Повисла незручна тиша.

— І так само названо це місце, «Стовпи Творіння», — Том вказав великим пальцем за плече, відчуваючи необхідність сказати що-небудь у важкій тиші. Він оглянув лиця, що оточили слабке мерехтливе світло ліхтаря. — Дивно, що і Дженнсен, і це місце названі однаково.

— Я не думаю, що це збіг. Вони пов'язані, — вимовив Річард, спрямувавши уважний погляд в темноту в напрямку того страшного місця, де могла б померти Кара, якби він помилився з магією.

Книга «Стовпи Творіння», в якій були описані такі, як Дженнсен, була написана на древнєд'харіанській мові. Мало хто з живучих зараз розумів це наріччя. Річард почав вчити його, щоб розібратися у важливих відомостях із знайдених ними книг часів Великої війни.

Ця війна, розпочавшись три тисячі років тому, знову запалала і швидко розповсюдилася по всьому світу. Келен боялася й подумати про те, яку роль в подіях грають вони з Річардом.

— Як ти думаєш, чи можуть дві людини бути пов'язані одна з одною? — Дженнсен нахилилася, ніби шукаючи нитку надії.

— Я поки не знаю, — підняв втомлений погляд Річард. Дженнсен катала пальцем камінчик по маленькому колу, залишаючи в пилу тонкий слід.

— Від усіх цих розмов про мене, як про Стовп Творіння, порваній ланці в ланцюгу дару, я відчуваю себе ніби… облитою брудом, — з гіркотою сказала вона.

— Брудом? — Здивувався Том, ніби йому боляче чути таке навіть в припущенні. — Дженнсен, що ти вигадуєш?

— Таких, як я, називають «дірками у світі». Тепер я знаю, чому.

Річард нахилився, поклавши лікті на коліна.

— Я знаю, як це важко: жалкувати про те, ким ти був народжений, про те, що в тебе є, і чого немає. Я ненавидів себе, що народився таким — з даром. Але я зрозумів, наскільки непотрібні такі думки, і як невірно думати подібним чином.

— Але зі мною зовсім інша справа, — заперечила дівчина, вирівнюючи пісок пальцем, стираючи маленькі колії, залишені камінцем. — Є ті, що, як і ти — маги і чарівники, які володіють даром. Всі інші можуть, принаймні, бачити кольори. Одна я сліпа.

Річард пильно подивився на зведену сестру — красиву, яскраву, але не володіючу даром юну жінку, яку Даркен Рал, не роздумуючи, вбив би відразу на місці.

— Дженнсен, я думаю, що ти народилася самою чистою, — ніжно посміхнувся він. — Ти як щойно випалий сніг, відрізняєшся від всіх жінок світу, і ти так сліпуче красива!

Поглянувши на брата, Дженнсен посміхнулася своєю особливою усмішкою.

— Я ніколи не думала про це з такого боку, — її посмішка зблякла при спогаді про його попередні слова. — Але все ж я мимоволі буду руйнівницею магії. — Ти будеш творцем, а не руйнівницею, — впевнено промовив Річард. — Магія існує. Однак не вона дає право на існування. Думати так — значить відкидати справжню природу, суть речей. Люди, якщо вони не забирають життя інших людей, мають право жити своїм життям. Ти не можеш сказати, що тільки тому, що була народжена рудою, ти викорінила право темного волосся рости на твоїй голові.

Дженнсен хіхікнула. Посмішка освітила її обличчя. Річард помітив, як дивиться на неї Том.

— Так що щодо тієї речі, яку ми збираємося побачити? — Запитала Дженнсен.

— Якщо річ, про яку говорила Кара, була схована ким-небудь, хто має дар, то оскільки ти не здатна бачити магію, ти зможеш побачити щось, чого не побачимо ми. Не виключено, що саме тобі вдасться розгледіти те, що приховано за магією.

— І ти думаєш, це буде що-небудь важливе? — Дженнсен потерла задник черевика.

— Не знаю. Те, що ти побачиш, може бути корисним, а може і ні, але я хотів би знати, що відкриється твоєму погляду само, без наших підказок.

— Якщо ти так турбуєшся про цю річ, чому ти її там залишив? Невже не боїшся, що хтось може прийти і взяти її?

— Я турбуюся занадто багато про що, — зітхнув Річард.

— Навіть якщо Дженнсен дійсно розгледить щось, змінене магією, і зможе зрозуміти, чим воно є насправді, з цього зовсім не випливає, що ця річ не має властивостей, які ми в ній розгледіли, або не таїть у собі загрозу, — вимовила Кара.

