Келен бачила, що на іншій стороні річки Том, Дженнсен і Оуен стрімголов біжать до місця, де спить Річард. Вони не могли гаяти часу, спостерігаючи за знищенням мосту. При думці про чоловіка Келен майже схлипнула.

— Іди, — нетерпляче штовхнув її чоловік.

Вона озирнулася і подивилася на озброєного до зубів вояка, на його самовпевнену усмішку, самовдоволений вираз в його очах.

Келен йшла попереду, і, хоча конвоїр періодично боляче штовхав її у спину, жінка зберігала самовладання. У неї не раз виникало бажання використати свою силу і відплатити за його зневажливу грубість, але вона повинна була зосередитися на Ніколасі.

Йдучи по вулиці, яка починалася від зруйнованого мосту, Келен помітила солдатів, що ховалися на темних вулицях. Це закривало всі шляхи до відступу. Але зараз це неважливо. У цей момент її не цікавив власний порятунок, а тільки мета, що чекала її попереду. Вся вона перетворилася на зброю відплати. Чоловік, що йшов ззаду, хоч і поводився з нею досить грубо, був обережний і намагався не робити їй боляче, обходячись з нею з обачливим презирством.

Чим далі вони віддалялися від берега річки, тим тісніше притискалися один до одного будиночки. Вузькі вулиці людського мурашника криво бігли серед напіврозвалених будівель. Дерева тіснилися на вулицях. Їх гілки нависали над Келен немов руки, які прагнули схопити її гострими пазурами. Жінка намагалася не думати про те, наскільки далеко в глиб ворожої території вона зайшла, і скільки чоловіків її оточує.

Коли Келен в останній раз опинилася в пастці і потрапила в оточення подібних дикунів, її побили майже до смерті. Її дитина померла, не народившись. Її дитина. Дитина Річарда.

У той день Келен в деякому роді втратила цноту — дитяче почуття власної непереможності. Тоді до неї прийшло розуміння того, наскільки крихке життя як таке, наскільки крихке її власне життя, і наскільки легко втратити його. Вона знала, як сильно поранив Річарда страх втратити її. Вона пам'ятала жахливу агонію в його очах, що з'являлася щоразу, коли чоловік дивився на неї в хвилини небезпеки. Зовсім іншу біль викликав у його очах дар. Тоді Келен бачила безпорадне страждання за неї. Сама думка, що ця біль буде знову терзати Річарда, була їй ненависна.

Праворуч з тіні будівлі вийшов чоловік. Він був одягнений у чорний багатий одяг, розділений на смужки, так що здавалося, ніби він покритий чорними перами. Одягу майорів на вітрі з кожним кроком чоловіка і здавалося, ніби при русі все його тіло неспокійно хвилеподібно колишеться.

Його волосся було зализане назад за допомогою масла і блищало в місячному світлі. Близько посаджені маленькі чорні оченята, оточені червоними обідками, стежили за Келен з обличчя, яке було ніби спотворене невиліковною душевною хворобою. Чоловік склав на грудях кисті, прикрашені чорними кігтями.

Келен і без представлення зрозуміла, що це Ніколас Ковзаючий. Вона могла б припустити, що прибулець з темряви всього лише важлива молода людина, працьовитий батько або добрий дідусь. Але правда полягала в тому, що перед нею стояв чоловік, що чинить безжалісне зло. Коли бачиш просту людину, яка майструє взуття за лавою, або продає хліб за прилавком, або доглядає за тваринами в полі, важко уявити собі, що вона здатна на підлий злочин. Зовнішність буває оманлива, і поки людина не озброєна, іноді можна й помилитися. Але поглянувши на Ніколаса, Келен не сумнівалася і частки секунди. Повна, гранична розбещеність наскрізь прогнилої людини відбивалася в його бігаючих божевільних очах.

— Нагорода з нагород, — прошипів Ніколас. Він наблизився, стиснувши руку в кулак. — І я отримав її.

Келен ледь чула його. Вона зосередилася на управлінні своєю силою. Перед нею стояв чоловік, який тримав у страху невинних людей. Людина, який несла страждання і смерть. Людина, яка вбила б Річарда і її, якщо б представилася можливість.

Келен схопила його за простягнуту руку, стиснуту в кулак.

Для неї він більше не був людиною.

