Річард прокричав наказ. Люди підбігли, і, схопивши мерців за руки або за ноги, відтягнули їх в сторону, так що утримуючі ворота змогли нарешті укріпити в землі і наглухо закрити прохід.

Поки вони ставили ворота, всередині будинку хтось завив. Між стулкою воріт і стіною застряг якись солдат. Оуен кинувся вперед і рішуче мечем рубонув його по горлу.

Солдати зсередини тепер били по воротах і намагалися відштовхнути їх, тому люди Річарда всі разом кинулися до входу. Одні всією вагою навалилися на стулку, інші, ставши на коліна, вбивали в землу розпірки, щоб утримати стулку воріт на місці.

Позаду язики полум'я біснувалися над дахом другої будівлі і злітали у нічне небо. Дах будівлі впав, поховавши приміщення в купі іскор і вогню. Крики згоряючих заживо людей наповнили небо.

Хвиля жару, яка виходила від величезного вогнища, в який перетворилося перша будівля, обпалила нападників, огорнувши їх важким запахом горілого м'яса. Це нагадало Річарду про те, що він повинен компенсувати вчинені вбивства, відмовившись від м'яса. Після всіх вбивств, вчинених цієї ночі, і враховуючи те, що його дар майже вийшов з-під контролю, Річард ледве виносив його запах.

Голова боліла настільки сильно, що він насилу міг бачити. Лорд Рал мигцем подумав, що навряд чи йому можна в найближчому майбутньому якимось чином порушувати рівновагу дару. Якщо не слідкувати за собою, то отрута не встигне вбити його першою.

Важкий чорний дим просочувався через щілину між дахом і стулкою воріт, що закривали двері другого спального будинку. З будинку доносилися благання і крики про допомогу. Жителі міста спостерігали, як дим починає сочитися через дах. Битва закінчилася так само швидко, як і почалася.

Поки люди на вулиці стояли, освітлені нерівними відблисками ревучого полум'я, ніхто не вимовив ні слова. Вогонь пожирав другу будівлю. З гучним свистом і тріском покрівля обрушилося.

Жараа змусила всіх відійти від палаючих будівель. Відійшовши від палаючих будинків, уїлтертонці, що прийшли з Річардом, помітили решту жителів міста, що стовпилися в тіні і спостерігали за тим, що відбувалося, в подиві мовчанні.

Один з найстарших з них виступив вперед.

— Розмовляючий Оуен, що це? Ви тепер сповідуєте насильство?

Оуен відділивя від інших і вийшов вперед.

— Це лорд Рал з Імперії Д'Хара, — показав він на Річарда. — Я пішов шукати його, щоб він допоміг нам звільнитися. Ми багато чого повинні сказати вам, але зараз вам потрібно знати тільки, що з цієї ночі, вперше за багато днів, наше місто вільне. Так, я і мої друзі допомагали лорду Ралу вбивати злих людей, які мучили наш народ. Ми помстилися за смерть тих, кого любили. Ми вибрали свободу і більше не будемо жертвами!

Городяни, що стояли перед ним, здавалося, були не в змозі говорити, вони тільки дивилися. Багато виглядали збентеженими. Деякі раділи, але більшість мовчала в подиві.

Хлопчик на ім'я Берні підбіг до Енсон.

— Енсон, ти і ці люди звільнили нас? — Запитав він, здивовано дивлячись на закопчене, але горде обличчя юнака. — Це правда?

— Так, друже, — відповів Енсон, поклавши руку на плече хлопчика. — Наше місто тепер вільне.

— Спасибі тобі. — Берні розплився в усмішці, повернувшись до решти. — Ми звільнилися від убивць!

Вітальний крик здійнявся в небо, перекриваючи рев вогню. Люди кинулися до чоловіків, яких вони не бачили місяцями, впізнавали їх, обіймали і розпитували.

Річард взяв Кару за руку, відійшовши убік слідом за Карою, Дженнсен і Томом. Ці люди, які століттями виступали проти насильства і прожили життя, відкидаючи правду, тепер поринули в радість. Вони раділи, зрозумівши, що значить звільнитися від терору і жаху.

Городяни повільно відривалися від своїх чоловіків і дивилися на Річарда і стоячих поряд з ним людей. Лорд Рал і Келен посміхалися, радіючи щастю уілтертонців. Люди поволі підходили ближче, посміхаючись, розглядаючи Річарда і його супутників, немов якихось дивних створінь з далеких країн.