— Принаймні, ми більше дізнаємося про неї. А все, про що б ми не дізналися, коли-небудь нам допоможе, — кивнув Річард.

— Я просто хочу, щоб вона повернула це назад, — насупилася Кара.

Річард подивився на охоронницю поглядом, застережуючим від подальших висловлювань. Кара невдоволено хмикнула, нахилилася і взяла один з сушених абрикосів Річарда. Потім вона кинула на нього сердитий погляд, ішвидко відправивши абрикос в рот.

Після вечері Дженнсен запропонувала, щоб всю їжу прибрали назад у візок, тому що Бетті дуже не проти перекусити вночі. Бетті завжди була голодна.

Останнім часом і вона, і козенята знали, що таке постійно хотіти їсти.

Келен вирішила, що Фрідріху варто виявити повагу, і запитала старого, чи не хоче він першим стояти на сторожі. Вартувати першим було краще, тому що не доводилося підхоплюватися посередині ночі, перериваючи сон. Кивнувши на знак згоди, він посміхнувся тому, як високо його цінують.

Розклавши ліжко, своє і Келен, Річард загасив ліхтар.

Ніч була жаркою, але кришталево чистою, так що, коли очі Келен звикли до темряви, мерехтіння зірок було цілком достатньо, щоб бачити все навколо, хоча і не дуже чітко. Один з білих близнюків Бетті вирішив, що розкладені ліжка — відмінне місце для ігор. Келен згребла довгоногого непосиду в оберемок і повернула до матері.

Лежачи поруч з Річардом, Келен побачила темний силует Дженнсен, яка схилилась до Бетті і збирає близнюків в м'яку постіль її рук, де вони швидко заспокоїлися.

— Знаєш, я люблю тебе, — Річард повернувся на другий бік і ніжно поцілував Келен.

— Якби ми були одні, лорд Рал, мені б хотілося більшого, ніж просто короткий поцілунок.

Чоловік посміхнувся, і ще раз поцілував її — цього разу в лоб, — перед тим, як зайняти свою сторону імпровізованої лежанки, далеко від неї. Келен очікувала ніжної обіцянки, або хоча б ніжного слова. Жінка згорнулася калачиком і поклала руку на його плече.

— Річард, з тобою все в порядку? — Прошепотіла вона.

— У мене сильний біль, — не так скоро, як вона чекала, відповів він.

Келен хотілося запитати, що це за біль, але вона не хотіла дати розгорітися іскорці виниклого страху, висловивши його вголос.

— Це відрізняється від того болю, що я відчував раніше, — вимовив Річард, відповідаючи на її думки. — Хотілося б сподіватися, що причина такого дивного і болісного почуття — банальне недосипання.

— Напевно… У мене теж від спеки розколюється голова, — Келен згорнула вовняну ковдру, якою вона користувалася як подушкою, щоб зробити підвищення, де можна було б розташувати хворе місце в основі потилиці і ніжно погладила чоловіка по плечу. — На добраніч, милий.

Келен смертельно втомилася, все її тіло нило й боліло. Тому так чудово було нарешті прилягти. Голова, упокоївшись на теплому згортку з ковдри, який вона підклала в основу шиї, стала менше боліти. З рукою, яка покоїться на плечі Річарда, відчуваючи його повільне дихання, Келен міцно заснула.

Якою би втомленою Келен не була, вся її істота раділа від близькості Річарда. Це так чудово — бути поруч з ним, розслабитися, дати турботам і тривогам хоча б на час зникнути, і так легко і непомітно провалитися в сон.

Здавалося, вона тільки що заснула, коли Кара розбудила її, легенько трясучи за плече.

Келен закліпала, дивлячись на знайомий силует, що виник перед нею. Вставати рішуче не хотілося. Якщо б дозволила совість, вона б зажадала, щоб її залишили в спокої. Болісно тягнуло знову заснути, загорнувшись у ковдру солодкої напівдрімоти.

— Моя черга? — Однак запитала Келен.

— Якщо тобі зовсім не піднятися, я можу постояти ще пару годин, — розуміюче кивнула Кара.

— Ні, — прошепотіла Келен. Сівши, вона кинула швидкий погляд на Річарда і переконалася, що він як і раніше міцно спить і навіть злегка сопе. — Поспи, тобі теж потрібно відпочити.