Незважаючи на спеку, Келен пересмикнула плечима. Вона глянула на птахів, все ще добре помітних на західному краї лілово-багряного неба. Навіть такі чудовиська не затримуються надовго в цій пустелі.

— Досить страшно вперше зустріти створіння, таке грізне, що навіть не знаєш, що воно існує, — зауважила Дженнсен. Вона витерла рукавом піт з чола і змінила тему. — Я чула, що якщо хижі птахи кружляють над тобою на початку шляху, то це не до добра.

Кара, яка досі мовчала, наблизилася до Келен.

— Дайте мені тільки підібратися до них ближче, і я повисмикую їх жалюгідне пір'я, — довга світла коса Кари (відмітна ознака її професії) зметнулася в знак підтвердження цих слів. — Подивимося тоді, що вони за хижаки.

Її очі потемніли, наче вона побачила чорнокрилих хижаків перед собою. Прикрашений смугами з особливою чорної тканини захисний одяг, який носили і всі інші, крім Річарда, надавав Карі страхітливого вигляду. Несподівано ставши правителем, Річард отримав у спадок Кару і її сестер Морд-Сіт.

Річард повернув крихітне козеня пильній матері і встав, заклавши великі пальці рук за багатошаровий шкіряний ремінь. На кожному зап'ясті по шкіряних наручах вилися срібні кільця і загадкові символи, в яких відбивалися останні промені сонця.

— Одного разу яструб вже кружляв наді мною на початку подорожі, — задумливо промовив він.

— І що сталося? — Нетерпляче спитала Дженнсен, немов його відповідь могла підтвердити якесь повір'я.

— Я взяв у дружини Келен, — просто відповів Річард, розпливаючись в усмішці.

— Ну, це тільки доводить, що небезпека існує для Матері сповідники, а не для тебе, лорд Рал, — схрестила руки на грудях Кара.

Річард ніжно обійняв Келен за талію. Вона також усміхнулася й схилилася до його плеча, відповідаючи на обійми. Так, в кінцевому рахунку їх подорож призвела до того, про що Келен не могла навіть і мріяти — вони стали чоловіком і дружиною. Жінки як вона — сповідниці — не насмілювалися думати про кохання. Завдяки ж Річарду, Келен дізналася, що таке справжня любов, з усіма її радощами і стражданнями.

Келен кидало в тремтіння при думці про ті часи, коли вона думала, що Річард мертвий або з ним трапилося щось ще більш страшне. Скільки разів вона знемагала від бажання бути з ним, просто відчувати тепло його рук або хоча б знати, що він у безпеці.

Дженнсен кинула погляд на пару, що злилася в обіймах і подумала, що ніщо тепер не втримає Кару від насмішок. Келен розуміла причину здивування дівчини. Вона подумала, що для чужинця, а особливо для д'харіанки (а Дженнсен була типовою чистокровною д'харіанкою) повинні здаватися дивними насмішки Кари над Річардом: охорона не підсміюється над своїм паном, особливо якщо він — пан лорд Рал, Магістр Д'хари.

Захищати лорда Рала ціною власного життя завжди було священним обов'язком Морд-Сіт. А тому зовнішня нешанобливість Кари по відношенню до Річарда була, по суті, святкуванням свободи і своєрідною даниною поваги до того, хто дарував її.

Морд-Сіт стали найближчими захисниками Річарда з доброї волі. У лорда Рала не було вибору. Найчастіше охоронці не приділяли належної уваги його наказам, якщо тільки не знаходили їх достатньо важливими. Вони були вільні в тому, щоб вибирати те, що для них важливіше за все: на першому місці для Морд-Сіт стояла безпека лорда Рала.

З часом Кара, їх всюдисущий охоронець, стала одним із членів сім'ї. А за останній час сім'я несподівано виросла.

Зі свого боку, Дженнсен надзвичайно зворушило те, як її прийняли. Дівчинка росла в нескінченних поневіряннях, вічно боячись, що батько, Магістр Рал, знайде і вб'є її так само, як він знищив багатьох своїх небажаних нащадків.

Річард дав знак Тому і Фрідріху повертатися до воза і коней — вони зупиняться тут на ніч. Том підняв руку на підтвердження того, що зрозумів наказ, і пішов розчіплювати упряж.

Не бачачи більше хижаків в темній порожнечі на заході, Дженнсен повернулась до брата.

