— Мати-Сповідниця права, — голос Кари прийняв діловий тон. — Ти думаєш, це важливо? Або яким-небудь чином небезпечне?

— Так, перше то вже точно, — сказав Річард. — Зараз для нас важливим є все незвичайне.

Він присів поруч з Келен.

— Тепер подивіться сюди.

Келен і Кара опустилися на коліна поруч з ним, вивчаючи камінь. Річарду довелося відштовхнути цікаву Бетті. Потім він вказав на пляму поцяткованого жовтими прожилками лишайника.

— Погляньте-но сюди уважніше, — сказав він. — Бачите як росте лишайник? Тільки з одного боку. Права частина округла, але інша, та, що поряд з мертвою поверхнею, немов обрізана.

— Лишайник, зростаючий на скелях, може бути самої різної форми, — глянула на нього Келен.

— Так, але подивись, як пишно росте лишайник і кущі справа цього місця. Тут же, на цій жовтизні, зовсім нічого немає. Камінь начебто чисто вимитий. Якщо ти уважніше придивишся до кущиків лишайника, які виросли тут за останню пару років, то помітиш, що їх зростання ніби щось стримує.

— Так, бачу, — повільно вимовила Келен. — Це дійсно дивно, але я поки не розумію, до чого ти хилиш.

— Зверни увагу, де лишайник росте, а де — ні.

— Ну так, на цій стороні нічого не росте, а далі росте.

— Не дивися вниз, — Річард підняв її за підборіддя. — Подивися на межу між ними і далі, подивись всю картину в цілому.

Келен, насупившись, подивилася вдалину. Раптом вона почервоніла.

— О духи… — прошепотіла вона.

Річард посміхнувся, бачачи, що Келен, нарешті, зрозуміла, про що він говорить.

— Що ви там обоє побачили? — Невдоволено запитала Кара.

Річард поклав долоню на шию Кари й повернув її голову туди, куди дивилися вони з Келен.

— Дивно… — Кара примружила очі. — Місце, де не росте лишайник, немов би відрізано лінією, як ніби хтось поставив невидиму перешкоду для нього.

— Саме, — сказав Річард, піднімаючись і обтрушуючи руки. — Ходімо, — він попрямував на північ. Келен і Кара піднялися з колін і попрямували за ним по мертвій скелі. Бетті промекала і потяглася за ними.

— Ми далеко зібралися? — Запитала Кара, наздогнавши Річарда.

— Ходімо за мною, — відповів Річард.

Півгодини жінки рухалися на північ по голій скелі, ледве встигаючи за його швидким кроком. День був спекотним, але Річард немов не помічав духоти, зосереджено дивлячись під ноги, на безплідну землю, по якій вони йшли. Він ще не був на тій стороні скелі, куди вів Кару і Келен, але вже знав, що вони там знайдуть.

Жінки обливалися потом, намагаючись не відстати від нього. Час від часу жалібно мекала Бетті.

Подорожні зупинилися, тільки коли дісталися до місця, яке він шукав — де знову з'явилися худі кущі та лишайник. Бетті, виглядаючи, просунула голову між Келен та Карой.

— Подивіться на це, — сказав Річард. — Бачите?

Келен важко дихала після довгої прогулянки швидким кроком по такій спеці. Вона зняла зі спини міх і сьорбнула води. Потім передала міх Річарду. Той взявся пити і спостерігаючи за Карою, що вивчала шматок землі.

— Рослини з'явилися знову, — зауважила Кара. Вона розсіяно почухала Бетті за вухом, коли та нетерпляче потерлася головою об її коліно. — З'являються так само різко, як і там, де ми були недавно.

— Точно, — Річард простягнув Каре хутро. — Тепер ходімо далі.

— Але ми тільки що прийшли звідти! — Роздратовано сплеснула руками Кара.

— Ходімо, — кинув через плече Річард.

Він повернув на південь, ідучи до центру мертвої поверхні. Бетті голосно забекала, висловлюючи незадоволення курною прогулянкою по жарі. Навіть якщо Кара і Келен поділяли думку кози, вони промовчали.

Дійшовши до середини, Річард зупинився, широко розставивши ноги і впершись кулаки в стегна. Він кинув погляд на схід. Звідси вже не вдавалося розрізнити початок і кінець пустельної ділянки скелі.