Ніч, укрита сяючим куполом неба, здавалося далекою і холодною.

Міцно стискаючи руку Ніколаса, вона відчувала його напружені спроби звільнитися. Але було надто пізно. У нього не було шансів. Він належав їй. Це було її час.

Люди навколо, що поспішали до них, були занадто далеко. Вони не встигнуть добігти вчасно, щоб врятувати Ніколаса. Поруч, всього в декількох кроках, стояв тільки чоловік, який привів її з моста. Він був досить близько і міг би їй перешкодити, але тепер це не мало значення. Настав час Матері-Сповідниці. Ніколас належав їй.

Келен не думала про те, що ці люди зроблять з нею. Зараз це не має значення. Важлива лише її здатність зробити те, що необхідно. Цю людину необхідно знищити. Він ворог.

Ця людина несла тортури, насильство і смерть невинним людям в ім'я Імперського Ордена. Ця людина застосовувала магію, щоб створити монстрів, покликаних нищити їх. Ця людина була знаряддям завойовника. Цей чоловік тримав у руках життя Річарда. Сила всередині неї накопичувалася.

Всі її почуття згустилися всередині сили. Келен більше не відчувала страху, ненависті, гніву, жаху. Почуття поступилися місцем усвідомленню того, що необхідно зробити. Під всезнищуючий біг часу, що передував спалаху несамовитої сили, вона відчувала тільки тверду рішучість. Її сила прийшла як інструмент чистого розуму. Всі бар'єри руйнувалися перед нею.

Одну коротку мить жінка дивилася в круглі очі ворога. Її сила прийшла нарешті цілком.

І, як вона робила незліченну кількість разів, Келен відчула, що обмежує її й сама перебуває в потоці лютою сили, спрямованої до єдиної мети.

Але там, де вона повинна була відчути гостру присутність безжальної сили, її зустріла жахлива порожнеча. Там, де її сила повинна була шаленим ураганом пройти крізь мозок ворога, було… ніщо.

Очі Келен розширилися.

Вона відчула, як лезо ножа увійшло в неї.

Вона відчула вторгнення чогось чужого і набагато більш жахливого, ніж вона могла б уявити.

Гаряча хвиля агонії поглинула її свідомість до самої глибини душі.

Здавалося, її розірвали на частини.

Вона спробувала закричати, але не змогла.

Ніч стала ще темнішою.

Келен почула сміх, який луною відгукнувся в її душі.

Очі Річарда широко розкрилися. Раптово він повністю прокинувся, здригаючись від жаху.

Волосся на голові стояло дибки. Здавалося, воно хотіло стояти навіть сторчма. Його серце вирвалося з-під контролю.

Він схопився на ноги. Кара, яка сиділа поруч, піймала його руку, здивована раптовим підйомом.

— Лорд Рал, в чому справа? З тобою все гаразд? — Здивовано насупилась Морд-Сіт, боячись, що він може впасти.

У кімнаті запанувала тиша. Люди навколо очікувально дивилися на ватажка.

— Геть! — Заволав він. — Беріть свої речі і геть! Всі геть! Зараз же!

Річард схопив свій мішок. Він не бачив Келен, але зауважив речі дружини і забрав їх. Він подумав, що, можливо, все ще спить. Але Річард ніколи не пам'ятав своїх снів і здивувався, що зміг відчути такий страх у сні. Ні. Це була реальність.

Оговтавшись від збентеження і здивування, викликаного раптовою командою Річарда, люди, бачачи, що він швидко збирає спорядження, похапали речі і схопилися на ноги. Чоловіки забирали все, що потрапляло їм на очі, не розбираючи, де чиї речі.

— Ворушіться! — Кричав Річард, проштовхуючи коливного людини в двері. — Виходимо! Ворушіться, ворушіться, ворушіться!

Він відчував, як щось пронеслося повз нього, ласкаво ковзнувши по тілу, щось тепле і зле. Його руки вкрилися гусячою шкірою.

— Поспішайте!

Люди бігом піднімалися по темних сходах. Бетті, піддавшись загальній паніці, прослизнула між його ніг і понеслася по сходинках. Кара трималася поруч.

Волосся на потилиці кололо, як після удару блискавки. Річард оглянув темну порожню кімнату.

— Де Келен і Дженнсен?

— Вони вийшли на вулицю ще раніше, — відповіла Морд-Сіт.