У цю мить сонце вийшло з-за обрію, породивши довгі тіні по пустелі.

Дженнсен притиснула до грудей упале козеня. Бетті, жалібно бекаючи, встала на задні ноги. Вона не звертала уваги на кров, що текла з рани на боці, і намагалася розбудити маленьке козеня, що навіки затихло на руках у Дженнсен. Дівчина нахилилася до іншого близнюка, що розтягнувся на землі, і поклала свого безживного вихованця поруч з ним. Коза тут же почала облизувати закривавлений труп малюка. Дженнсен міцно обійняла Бетті за шию і спробувала відтягнути козу подалі. Бетті вперлася копитами, не в силах змиритися з фактом смерті, не бажаючи покидати поранених дітей. Дівчина не могла зробити більше, ніж просто шепотіти подрузі на вухо ніжні, втішаючі слова, заглушаючи їх сльозами.

Коли вона встала, не в силах відвести Бетті від її мертвих нащадків, Річард обійняв сестру, як ніби вкриваючи в обіймах, він міг врятувати її від горя втрати.

— Чому птахи нападають так раптово?

— Не знаю, — відповів Річард. — І ти не бачила нічого, крім птахів?

Дженнсен притулилася до брата і закрила обличчя руками, намагаючись втриматися від ридань.

— Я бачила тільки птахів, — схлипнула вона, витираючи щоку краєм рукава.

— А фігуру, окреслену летючим піском? — Запитала Келен, ніжно погладивши Дженнсен по плечу.

— Фігуру? — Широко розкритими очима дівчина дивилася то на Келен, то на Річарда — Про що ви говорите?

— Це було схоже на людську фігуру, — Келен зобразила руками обриси у повітрі. — На силует людини в плащі з каптуром.

— Я не бачила нічого, крім чорних птахів і хмар піску.

— І ти не бачила, що пісок літає не сам по собі, а навколо чогось? — Недовірливо запитав Річард — Ти й справді не бачила фігури, окресленої піском?

Дженнсен впевнено похитала головою і знову повернулася до Бетті.

— Якщо фігура створена магією, вона не може її бачити, але чому вона не змогла побачити контур, вималюваний піском? — Повіривши Дженнсен, сказала Келен, звертаючись до Річарда.

— Для неї в цьому не було магії.

— Але пісок-то був.

— На картині є кольори, але сліпий не бачить не тільки їх, але й обрисів, нанесених пензлем, яку художник вмочив у фарбу, — він здивовано похитав головою, спостерігаючи за сестрою. — Якщо людина не може відчувати магію, що взаємодіє з якими-небудь речами, ми насправді не знаємо, наскільки ці речі на нього впливають. Може бути, розуму Дженнсен просто не вдається впізнати образ, викликаний магією, і він приймає його за потоки піску. А може бути і по іншому. Адже цей образ створений магією. Раптом тільки ми можемо бачити ті частинки піску, що прямо стикаються з чарівною силою? А вона бачить всі піщинки разом, і тому образ, підлеглий магії, втрачений для її погляду. Але може існувати і третє пояснення. Якщо тут є щось на зразок кордону, коли два світи існують в одному місці і в один час, то Дженнсен і ми можемо дивитися на одні й ті самі речі і бачити їх різними очима — дивлячись на них крізь різні світи.

Погоджуючись з чоловіком, Келен кивнула.

Річард встав на коліно поруч з Дженнсен, щоб перевірити глибоку рану, що йшла через жорстку буру шерсть кози.

— Краще буде це зашити, — сказав він Дженнсен. — Поранення не смертельне, але вимагає уваги.

Дженнсен зашморгала носом, коли Річард встав поруч:

— Це була магія — те, що ти бачив?

Річард востаннє кинув погляд на те місце пустелі, де в вихорах піску перед ним постала фігура, що, здавалося, належить іншому світу:

— Щось диявольське.

Неподалік від них Расті підкидала головою й жалібно ржала, співчуваючи невтішній Бетті. Коли Том гірко поклав руку на плече Дженнсен, вона схопила її як джерело сили і притиснула до своєї щоки.

Дженнсен нарешті зупинилася і подивилася на горизонт.

— Принаймні, ми звільнилися від п'яти птахів, — прикриваючи очі від летячого піску сказала вона сумно.

— Ненадовго, — вимовив Річард.

