Але у випадку з дивними птахами вона покладалася на Річарда. Келен розуміла, що він ще не знає відповіді на всі питання. Вона вже бачила чоловіка таким — відстороненим і заглибленим в себе, — коли він намагався знайти відсутні ланки в ланцюзі. Келен знала, що в такі моменти йому треба дати можливість побути одному. Випитувати у Річарда відповіді, коли він сам ще не знайшов їх — тільки відволікати його.

Дженнсен подивилася, як Річард іде до воза і, нарешті, посміхнулася, погоджуючись з ним. Раптом її очі широко розкрилися, осяяні несподіваною для неї думкою.

— Це відноситься до магії? — Прошепотіла вона, нахилившись до вуха Келен.

— Ми поки не знаємо.

— Ага, — кивнула Дженнсен. — Тоді я буду допомагати. Все, що я хочу, — це допомогти.

Келен придушила занепокоєння і, з вдячністю обнявши дівчину за плечі, повела її до табору.

У неосяжній, німій порожнечі ночі Келен ясно чула, як Фрідріх ласкаво розмовляє з кіньми. Він поплескував по загривку або проводив рукою по боках тварин, поки чистив їх і стриножував на ніч. У непроглядній пітьмі пустелі звична справа догляду за тваринами робила ворожі околиці трохи менш страшними.

Фрідріх був в іх компанії найстаршим. Скромна людина середнього зросту, незважаючи на похилий вік, зробила тривалу і небезпечну подорож, щоб побачити Річарда. Він відправився в шлях після смерті дружини, зберігаючи важливі відомості і ні на хвилину не забуваючи про страшну трагедію. Туга за померлою досі спотворювала м'які риси його обличчя, і Келен подумала, що так вже буде завжди.

У неяскравому світлі місяця вона розгледіла посмішку, яку Дженнсен послала Томові, помітивши, з яким виразом він дивиться їй услід. На обличчі білявого д'харіанця розпливлася хлоп'яча посмішка, і хлопець, зніяковівши, швидко схилився над возом, дістаючи спальні мішки з-під лави. Потім він витягнув припаси і передав їх вниз Річарду.

— Тут немає дров для багаття, лорд Рал, — Том залишив ногу на стертій підніжці і сперся на зігнуте коліно. — Але якщо хочете, можна взяти трохи вугілля, щоб приготувати їжу.

— Чого б я дійсно хотів, так це щоб ти перестав називати мене лордом Ралом. Якщо ми опинимося поблизу від ворогів, і ти назвеш мене подібним чином, нас чекають серйозні неприємності.

— Не хвилюйтеся, лорд Рал. Сталь проти сталі, — вишкірився Том, провівши рукою по витіюватому вензелі «Р» на срібному руків'ї ножа.

Річард з сумом подумав про те, наскільки важко людині змінювати в собі те, що всмоктано з молоком матері і увійшло в його плоть і кров. Абсолютно правдивим було часто повторюване прислів'я про відданість людей Д'Хари Лорду Ралу. Том і Фрідріх обіцяли, що не будуть використовувати титули Келен і Річарда в незнайомому оточенні. Але життєві звички нелегко змінити, і тим більше слугам було ніяково називати правителів по іменах, коли їм здавалося, що навколо немає сторонніх.

— Ну, так як щодо маленького вогника? — Вимовив Том, спускаючи на землю останній спальний мішок.

— У такій спеці, як зараз, мені здається, ми зможемо приготувати вечерю і без вогню, — Річард поклав спальне приладдя на заздалегідь витягнений мішок з вівсом. — Крім того, я вважаю нерозумним витрачати час. Думаю, треба рушити далі з першими променями сонця, а, значить, нам всім потрібно добре відпочити.

— Не буду сперечатися з тобою, — з неохотою сказав Том, випрямляючись на весь зріст. — Мені тільки не подобається, що ми стали на такому відкритому місці, де нас легко помітити.

Річард обвів рукою наводячий на роздуми схил темного неба над головою.

Том кинув насторожений погляд до небо. Несхвально хитнувши головою, він почав діставати інструменти, щоб полагодити дерев'яні годівниці для коней. Річард поставив ногу на міцну вісь колеса і застрибнув у віз допомогти Тому.

