверима. Адже я не знаю, що дійсно існує, і, значить, не знаю, чи були реальні ті звуки. Рано вранці повернувся вже бачений мною командир.

Я обережно виглянув зі свого укриття. До дверей підійшов чоловік з чорним волоссям. Я знаю, що це був саме він, тому що побачив руку з чорними нігтями, яка передала командиру сувій. Людина з чорним волоссям скрипучим голосом приглушено сказала командирові, — він назвав його «Наджар», — що знайшов їх. Так і сказав — «їх». Потім він вимовив: «Вони на східному кордоні пустелі і направляються на північ». Він наказав командиру негайно передати його слова посланцеві. Наджар відповів: «Зовсім скоро, Ніколас, ти отримаєш їх, а ми призначимо свою ціну».

Річард різко повернувся.

— Ніколас? Ти чув, як він вимовив це ім'я?

— Так, я впевнений, — здивовано кліпнув Оуен. — Він сказав «Ніколас».

Келен відчула, як на неї навалилося відчай, ніби вона опинилася в павутині холодного, мокрого туману.

Річард зробив нетерплячий жест рукою.

— Продовжуй.

— Я не був упевнений, що вони говорять саме про тебе — про лорда Рала і Матір-Сповідницю, — поки не почув, як командир вимовив «їх» з огидним задоволенням в голосі. Їх голоси нагадали мені, як посміхався Лучан — так, як я ніколи не бачив, — ніби він збирався з'їсти мене. Я зрозумів, що тепер зможу знайти тебе, і в той же день пішов з міста.

Принесений поривом вітру, ранковий туман змінив дрібний дощ. Келен раптом помітила, що тремтить від холоду.

Річард дивився на людину, що сидить на землі, людини з міткою у правому вусі, людину, якої торкнулася Келен. По землі навколо Річарда барабанили краплі.

— Ця людина — один з тих, кого послав Ніколас. Він був разом з тими, чиї тіла ти бачив у таборі. Якби ми не захищали себе, дозволили б собі поставити свою ненависть до насильства вище дійсності, ми були б назавжди втрачені для тебе. Так само, як Мерілі.

Оуен придивився до солдата.

— Як його ім'я?

— Не знаю, мені все одно, — відповів Річард. — Він бився за Імперський Орден, бився за ідею, що будь-яке життя, включаючи і його власне, не має ніякої важливості, цінності, унікальності. За принцип, коли окреме життя — ніщо, і будь-які жертви виправдані, тому що ти — ніщо… Він бився за мрію про те, щоб всі були ніким і нічим… За вченням Ордена, ти не маєш права любити Мерілі, всі однакові, і твій обов'язок — одружитися на будь-кому. Такою самовідданою жертвою ти будеш корисний своєму товаришеві. Незважаючи на те, що ти намагався не вірити всьому побаченому тобою, Оуен, і незважаючи на всі ваші вчення, ти вже знаєш, що жах, принесений Орденом, — не в їхній жорстокості, а в їх ідеях. У їхній вірі, яка виправдовує насильство, і в тому, що ви прийняли їх віру… Ця людина не цінувала своє життя, тому мене не хвилює, як його звуть. Я дав йому те, до чого він так прагнув — небуття.

Річард відірвав погляд від Оуена і побачив, що Келен тремтить від холоду. Він сходив до воза, повернувся з її плащем і дбайливо вкутав дружину.

Келен зловила його долоню і на мить приклала до своєї щоки. З історії Оуена вони почули занадто мало хорошого.

— Це означає, що не дар вбивав тебе, а отрута, — тихо промовила Келен. — Це була отрута.

Вона заспокоїлася тим, що вони не спізнилися з протиотрутою. Страх ще обпалював холодом її серце, але Келен вже не боялася так сильно, як коли вони тряслися у візку, а Річард лежав без свідомості.

— Головні болі у мене з'явилися раніше, ніж я зустрівся з Оуеном, — заперечив Річард. — І вони як і раніше мене турбують. Магія меча теж опиралася ще до отруєння.

— У нас є час, щоб знайти рішення.

Він відкинув назад волосся.

— Боюся, у нас куди серйозніші проблеми і зовсім немає часу. Так що ти, на жаль, помиляєшся.

— Серйозні проблеми?

Річард кивнув.

— Ти знаєш, звідки Оуен? Бандакар? Здогадуєшся, що значить «Бандакар»?

Келен глянула на сидячого на ящику хлопця, який цілком пішов у себе. Вона заперечливо похитала головою і подивилася в сірі очі Річарда, здивована прихованою люттю в його голосі.

— Ні. А що це за слово?

— Це слово на древнєд'харіанській мові означає «вигнанці». Пам'ятаєш, у книзі «Стовпи Творіння» я читав тобі, як вони вирішили вигнати всіх народжених без іскри в Старий світ? Пам'ятаєш, я сказав, що ніхто не знає, яка була їх подальша доля?.. Тепер ми знаємо. Тепер весь світ відкритий людям Імперії Бандакар.

Келен зрушила брови.

— Ти впевнений, що вони нащадки тих людей?

— Поглянь на Оуена. Він блондин, і схожий швидше на д'харіанця, ніж на жителя Старого світу. І що найважливіше, на нього не діє магія.

— Але так може бути тільки з ним.

Річард нахилився ближче.

— У закритих областях, на зразок тієї, звідки цей хлопець, відрізаних від решти світу на тисячі років, навіть один Стовп Творіння залишить потомство, яке незабаром принесе наступне покоління… А такий Стовп був не один, всі жителі не володіли даром. Тому їх і вигнали в Старий світ. А в Старому світі, коли вони спробували побудувати нове життя, їх знову вигнали, вже за гори — в місце, яке назвали «Бандакар», «вигнанці».