Але ж ні в природному законі, ні у правах людей, ні в якомусь викладі римського права нема такої рубрики, параграфа, артикулу чи розділу, що приписував би за таке діяння певну кару чи тортури, бо цьому супротивиться розум та й сама Природа повстає. Бо нема у світі такої чеснотливої людини, яка б на звістку про викрадення, ганьбу і неславу його дочки не розпачувала б — така людська вдача — більше, ніж на звістку про її смерть. Усяк, хто застукає на гарячому убійника, що підступно, з-за рогу напав на його дочку, може, бо так підказує розум, і навіть повинен, бо так і природа велить, убити того на місці, і його за це не судитимуть. Ось чому, знайшовши паплюжника, який підманув і повіз геть, хай і з її згоди, його доньку, та ще й з підсобки кертиці, може і навіть повинен скарати і паплюжника і спільника горлом, а їхні тіла кинути на жир вовкам і гайворонню, бо не може бути їм пухом наша велика годувальниця, Земля.

Любий мій сину! Стежте за тим, щоб по моєму сконі таких законів у моєму царстві не запровадили, а поки я живий і ще дихаю, я видам, з Божої помоги, грізний указ. Що ж до вашого одруження, згода. Я це беру на себе. Рихтуйтеся з Панурґом у дорогу. Візьміть з собою Епістемона, брата Жана та інших, кого захочете. Мої гроші витрачайте на ваш розсуд, на все я даю вам своє добро. У моєму Талаському арсеналі запасіться всім потрібним спорядженням, прихопіть з собою лоцманів, стерничих і драгоманів і вперед, з ходовим вітром, на всіх парусах, з Богом.

А за небутности вашої я постараюся підшукати вам наречену і злагодити все для весілля, а згуляємо ми його так, що небу буде жарко.

Як Пантаґрюель на плавбу по морю виряджався і про зілля — пантаґрюеліон[378]

Через кілька днів Пантагрюель, попрощавшись з добрим Ґарґантюа, який за щасливу синову подорож помолився, прибув до порту Таласа, біля Сен-Мало, в супроводі Панурґа, Епістемона, брата Жана Зубаря, абата Телемського та інших його зацних домочадців, зокрема Ксеномана — сей великий мандрівник і землепроходець явився на вимогу Панурґа, бо голдував якимсь чином каштелянству Сальмі.

По прибутті заходився Пантагрюель наряджати флотилію не меншу, ніж з Саламіна вивів колись під час походу греків на Трою Аякс. Моряків, лоцманів, веслярів, драгоманів, майстрів, вояків, припасів, артилерії, амуніції, одежі, монет та іншого вантажу він узяв і наладував стільки, скільки довга й небезпечна плавба вимагала. Між іншим, я бачив, як вантажили на його розказ чимало зілля пантагрюеліон, як зеленого й сирого, так сушеного й обробленого.

Корінь у зілля пантагрюеліон маленький, міцненький, кругленький, з тупим кінцем, білого кольору, не дуже вузлуватий і вривається він у землю десь на лікоть. Від кореня йде одне-єдине стебло, кругле, на стебло ферули схоже, зверху зелене, а всередині білясте, порожнисте, як стебло smyrnium olusatrum[379], бобів та гентіани, деревисте, рівне, крихке, з канелюрами, як на ледь рифленій колоні, і волокнисте (волокна в цьому зіллі найцінніше), надто у частині, іменованій mesa, тобто у середній частині, а заодно і в так званій mylasea.

Заввишки пантагрюеліон від п'яти до шести футів; іноді він виганяється на висоту списа (проте це на грунті м'якому, багнистому, пухкому, вогкому, але не холодному, як, скажімо, в Олоні або ж у Розеї, біля Пренести, в Сабінії, і коли дощить аж до свят рибалок і до літнього сонцестояння). А ще перевищуючи дерево, він дістав у нас, слідом за Теофрастом, назву дендромалах, проте це зілля з кожним роком мізерніє, тоді як у дерева цупкіші і корінь, і стовбур, і конар, і гілля, і воно все буйніше пароститься.

А листя в нього утричі більше завдовжки, ніж завширшки, вічнозелене, цупке, як у рум'янки, тверде, з зубчатими серпастими краями, як у буквиці, а кінчики їхні нагадують македонську копію або ж хірургічне пущадло.

Будовою листя пантагрюеліона мало чим різниться від листя ясеня і парила, дуже схоже на листя сідача, — отож чимало билярів, які назвали пантагрюеліон рослиною домашньою, називають сідач диким пантагрюеліоном, — і обсідають стебло кожне саме по собі шерегами, в кожній шерезі по п'ять-сім листочків. Природа дуже вподобала його, давши листя йому непарне число, число божисте і таємниче. Запах його дуже міцний і просто шибає в делікатні ніздрі.