Том, сором'язливий, але веселий хлопець, зустрівся з ними всього лише вчора, відразу після того, як вони знайшли Дженнсен. З боку він виглядав типовим мандрівним торговцем. Перевезення всяких товарів в його фургоні, як з'ясували Келен і Річард, давала Тому можливість проїжджати де завгодно, приховуючи те, що він — один із членів секретної групи, у чий обов'язок входив захист лорда Рала від таємних змов і небезпек.

— Можливо, за цими птахами хтось спостерігає. За характером польоту хижаків зазвичай можна дізнатися, де знаходиться здобич, — тихо промовила Дженнсен, підійшовши ближче до Келен. — Їх видно з далекої відстані, коли вони кружляють і збираються навколо жертви. Я хочу сказати, що чорнокрилі птахи схожі по поведінці; але мені здається, що цих птахів хтось направив в ці краї, щоб дізнатися, що відбувається внизу.

Келен не відповіла. У неї розколювалася голова, вона була голодна і просто хотіла виспатися, а не обговорювати питання, на які не знає відповіді. Вона дивувалася тому, наскільки терпляче Річард переносив її власні наполегливі запитання, а тепер їй доводиться відповідати на питання Дженнсен. Келен пообіцяла собі, що буде хоча б наполовину такою ж терплячою, яким завжди був Річард.

— Питання в тому, як цей хтось змусив птахів… ну, розумієш, кружляти над нами, немов хижаки над тушею? — Продовжувала не помічаючи її роздратування Дженнсен. — Може бути, вони послані за допомогою магії стежити за особливими людьми, — прошелестіла вона, присунувшись ще ближче до Келен і так тихо, щоб Річард не почув.

Кара метнула в сторону Дженнсен спопеляючий погляд. Келен помітила його і на мить здивовано подумала, що Морд-Сіт збирається влаштувати догану сестрі Річарда, але потім понадіялася, що Кара все ж таки проявить до неї, як до члена сім'ї, невластиву їй поблажливу м'якість. Питання магії, особливо у зв'язку з небезпекою, що загрожує Річарду і Келен, завжди дратували Кару. Морд-Сіт безстрашно готові зустріти смерть, але зневажають магію і не соромляться заявляти про це.

У певному сенсі така ворожість до магії пояснювалася сутністю і метою існування Морд-Сіт; вони володіли єдиною в своєму роді силою, яка в кінцевому підсумку вбивала їх. Морд-Сіт самих безжально катували, розвиваючи в них здатність бути жорстокими і заподіювати біль. Річард звільнив їх від безумства цього виховання.

Але Келен теж здавалося очевидним, що птахи слідують за ними, підкоряючись якомусь заклинанню. Ця здогадка турбувала її, і тому вона промовчала.

— Чому ви думаєте, що хтось стежить за нами за допомогою птахів? — Запитала Дженнсен, не дочекавшись відповіді.

— Люба, ми в самому центрі Старого світу, — глянула на дівчину з-під підкинутої брови Келен. — Навряд чи варто дивуватися тому, що за нами полюють на ворожій землі.

— Ти права, — підтвердила Дженнсен. — Але тут є і щоось ще, — незважаючи на спеку, вона зіщулилась, наче по шкірі пробіг холодок. — Як ви думаєте, чи не хоче вас спіймати Імператор Джеган?

— О, я думаю, дуже, — посміхнулася про себе Келен.

Дженнсен спостерігала, як Річард наливає в годівниці воду з діжок, принесених з воза. Потім він спустився і передав одну з ємностей Фрідріху. Коні почали прясти вухами, передчуваючи напування. Бетті, що годувала малят, промекала, даючи господині знак, що теж хоче напитися. Наповнивши годівниці, Річард долив води в свою флягу.

Дженнсен струснула волоссям і подивилася в очі Келен.

— Імператор Джеган обдурив мене, змусивши повірити, що Річард хоче мене вбити, — вона швидко кинула погляд на чоловіків, зайнятих роботою, прагнучи, щоб вони не почули її слів. — Я була з Джеганем, коли він напав на Ейдіндріл.

Келен відчула, як стукнуло і забігало в грудях серце: виявляється, у Дженнсен є достовірні відомості про жорстокий напад на місце, де пройшло її дитинство.

— Він знищив місто? — Не могла не запитати Келен, хоча і не була впевнена, що витримає правдиву відповідь.

Після полонення Річарда Келен кинула армію Д'хари на незліченні орди Джегана із Старого світу. Місяць за місяцем її армія вела нерівні бої, відступаючи все далі вглиб Серединних земель.