Берні повис на руці Енсона. Інші теж потрапили в міцні обійми співгромадян. Але один за іншим бандакарці вивільнялися з люблячих рук і відходили за спину Річарда і Келен.

— Ми такі раді, що ви повернулися додому, — говорили жителі своїм захисникам. — Нарешті ви повернулися.

— Тепер ми всі знову разом! — Вигукнув Берні.

— Ми не можемо залишитися, — звернувся до городян Енсон.

Всі замовкли.

Берні, як і багато інших, виглядав нещасним.

— Що?

По натовпу прокотився тривожний шепіт. Всіх вразила звістка про те, що чоловіки не збираються залишатися вдома.

— Люди Бандакара все ще перебувають у владі злих сил Імперського Ордена. Ви стали вільними цієї ночі, але інші жителі Бандакара також заслуговують свободи. Лорд Рал і його дружина, Мати-Сповідниця, стоять перед вами. Подивіться, поруч їх вірний друг і захисник, Кара, сестра лорда Рала, Дженнсен, і Том, теж їхній друг і захисник. Вони згодні допомогти нам, але їм не впоратися з ворогом одним. Ми повинні теж прийняти участь в битві. Це наша земля, і, що більш важливо, по всій країні страждають наші люди, наші земляки.

— Оуен, ти не повинен підтримувати насильство, — сказав той самий старий чоловік. У світлі здобутої свободи це висловлювання здавалося висловленим швидше з почуття обов'язку, ніж за глибоким переконанням. — Ти почав коло насильства. Це неправильно.

— Ми поговоримо з вами перед відходом, щоб ви, так як і ми, змогли все зрозуміти, — переконливо виголосив колишній Розмовляючий Уілтертона. — Нам необхідно зробити це, щоб по справжньому звільнитися від насильства і жорстокості. Лорд Рал показав нам, що на шлях насильства потрібно ставати тим, хто хоче повернути собі право розпоряджатися своїм життям. Вороги мучили і вбивали нас тому, що нам не вистачало сміливості зробити необхідне: впертися, розтрощити і розгромити військо вбивць нашого народу. Якщо ви залишитеся вірні обов'язку перед собою і тими, кого ви любите, ви розіб'єте ворога, та так, що він довго не зможе заподіяти вам ніякої шкоди. Тоді не буде ніякого кола насильства, буде кінець насильства. Тоді і тільки тоді запанують істинний мир і свобода.

— Подібні дії ніколи не приводять до хорошого, тільки провокують насильство, — заперечив старий.

— Озирнись навколо, — відповів Енсон. — Цієї ночі насильство не почалося, а закінчилося. Насильство припинилося, коли померли ті, хто його здійснював.

Люди кивали один одному. Раптове звільнення з пазурів жаху, насаджуваного Імперським Орденом, вирвало їх з темряви омани. Радість восторжествувала над страхом. Вони дивилися на світ відритими очима.

— Ви повинні зрозуміти те, що вдалося зрозуміти нам, — продовжував Оуен. — Повірте, ніщо не повертається. Те, що у нас позаду, залишилося далеко в минулому.

Річард відмітив, що люди, які прийшли з ним, більше не сутуляться. Вони стояли, високо піднявши голови.

— Ми вибрали життя, — сказав Оуен, показавши на своїх друзів, які стоять зі зброєю в руках. — Поступивши так, ми здобули справжню свободу.

— Думаю, ми всі вибрали, — погодився старий.

Зедд насупився, намагаючись сконцентруватися на предметі, який Сестра Тахіра поклала перед ним на стіл.

Він підняв очі, подивився на Сестру, на її незадоволене обличчя, прикрашене горбатим носом.

— Ну? — Зажадала вона.

Зедд подивився вниз на лежачу перед ним річ. Це була покрита шкірою куля, розфарбована блакитними і рожевими зигзагами.

Що ж це таке, настільки знайоме і настільки далеко заховане в пам'яті?

Він моргнув, намагаючись сфокусувати погляд. Шия дуже боліла. Один з батьків, почувши як у сусідній палатці кричить від болю його малюк, схопив Зедда за волосся і потягнув його геть від інших батьків, які, штовхаючи і хапаючи чоловіка, прагнули самі дістатися до старого. М'язи на шиї були побиті, тому піднімати голову було нестерпно боляче. Але цей біль не йшов ні в яке порівняння з тортурами, які випали на долю дітей.