— Я побачила, що у них пір'я з чорним обрамленням на кінцях, — вимовила вона, не в силах відволіктися від думок про жахаючих її птахів.

Перш ніж Річард встиг відповісти, Кара заговорила ніжним голосом, в яких бриніла загроза.

— «Немов сама смерть ллється з кінців їхнього пір'я, схожого на те, яким Володар Підземного світу пише накази смерті», — продекламувала вона стародавні рядки.

Кара воліла би бачити цих птахів де-інде, а не поблизу від Річарда і Келен. Дружина лорда Рала наблизилася до охоронниці. Лице Кари спеклося на сонці, і Дженнсен не наважилася затримати на ньому погляд.

— Вони тебе… турбують? — Звернувши всю увагу на Річарда, запитала дівчина, затремтівши, як її кізка.

Келен приклала долоню до живота, намагаючись придушити біль жаху, викликаного питанням Дженнсен.

— Вони стежать за нами, — відповів Річард, дивлячись в очі стривоженої Дженнсен.

— Що? — Насупила брови Дженнсен.

— Птахи, вони стежать за нами, — Річард невизначено змахнув рукою.

— Ти маєш на увазі, вони слідують за тобою в цій пустелі і чекають, коли ж ти помреш від спраги або чого-небудь іще, і тоді вони зможуть почистити тобі кісточки?

— Ні, я маю на увазі, що вони слідують за нами, відстежують кожен наш крок, — повільно похитав головою лорд Рал.

— Не можу зрозуміти, як ти дізнався…

— Ми знали, — різко промовила Кара. Її тонка, добре складена фігура справляла не менш агресивне враження, ніж хижаки. Кара виглядала грізно й страхітливо в чорному одязі кочового народу, зрідка мандруючого по окраїнах обширної пустелі.

— Ми спостерігали за птахами, коли Фрідріх знайшов нас і розказав про тебе, — Річард підбадьорливо торкнувся долонею плеча Кари й пішов назад.

Дженнсен озирнулася на двох чоловіків біля возу, зайнятих господарськими клопотами позаду нього. Тонкий серп місяця плив над темними складками гір. У місячному примарному світлі Келен ледве розрізняла, як Том розпрягає своїх коней, а Фрідріх розсідлує решту.

— Що ти думаєш тут знайти, так далеко? — Дженнсен знайшла очима Річарда.

— Ніколи не знаєш, що знайдеш. Те, що Обі, наш зведений брат, лежить мертвим — одна зі спроб відвернути нашу увагу, перш ніж він спробує нас вбити. І птахи все так же слідують за нами, — відповів Річард, відчіплюючи з пояса флягу з водою і простягаючи її Келен.

Міхи дружини залишалися приторочені до сідла, а сама вона ледве ні падала від утоми. Минуло вже кілька годин з моменту, коли вони відпочивали востаннє. Келен сильно втомилася від довгої їзди і ходьби, тому що часом доводилося йти спішившись, щоб дати перепочинок коням. Вона піднесла міх до губ і в який раз подумала, який мерзенний смак у води. Але врешті-решт, вода є вода. Без води смерть швидко наздогнала б їх посеред безжальної спека нескінченної безплідної рівнини, що простягалася навколо безлюдного місця, званого Стовпами Творіння.

— Я знаю як легко помилитися, — запинаючись, знову заговорила Дженнсен, приспускаючи з плеча ремінь міха з водою. — Взяти хоча б те, як я одного разу подумала, що ви, подібно Даркену Ралу, збираєтеся вбити мене. Я була настільки переконана в цьому, що знаходила найнеймовірніші підтвердження в будь-якій вашій дії. Я так боялася, а раптом це правда…

Річард і Келен знали, що в тому немає вини Дженнсен — через брехню вона була знаряддям ворогів, за допомогою якого вони підбиралися до Річарда. Але постійна боротьба зі страхом, що угніздився всередині неї, забирала надто багато цінного часу.

Дженнсен зробила великий ковток. Все ще морщачись від смаку води, вона підняла міх, вказуючи на безплідну пустелю за ними.

— Схоже, тут не дуже багато живності. Птахи зголодніли і просто чекають, коли ми тут помремо, і тому весь час летять за нами. Ось ти і вирішив, що вони нас вистежують, — вона кинула на Річарда серйозний погляд, супроводивши його посмішкою, в надії надати своєму припущенню переконаність. — Може, це й справді так.