У таких тарапатах він, звівши очі до неба, уклякнувши, скинувши шапку, здійнявши руки і пальці розчепіривши, став кричати, голосити, просити, благати Юпітера, обернувшись до нього з усією вимовністю слова (а ви ж знаєте, що Проречність винайшла Нужда), приказуючи після кожної просьби як приспів на ввесь голос і без угаву: «Сокири! Сокири! Нічого мені не треба, Юпітере, тільки сокири, яку я згубив на просіці, або ж кілька деньє на купівлю іншої. Лишенько, бідна моя сокира!» Юпітер під той час радився в якихось пильних справах і саме щось доводив чи то старій Кибелі, чи то юному і ясноликому Фебу. І от ревище Шиндокори оглушило, до ушей долетівши, консиліум і консисторію Богів.
— Отуди к бісу! (гукнув Юпітер). Хто се там унизу престрашенно репетує? Клянуся Стиксом, нам нема коли вгору глянути, ми і зараз важливі і суперечливі справи залагоджуємо! Ми впинили чвари між пресвітером Іваном, царем перським, і султаном Сулейманом, цісарем константинопольським. Розвели татар і москалів. Задовольнили супліку Шерифа марокканського. Прислухалися до прохання Драґута-Раїса. Статус Парми визначено, так само як Магдебурга, Мірандоли й Африки (так називають цей город на Середземному морі смертні, а ми іменуємо його Афродисій). Триполі сплоха перейшов до інших рук. Долю його вирішено. А тут ще ці покутники ґасконці просять їм повернути дзвони. А там саксонці, ганзейці, остґоти і германці, народ колись непереможний, а нині aberkeids[391], улеглий горбатому чоловічку. Вони закликають нас помститися, допомогти їм і колишні привілеї і давні вольності вернути. А що нам робити з Рамусом і Ґалланом, які під прикриттям своїх кухтиків, підмагачів і клевретів баламутять усю Паризьку академію? Я став ні в сих ні в тих. Досі ще не прирозумів, за ким руку тягнути. Обидва здаються мені добрими музиками до вина і до жінок. Один має екю з зображенням сонця, блискучі бренькачі, другий тільки хотів би мати. Один щось та знає, і другий не кругом невіголос. Один любить маєтних людей, а другий люблений заможниками. Один — хитрий і промітний лис, а другий чорти його батька знають що балабонить, ґрамузляє і гавкає проти давезних любомудрів, яко пес. Якої ти про це думки, скажи-но, Пріапе, ти здоровецька стрименнина осляча? Я не раз переконувався, що твої поради і суди слушні і толкові et habet tua mentula mentem.[392]
— Царю Юпітере (відповів Пріап, зсунувши відлогу і червоним, розкішним і становчим своїм видом жахтіючи), оскільки ви одного порівнюєте з гавкучим псом, а другого з хитрим лисом, мені набігла думка, що, коби вам більше не гніватися і не побиватися, з ними слід учинити так само, як із псом та з лисом.
— Як? — спитав Юпітер. — Коли? Хто вони такі були? Де це діялось?
— О, я пам'яткий! — вигукнув Пріап. — Хвальний отець Бахус, ось він червонопикий, аби помститися над теб'янами, завів чародійного лиса, і що лис тільки не броїв і не шурубурив, жоден звір його не займав і не огризався. А зацний Вулкан скував із монезійської бронзи пса і надимав він його живого і жвавого. Віддав він його вам, а ви віддали його Европі, вашій міньйоні. Европа віддала його Міносу, Мінос — Прокриді; нарешті Прокрида віддала його Кефалу. Пес теж був чародійний і, як оце нинішні крючкодери, хапав усіх не розбираючи, ніхто не міг випорснути. Та ось лис і пес таки здибалися. Що їм було робити? Пес, за судьбиною, мав упіймати лиса, а лис, за судьбиною, не мав бути пійманим.
Цю оказію передано на ваш розсуд. Ви заявили, що хай діється, як судилося. Призначення ж були суперечливі. Справжнє розв'язання цих двох суперечностей, суттю своєю нерозв'язних, знайти й досягти було годі. Ви навіть упріли. З поту вашого, що лився на землю, виросла капуста. Наша чесна консисторія, до певної ухвали так і не дійшовши, просто знемагала на спрагу, і ми випили на цьому вічі сімдесят вісім бусарів нектару. На мою пропозицію ви перекинули пса і лиса в камені, і тут усі ожили душею, і весь великий Олімп оголосив, що не хоче більше пити. А сталося це в рік мокрих яєць біля Тевмеса, між Тебами і Халкидою.