Але якщо дивитися на схід далі, картина ставала очевидною. Чітко окреслена смуга, близько милі шириною, тяглася вдалину.

Ніщо не росло на ній, йшла вона по землі чи по каменю. Земля, на якій росли чагарники, і кам'яниста порода виглядали темніше, ніж смуга, яка здавалася світлою. На відстані особливо добре була видна різниця в кольорі.

Світла мертва смуга землі йшла до віддалених гір, поступово перетворюючись на тонку, ледь видну, лінію.

— Ти думаєш про те ж, про що і я? — Тихим голосом стривожене запитала Келен.

— Що це? — Запитала Кара. — Про що ви думаєте?

Річард окинув поглядом схвильоване обличчя Морд-Сіт.

— Що утримувало армії Даркена Рала в Д'харі? Що не дозволяло йому протягом багатьох років захопити Серединні землі, коли він так хотів цього?

— Він не міг перетнути кордон, — вимовила Кара тоном, в якому ковзнув сумнів, чи не одержав Річард сонячний удар.

— Що являв собою кордон? — Терпляче продовжував запитувати він.

Лице Кари, обрамлене чорною накидкою для захисту від спеки пустелі, зблідло.

— Кордоном був Підземний світ?

— Підземний світ проривався назовні, немов утворюючи розріз в тканині буття, — ствердно кивнув Річард. — Зедд розповідав мені про це. Він створив кордон за допомогою заклинання, яке знайшов у Замку Чарівників. Це заклинання відносилося до стародавніх часів Великої війни. Кордон був місцем, де світ мертвих існував в світі живих. У місці, де стикаються два світи, нічого не росте.

— А ти впевнений, що лишайник не виросте тут коли-небудь? — Запитала Кара. — Це все ж таки наш світ — світ живих.

— Ніщо не може вирости на нейтральній смузі. Живий світ був он там, де земля, але ніщо живе не може існувати в світі мертвих. Все тут відзначено смертю.

Кара глянула на широку, свтлу смугу землі, що зникала в далечині.

— Так ти думаєш… Це кордон?

— Був.

Кара подивилася на Річарда, на Келен і знову далечінь.

— А що він розділяв?

Високо в небі з'явилися чорнокрилі птиці і ліниво закружляли над ними.

— Я поки не знаю, — зізнався Річард і знову глянув на захід, туди, де смуга спускалася з гір. — Дивіться-но, — він вказав на випалену сонцем пустелю, звідки вони прийшли. — Смуга веде до Стовпів Творіння.

Рослини поряд з кордоном ставали все більш хирлявими, поки не зникли зовсім. Смуга закінчувалася на тлі пустелі — ніщо живе не могло відтінити її невидимі контури, що пролягають в пісках.

— Хто знає, наскільки далеко вона йде, — сказав Річард. — Хоча, мені здається, вона тягнеться до самої долини.

— Почекай, — вимовила Келен. — Я розумію, можливо, вона така ж, як і кордони в Новому світі між Вестландом, Серединними землями і Д'Харою. Це я ще можу якось зрозуміти. Але забери мене духи, чому вона йде до Стовпів Творіння? Це вражає набагато більше.

Річард повернувся і пильно подивився на схід, туди, куди вони тримали шлях. Безладна сіра стіна гір круто піднімалася з пустелі. Трохи північніше, там, де лінія кордону йшла у напрямку до гір, виднілася тіснина.

Він озирнувся на південь. Віз наближався до пасма скель.

— Нам краще приєднатися до решти, — промовив він нарешті. — Я повинен повернутися до тлумачення книги.

Примарні промені сонця мерехтіли навколо Річарда. У жовтому світлі він розгледів обривистий край гір, що піднімалися попереду, довгі язики тіней наливалися темно-синім кольором. Піки червонуватих скель стояли, наче кам'яні вартові вздовж пустельних передгір'їв, прислухаючись до відлуння його кроків.

Річард був один. Часом так складно думати, коли тобі постійно задають питання.

Він був засмучений тим, що книга досі не сказала йому нічого про загадковий кордон. Настільки ж мало вона розкрила таємницю місця, званого Стовпами Творіння, і таємницю позбавлених дару людей, таких, як Дженнсен. Коли Річард почав її перекладати, книга здалася йому документом, де фіксувалися непояснені явища, що відбуваються з людьми, прозваними Стовпами Творіння, і про невдалі спроби лікування цих нещасних.