Сім'я законюється вгорі стебла і лише тропіки внизу. Пантагрюеліон рясніє ним, як і всяке інше зілля, сім'я це кулясте, довгасте, ромбовидне, брунатне, ба навіть буре, тужаве, вкрите легким покривом, це чудова пожива для всіх співочих птахів, таких, як коноплянка, щиглик, жайвір, чиж, канарка та інші, але воно може зробити людину безплідною. А от греки колись з нього пекли фрікасе, пироги і коржі, їли їх на десерт і вважали за найкращу заїдку до вина, а проте засвоюється він погано, псує шлунок, псує кров, дуже розпаляє мозок і наповнює голову шкідливими і руйнівними випарами.

І так само як дві двоснасті рослини, наділені чоловічою і жіночою квіткою, як-от, скажімо, лавр, пальма, дуб, падуб, асфодель, мандрагора, папороть, гриб, аристолохія, кипарис, терпентин, м'ята, піон та інші, це зілля має чоловічу квітку, що зроду не цвіте, зате сім'яниста, і жіночу, вкриту дрібнесеньким білястим цвітом, порожнім і геть-то яловим; як у інших рослин цього ґатунку, жіноча квітка пантагрюеліона має листя ширше і м'якше, ніж листя чоловічої, зате він не такий гінкий.

Сіють пантагрюеліон, як ластівки прилітають, а збирають, як замовкає дзвін цикад.

Обробляють пантагрюеліон у пору осіннього рівнодення у відповідності з народною фантазією і краевою відміною.

Первісна обробка полягає в тім, що чухрають стебло від листя і сімени, а потім у стоячій нетечі п'ять день вимочують, як погода суха і як вода тепла, і дев'ять-дванадцять день, як погода хмарна і вода холодна; відтак він сушиться на сонці, потім його облуплюють зі шкури і деруть волокна (а в волокні, як ми вже казали, весь його пожиток і вся його цінність) з деревистої частини, придатної лише на виготовлення посвітачів, на паливо та на свинячі, надмухані дітям на забаву, пуздра. Деякі розкішники нишком користуються нею як сифоном і цмулять молоде винце, цідячи ротом з отвору в бочці.

Деякі молодопантагрюелісти, замість дерти волокно вручну, застосовують різальний струмент, схожий на стулені пальці гнівної Юнони, налаштованої завадити Алкмені привести на світ Геркулеса. Цей різак чавить, трощить і відкидає геть, звільняючи волокна, деревисту частину. Такою первісною обробкою вдовольняються лише ті, хто всьому людству наперекір і на зло всім філософам кидається в хліб, задкуючи.

А ті, хто бажає, собі на пожиток, зробити його ще ціннішим, віддаються тому, чому, згадайте, віддавалися на дозвіллі три сестри Парки, чим розважалася ночами великославна Цирцея і чим рятувалася Пенелопа від домагання женихів за відсутносте мужа свого Одисея.

Ось так пантагрюеліон і набуває своїх безцінних переваг, частину яких я вам зараз наведу (навести всі годі), але спершу розтлумачу його назву.

Рослини, як мені здається, дістають свою назву по-всякому. Деякі названі за іменами тих, хто відкрив їх, вивчив, спопуляризував, виростив, розвів, насадив: так, скажімо, меркуріал походить від Меркурія, панакея від Панакеї, доньки Ескулапової, артемізія від Артеміди, чи то пак від Діани, евпаторій від царя Евпатора, телефій від Телефа, евфорбій від Евфорба, лікаря царя Юби, климен від Климена, алківіяд від Алківіяда, гентіан від Гентія, царя славонського. І привілей цей давати своє ім'я відкритому тобою зіллю ставився так високо, і так само як Нептун і Паллада сперечалися про те, чиїм іменем має називатися земля, відкрита ними обома (земля названа потім Атенами від Атени, тобто від Мінерви), і Лінк, цар скитський, підступно зробив замах на життя молодого Триптолема, посланого Церерою показати людям пшеницю, тоді ще невідому нікому, щоб після його загибелі дати їй своє ім'я і присвоїти собі честь і несмертельну славу відкриття такої поживної і потрібної для людського життя пашні, Церера ж за таку зраду перекинула Лінка в рись чи вовкулаку. Ось так довго й запекло воювали між собою каппадокійські царі лише через те, в імені кого з них має називатися зілля, аж поки через цю колотнечу зілля дістало назву полемонії, себто воїтельки.