Головний біль вдарив знову з такою силою, що він ледве не впав. Лорд Рал зустрів її, як старого доброго ворога. Він знав, як опанувати нею і підпорядкувати її собі. Цим він і зайнявся. Попереду чекали ще більші труднощі.

Пополудні, коли вони йшли по обпаленій спекою пустелі, Келен помітила, що Річард уважно роздивляється власну тінь, що падає йому під ноги.

— Що таке? — Запитала вона. — У чому справа?

Він показав на тінь.

— Птахи. Десять або дванадцять. Вони непомітно слідують за нами, ховаючись під сонцем.

— Ховаються під сонцем?

— Так. Вони летять високо прямо над нами, так, щоб їх тіні падали на нас. Якщо ми подивимося на небо, ми їх не побачимо, адже нам доведеться дивитися на сонце.

Келен, прикриваючи рукою очі, подивилася вгору, але засліплююче світило заважало побачити те, про що говорив Річард. Вона глянула на чоловіка, який все так само пильно вдивлявся в розтрісканий грунт. Він знову вказав на тінь.

— Подивися уважно на поверхню землі навколо своєї тіні. Бачиш, як танцюють її обриси. Це вони.

Келен подумала б, що Річард її розігрує, якби мова йшла не про птахів. А вони як і раніше залишалися серйозною загрозою. Келен ретельно вивчала землю навколо їх коротких тіней, намагаючись розгледіти поряд з ними ще якісь інші тіні, і нарешті зрозуміла, що Річард має на увазі. На такій відстані тіні птахів здавалися всього лише легкою грою світла.

Келен подивилася на віз. Том правив, поруч з ним сидів Фрідріх. Коней Келен і Річарда прив'язали до воза, щоб вони відпочили.

Дженнсен була тиха і сумна. Вона сиділа у візку на ковдрах і гладила страждаючу Бетті. Раніше Келен не думала, що ця коза може мовчати більше, ніж хвилину чи дві в день. Рана на боці була не такою вже важкою; Бетті страждала від іншої, більш сильної болі, що вразила її в саме серце. Але врешті-решт, у бідної кізоньки залишилася Дженнсен, яка втішає її.

Келен знала, що півжиття Дженнсен провела з Бетті. Дівчинці і матері доводилося весь час переїжджати з місця на місце, ховатися, тікаючи від Даркена Рала, триматися подалі від людей, щоб їх не видали безжалісному переслідувачу. Так що у Дженнсен просто не було можливості завести друзів. Але кожна дитина потребує товариша для ігор, і мати подарувала їй козу. Вона була постійно стурбована думкою про те, як уберегти Дженнсен від лап чудовиська, а дітлахи завжди товариські, тому могли проговоритися і відкрити ворогові їхню таємницю. Так що коза була кращою подружкою, яку вона могла запропонувати доньці.

Келен змахнула з очей жалячі крапельки поту. Вона подивилася на чотири синьо-чорних пера, пов'язаних в пучок і прикріплених на правому плечі Річарда. Він вирвав по перу з хвоста кожного птаха, коли виймав стріли. Останнє перо Річард віддав Томові на знак вдячності за те, що юнак убив п'яту птицю ножем. Тому, так само, як і Річард, прив'язав перо до плеча, пишаючись перемогою. Він думав про нього як про трофей, нагороду, отриману з рук Повелителя Рала.

Але Келен знала, що Річард носить пір'я на виду з іншої причини — як нагадування всім про небезпеку.

— Як ти думаєш, там була людина? — Запитала вона, відкидаючи волосся за спину. — Та, що стежить за нами?

— Ти знаєш про магію більше, ніж я, — знизав плечима Річард. — Ти сама знаєш відповідь.

— Ніколи не бачила нічого подібного, — Келен, насупившись, подивилася йому в очі. — Якщо це була людина… або хто-небудь схожий, навіщо він вирішив відкрити себе?

— Не думаю, що він збирався виявляти себе, — погляд сірих очей Річарда зупинився на дружині. — Це була помилка.

— Як таке могло трапитися?

— Якщо цей хтось використовує птахів для стеження за нами, і може особливим чином бачити нас…

— Як бачити?

— Не знаю. Бачити нас очима птахів.

— Навіть за допомогою магії це неможливо.

Річард пронизливо заглянув їй в очі.

— Відмінно. Тоді що це?

Келен подивилася назад на тіні, що витягнулися на скелі кольору оленячої шкури, на непримітні цятки, що крутилися поруч з тінню її голови, немов мухи на трупі.