На підставі цього я пропоную і цих пса і лиса скаменити. Така метаморфоза не нова. І того і того звати Петро. І от, за лімузинським прислів'ям, на челюсті печі три камені треба, приєднайте ви їх до Петра Наріжного, якого ми самі з тієї ж причини скаменили. Хай ці три мертвих камені стоять таким собі рівностороннім трикутником у головному паризькому храмі або ж посеред паперті і хай служать для того, щоб гасити носом, ніби у грі у фука, запалені лойові і воскові свічі і свічки, смолоскипи і посвітачі, а то за життя вони, хамлюги, вогонь чвар, зненавиди, бахурних сект і схизми межи гультяїв-бурсаків розпалювали. Ось цих дрібних, паршивих себелюбців не карайте, а краще зганьбіть навік. Я сказав.
— Ви їм фаворизуєте (сказав Юпітер), як бачу я, любий месіре Пріапе. А ви ж не з усіма такий ласкавий. Якщо вони аж регнули імена свої і пам'ять увічнити, то для них куди краще бути оберненими у мармур некрушимий, ніж у персть і тлін. А зараз огляніться і окиньте зором Тірренське море та околиці Апеннін, бачите, які лиха там скоїлися з вини пастофорів? Хвища цяя ще жбухатиме, яко печі лімузинські, а потім ущухне, але не так скоро. Нудитися там нам не доведеться. Та ось недогода: перунів у нас один, другий, та й край, а все тому, що ви, мої суботи, виданий мною запас перевели на Нову Антиохію, пустивши його на грище. Потім за вашим прикладом шкодороби, фортецю Динденарію зголосившись боронити, витратили бойовий запас, по горобцях стріляючи; ворог підступав, а відбиватися нема чим, і вони нічого ліпшого не придумали, як здати фортецю і самим здатися, тоді як супостат у безсилій люті мало з ганьбою облоги не зняв, і думав він о тій порі лише про те, як би ноги за пояс узяти. Розпорядіться ж, сину мій Вулкане, збудіть соньків циклопів: Астеропа, Бронта, Арга, Поліфема, Стеропа і Пиракмона, засадіть їх за роботу і дайте їм купражити гарненько. Феєрверкерам вина не шкодувати. Ну, а зараз займемося цим горлаєм, що внизу голосить. Меркурію, з'ясуйте, хто се, й узнайте, чого йому треба.
Меркурій визирнув у небесну ляду, якою боги слухають, про що там гомонять на землі (точна копія люку корабельного; Ікароменіппу, тому вона нагадувала колодязний отвір); побачивши, що то Шиндокора вимагає повернути сокиру, на просіці ним загублену, доповів про це зібранню.
— Цього ще (сказав Юпітер) бракувало! Тільки нам і турбот, що загублені сокири розшукувати? А проте сокиру треба йому вернути. Це написано у книзі долі — розумієте? — так само як визначений льос дука Міланського. Справді, сокира для нього такий самий скарб і така вартість, як для царя його царство. Так, так, знайти йому сокиру! Без зайвих розмов. Вирішимо тяганину ландеруського клеру з кротовинням. На чому ми зупинились?
Пріап у цей час грівся біля коминка. Вислухавши Меркурієве донесення, він сказав чемненько і з-юпітерськи гідно:
— Царю Юпітере! Як я колись, за вашим іменним розпорядженням, садівникував на землі, я помітив, що слово прогоня має двозначний сенс. Воно означає проруб, просіку, провилку у лісі. А ще означає (принаймні означало в оні дні) баберу нівроку, на яку частенько гопскікскачуть. Уявляєте, всі хлопці називали своїх любок — моя прогоня. І справді, ось оцим причандалом (тут він вивалив свою кияку завдовжки півліктя) вони так гордо і сміло засокирюють свої сокирища, щоб чого доброго не сполохати жіноцьку породу, бо та ж знає, що їхні топорища, понеже ніяких клинців немає, звисають з низу живота аж до п'ят; мені теж згадується (бо я маю мантулу, тобто я хочу сказати пам'ять, тугеньку і дебеленьку, щоб заповнити горщик маслом), як було колись, у день Тібулюстра, у майське свято цього доброго Вулкана, я слухав, як Жоакін Депре, Океґем, Обрехт, Аґрікола, Брумель, Камелін, Віґоріс, Делафаж, Брюйєр, Пріоріс, Сеґен, Деларю, Міді, Молю, Мутон, Гасконь, Лойзет Кампер, Пене, Февен, Рузе, Рішарфор, Руссо, Консей, Костанцо Феста, Жак Берхем такої пісні пекли:
